“Світ перейшов від індустрії факту до індустрії фейку. І найголовніше, що звичайний споживач інформації не шукає фактів, він спокійно сам поширює фейки, оскільки вони більш відповідають його моделі світу. В індустрії фактів була невелика армія журналістів, у індустрії фейків —мільйони читачів, кожен з яких одночасно є і журналістом”.

Г.Почепцов, “Дезінформація”.

Не існує чіткого формулювання, що таке фейк. Є навіть тенденція у дослідників (наприклад, Єврокомісія, доповідь «Багатовимірний підхід до дезінформації») відмовитися від цього терміну.

Від друкарських часів світ змінився настільки, що не існує термінів, які можуть його політкоректно описати, без травмування негнучкої людської психіки. Можна лише приблизно констатувати, що фейки створюють динамічний світ у наших головах, який постійно змінюється під їхнім впливом. У цьому їхня поведінка дуже подібна до біологічних вірусів. Якщо ми розділимо фейки і дезінформацію за походженням, то фейки є результатом індивідуального виробництва, а дезінформація — інституційного. За фейками частіше стоять особисті злі умисли, за дезінформацією —ворожі.

Зараз вводиться три нових різних терміни:
Mis-information, Dis-information, Mal-information. Це відповідно:
• випадкова інформація, коли має місце поширення неправдивої інформації без мети завдати цим шкоди;
• дезінформація, коли неправдива інформація поширюється для нанесення шкоди;
• шкідлива інформація, коли поширюється справжня інформація для нанесення шкоди, (прикладом може бути вкидання особистої інформації в публічну сферу). Тобто правдива інформація залюбки може виступати в ролі шкідливої, коли вона незаконно переходить з особистої захищеної сфери в публічну, стаючи надбанням всіх.

Хто найбільше піддається фейкам і чому?

Згідно з дослідженням вчених Університету Нью-Йорка і Прінстона, літні користувачі Facebook діляться фейковими новинами набагато частіше, ніж молоді. Дослідження охопило 3500 осіб з акаунтом у Фейсбуку і без нього. Виявилося, що фейки поширювали 11% людей старше 65 років. Для порівняння — серед користувачів у віці від 18 до 29 років таких лише 3%. Учасники дослідження від 65 років і старше ділилися фейковими новинами вдвічі частіше, ніж представники попередньої вікової групи —45-65 років. Було висунуто дві версії такої поведінки — справа в нестачі цифрової грамотності. Інша гіпотеза — вікове зниження когнітивних здібностей, і, відповідно, критичного мислення.

Відповідно в українській культурі така пліткарська комунікація знічев’я в старших вікових групах називається “побрехеньками”. Наче ж воно і не брехня, і весело, і поговорити є про що.

Чому люди так щиро готові вірити цілковитим нісенітницям? Навіть нібито адекватні люди поширюють відверті фейки. Вже задовго до цих виборів кандидати значно більше використовували соцмережі. Цілі юрми ботів цілодобово працювали на ту чи іншу партію, створюючи ситуацію контрольованого хаосу.

Перше просте питання – як від цього захиститися людям? Але друге складне питання – чи дійсно вони аж так хочуть, щоб їх від цього захищали? Зрештою, як це впливає на інформаційну безпеку держави?

Дезорієнтація людей зараз констатується масово, і так воно і є. Лише 3% опитаних правильно визначили різницю між справжньою та неправдивою інформацією серед трьох поданих новин. У 2019 таких було 11%. (З нового опитування USAID-Internews «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів медіа» за липень – серпень 2020.)

Але звернімо також увагу на те, що ця констатація відбувається у певній системі координат. Тобто суспільству ставлять питання, на які воно неспроможне відповісти, або принципово не хоче відповідати.

Ці питання знаходяться в царині політичної моралі та політичної етики. Саме поєднання цих слів може нині слугувати для філологів яскравим прикладом оксюморону. Та й взагалі, у цілому світі поточна політика та морально-етична поведінка відштовхуються щосили навзаєм, як протилежні полюси магніту.

Поза тим, в античні часи, коли створювалися вищезгадані терміни, вони були синонімами гідної поведінки шляхетних людей, тобто громадян (далеко не тотожних населенню). І також правдою є те, що вони не поширювалися і не були обов’язковими для соціальних верств демосу та охлосу, не кажучи про idiotai — це також була верства, взагалі без виборчих прав.

Але очевидністю також є те, що сучасне загальне виборче право у якому кількісні показники переважають якісні, призвело до масової політичної тиранії охлосу, до охлократії.

На смаки охлосу орієнтується переважна більшість комерційних медіа, на побутові вподобання охлосу орієнтуються маркетологи, на уявлення про мораль, етику і закон – політики.

Адже політики, здебільшого виходячи саме з цього прошарку, несуть разом з собою всі цінності охлосу, підпорядковують йому закони, які пишуть, посилаючись на те, що вони таким чином захищають інтереси простого народу. І це правда. Тому притуляти до цих персонажів якісь лекала моральності та етичності — цілковито безглузда праця.

Позаяк суспільство в силу вищезгаданих обставин повсюдно плутає мораль з етикою, і в кращому випадку пояснює їх в стилі недільних церковних казань, то нагадаю різницю, теж простими словами. Мораль— це те, як ми ставимося до людей, яких ми особисто знаємо. Етика — це те, як ми ставимося до людей в цілому, до тих, яких ми не знаємо особисто.

Різні норми суспільного життя у різні історичні періоди кодифікують, наповнюють ці поняття дуже по-різному. Іноді це протилежні значення. Ми багато говоримо сьогодні про громадянське суспільство, але, наприклад, громадянином у Давній Греції вважався лише чоловік, заможний і народжений від обох батьків-греків.

Греки чудово знали і розуміли людську природу, кодуючи ці знання у своїй міфології. Існувала у них і богиня брехні й обману, Апате, Перед її підступами були беззахисні люди і боги. Заволоділа розумом Зевса, за що згодом була скинута ним з Олімпу на землю. Вона чи то внучка чи то дочка богині ночі, народжена без батька. У міфі про скриньку Пандори виступає одним із злих духів, випущених на волю. Богиня чвар та розбрату Еріда, за однією версією, її сестра, за іншою – мати. У кожному випадку це близькі родичі, що ми бачимо і сьогодні.

Тобто симпатія до обману і брехні є інтегральною частиною людського єства. Широка варіативність людської мови дозволяє сильно пом’якшувати конотації і таким чином величезна кількість творів драматургії та літератури містить в собі захоплюючі фабули, пов’язані з брехнею, але названою іншими гарними словами. Саме на противагу цій людській рисі, та іншим, пов’язаним з нею, виникли закон і право, які карали за обман згідно вчиненого збитку.

У повсякденному житті, в кожному з нас одночасно співіснують два «Я»: Я — реальний і Я — ідеальний.

Терміном «Я — ідеальний» визначаємо ті психологічні установки, які загальноприйняті в соціумі (суспільство, навколишній світ). Всім нам з раннього дитинства щеплені і достеменно відомі ці постулати суспільної моралі, моральності, цінностей і правил. Кожен розуміє, чого хоче оточення: якими нас хочуть бачити, яких дій очікують, який образ думок повинен бути публічно декларований.

Терміном «Я – реальний» визначаємо наші справжні психологічні установки, частина з яких не має нічого спільного з нормами суспільної чи релігійної моралі. Психологія брехні в тому, що ми, щоб виправдати самих себе, завжди знаходимо переконливі пояснення власним вчинкам, якими б антигромадськими вони не були. Кінцева мета всіх самовиправдань —підвищення самооцінки.

У підлітковому і юнацькому віці в нас відбувається трансформація первинних психологічних установок дитинства. Особистий життєвий досвід, особливо найближче соціальне оточення, інколи спотворено впливає на наше «Я» — ідеальне.

Тому одним з найпоширеніших спонукальних мотивів людини в скоєнні чогось протизаконного є самопереконання: «всі говорять одне, а роблять інше», «я, що, дурніший за всіх?», « якщо не я, то хто —то хтось інший».

З наукової точки зору брехня—один з природних компонентів психологічного захисту, властивих людині. Людина, як правило, свідомо приймає рішення, результатом якого є обман. З моральної точки зору брехня — це «погано», правда—це «добре». І, не дивлячись на всі соціальні осуди, ми щодня використовуємо брехню в повсякденному житті.

З огляду на неузгодженості норм суспільної моралі з особистими інтересами, людина коли бреше, підсвідомо відчуває психологічний дискомфорт: конфлікт двох «Я» — ідеального і «Я» — реального. Тому, емоційний еквівалент, супутній брехні, як правило, негативний.

Але якщо він перекривається чимось матеріально або ситуативно вигідним, тобто таким, що сприяє особистому успіху тут і зараз, що підвищує шанси на збереження виду і продовження роду, тоді ця негативність зникає. І людина поширює брехливу інформацію, що називається, “з чистим сумлінням”, бо її профіт самоочевидний.

Розділимо умовно всі інтернет-побрехеньки на дві категорії: спонтанні та усвідомлені. Спонтанні, як правило, є необдуманими, які відбуваються без попереднього планування, в стані емоційного афекту. І навіть такого роду діяння люди неодмінно виправдовують, наприклад, «за компанію”, або “та чорт його знає», «ну здалося, що воно якось так”. Усвідомлене поширення побрехеньок — це плід копіткої попередньої роботи: А це у свою чергу означає, що гонорари тут вищі. І справа не тільки в грошах.

Науково кажучи, реалізація та успішність будь-якого усвідомленого протиправного діяння можлива тільки за умови якісної нейтралізації протесту «Я» — ідеального.

У даному контексті запитання, яке напрошується: ”чому люди готові вірити у повну дурню?” не відповідає суті справи. Люди поширюють побрехеньки приблизно з такою самою мотивацією, як вони розповідають анекдоти і переказують побутові плітки. Тобто супутній настрій є основним мотиватором процесу, а правдивість і вірогідність контенту не мають ніякого значення. Тому боротьба з цим явищем на підставі звинувачень у аморальності та асоціальності, начебто підкріплені розвінчанням фальсифікацій, цілковитого безперспективна.

Понад те, активні медійні кампанії з розвінчування фейків, мають свій побічний ефект у тому, що вони створюють рекламу, спричиняють ажіотаж. А величезній кількості людей просто хочеться побути хоч на секунду в центрі уваги. Байдуже з якого приводу. Свідоме поширення дурниць є для них одним з таких дієвих інструментів.

Інформаційна безпека держави від усього цього звісно дуже страждає. Але для посилення інформаційного захисту України для початку повинні перестати брехати її керівники, які впродовж десятиліть відучили виборця від правди, зробили його, і так не вельми мудрого, мутантом і покручем в царині моралі і етики.

Подвійна і потрійна побутова мораль толерує політичну брехню як “класово близьку”. Тому спотворене суспільство може обирати собі очільниками лише різного роду моральних потвор. Радити щось для опору цьому можна лише людям, поведінка яких з дитинства заснована на принципах моралі і втілюється в соціальній етиці. Таких людей небагато, але вони все ще існують. Їм можна порадити не витрачати свою життєву енергію на переконання ідіотів довкола, а корисно зужити її на себе, своїх дітей і близьких, в дотриманні інформаційної гігієни.

Сила фейків і дезінформації аж ніяк не в них самих, вона в психології
конкретних типів людей. Міняти цю психологію можна шляхом розвитку критичного мислення, починаючи з раннього віку. Сьогодні дослідники і практики, у тому числі “Стопфейк” прийшли до висновку про такі можливі варіанти протидії:

• розрив – втручання в поширення пропаганди на рівні джерела, щоб не допустити її поширення серед цільової аудиторії;
• перенаправлення — користувачів перенаправляють на інші меседжі, щоб «виштовхнути» їх на інші теми;
• посилення комунікативних кампаній громадських організацій, побудованих на контрнаративах;
• посилення урядових комунікацій і синхронізації меседжів і дій влади.

Олег Покальчук, соціальний психолог.