Газети рятуються, як тільки можуть, новинні сайти усвідомлюють, що в онлайні люди читають мало, а тому поспішають побільше повідомляти про все і звідусіль, а також всіляко заробляти.

Мабуть, якщо максимально скорочувати та узагальнювати висновки цього доволі розлогого матеріалу, то вони були б саме такими.

Цьогоріч я з колегами вперше долучився до поглибленого кількісного та якісного аналізу того, чим в інформаційному вимірі медіа Львова та області «годують» свою аудиторію, і подальші рядки – мої рефлексії за результатами моніторингу.

Сканування, брак часу і грошей

Люди в онлайні не читають, а просто сканують текст, шукаючи очима слова-зачіпки, які відповідали би їх інтересам та давали автору тексту надію на прочитання його доробку впродовж більше ніж 3-5 секунд на сторінку.

Це, перевірене експериментально припущення знайшло своє відображення на ринку новинних ресурсів в онлайні та позначилося на подачі контенту в цілому світі. Фактично, лише мультмедійно насичені та інтерактивні лонгріди – починаючи зі «Snow Fall» від The New York Times у 2012 – дали довгим журналістським формам в цьому контексті шанс на життя.

Але, оскільки місцеві медії в Україні здебільшого не володіють таким фінансовим ресурсом, щоби впродовж тижнів працювати над однією історією, оплачувати роботу дизайнерів та програмістів – і все задля того, щоби читач на цілу годину «завис» на одному матеріалі, годі сподіватися, що за це десятиліття українська журналістика породить цілий пласт відповідного рівня лонгрідів.

Та й, будьмо чесні, люди в поспіху не мають часу на годинне спілкування з кількома матеріалами на екрані свого смартфона, планшета чи ноутбука: оперативний «біг пес через овес – не шкодило псові» справляє в людській свідомості враження достатньої поінформованості про поточні події довкола. Редакціям теж, таке враження, простіше бути посередниками поміж джерелами новин та змальованими вище квапливими споживачами. 

За такої ситуації постає питання: для кого саме тоді стараються журналісти і репортери, хто є їх основним клієнтом? Клієнт – це той, хто тобі платить, і, зважаючи на це, в чиїх інтересах ти працюєш. Якщо відкинути питання власності медій і уявити, що нема різниці, хто саме володіє кожним з промоніторених медій (творчий колектив, місцева влада, просто бізнесмен чи олігарх локального масштабу), то треба дивитися уважно на їх продукт і вже на його основі малювати портрет аудиторії і визначатися з тим, що можна назвати якісною роботою в інтересах свого клієнта.

Про все, що прибуткове

Тематично контент медій за визначенням має бути розмаїтим рівно настільки, наскільки цього вимагає інформаційна дійсність та життя мешканців регіону, в якому медії здійснюють свою операційну діяльність.

Природно, що в час всесвітньої пандемії на цю тематику можна знайти достатньо матеріалів саме у локальній пресі: для прикладу, такі видання, як «Львівський портал» та «Вголос» цій тематиці присвятили зі 100 матеріалів аж 29 і 20 відповідно. До речі, у січні під час моніторингу цих же сайтів на тему COVID матеріалів було майже вдвічі менше.

Загалом, більшість новин локальних медій, природно, сконцентровані на подіях, що є географічно близькими для читачів. Але трапляються і винятки – як от кримінальна хроніка з доволі далекої Одеси про видовищну аварію, інформація про втрати проросійських бойовиків на лінії зіткнення, або відмову ЄС подовжити контракт на поставку однієї з вакцин. Зрозуміти причини появи двох перших повідомлень може допомогти нам формат подачі новин: кожна з них доповнена відео. А це – контент, який краще заходить і коли йдеться про переслідування поліцією зловмисника, і коли показано знищення ворогів України за допомогою безпілотника. Якщо судити за індикатором кількості переглядів кожної з цих новин, то патріотичне відео «виграло» в одеського криміналу з рахунком 8000+ на 1800+. 

Що ж стосується теми вакцини від COVID, то тут турбота мешканців регіону про своє здоров’я та цікавість щодо причин відмови від вакцини принесла сайту понад 7000 переглядів – навіть без відео чи фото. Ще більше (понад 10000) прочитань заслужив текст про перевірку на ефективність іншої вакцини. Що, може бути, черговим аргументом на користь інтересу до цієї тривожної теми пандемії. 

На цьому тлі повідомлення з відео про народження дитини в київському метро має посередні результати переглядів – понад 4000. А новина з Чернігова про смертельне затримання підозрюваного у злочині чоловіка ледве набрала тисячу переглядів, мабуть, через брак «гарячого» оперативного відео.

Водночас виникає питання, що то за платоспроможна аудиторія в Zaxid.net, якщо кілька новин за тиждень присвячені новинкам недешевих автовиробників – Porsche, Mercedes Benz і знову Porsche? Ці три новини набрали свої тисячі переглядів і містили фото та відео. Отже, редакція знає, чому пише про відповідну індустрію, а написане знаходить своїх шанувальників. Можливо, такими новинами видання підказує рекламодавцям, що його читачі цікавляться дорогими брендами, бо можуть їх собі дозволити, а тому є сенс замовляти в нього рекламу продуктів та послуг відповідного цінового рівня.

Випадкова реклама?

Більшість медій в онлайні та на папері намагаються доволі ретельно вказувати на те, що подальший матеріал може містити рекламну інформацію. Позначки «реклама» та «на правах реклами» вправно перемежовуються такими назвами рубрик, як «новини компаній» чи «промоція», що, поза всяким сумнівом, допомагає розбірливій аудиторії краще орієнтуватись в повідомленнях на екрані та на шпальті. Проте, якщо прочитати застереження внизу сторінки сайту, можна помітити, що лише «Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами», а з цього випливає, що матеріал про знижки до відкриття нового магазину – це бартер, натуральний обмін, чи як ще назвати підставу для розміщення такого матеріалу зі зазначенням брендів, умов продажу товару та хвалебними одами асортименту?

Щоправда, іноді можуть траплятися і непорозуміння. Для прикладу, я, як давній користувач кількох з промоніторених сайтів, ще до описуваної хвилі моніторингу з певною регулярністю спостерігав цікаве явище на кількох ресурсах.

Ось переглядаєш ти з ноутбука собі стрічку новин, тебе зацікавлює певний заголовок, ти наводиш на нього курсор, правою клавішею вибираєш дію «відкрити у новій вкладці», а тобі замість обраної новини як цілком нова і повноцінна вкладка вискакує рекламна акція від популярного маркетплейсу. Було б це один-два рази – мови нема. Буває різне. Але, прокручуючи такі десятки випадків за кілька місяців, починаєш думати, що так це все хтось спланував. 

І винен тут не браузер, який може мати доступ до моєї історії пошуку і підбирати за нею релевантні рекламні сторінки. Адже така халепа вперто трапляється саме на конкретних сторінках, а з іншими такого чуда не буває. В той момент тлом для стрічки новин точно не є реклама цього інтернет-магазину – якби так було, то я міг би припустити, що це просто моя мишка «здуріла» і я не туди нею клікнув. Словом, цікавий кейс для подальшого дослідження та аналізу.

Офіційно заявляємо

В газетній індустрії з рекламою ситуація виглядає подекуди геть іншим чином. Особливо, якщо йдеться про районну газету, наближену до органів місцевої влади і з дуже скромною кількістю працівників редакції.

«Новини Прибужжя» є, здається, саме таким виданням. Адже на її сторінках з 40 проаналізованих матеріалів 11 виявилися такими, що містять ознаки протокольно-офіційної інформації. Привітання від посадовців зі святами, інформація про відкриття нових відділень у районній лікарні, призначення посадовців та директорів шкіл, результати ремонтів доріг, особливості освітнього процесу в час пандемії, оголошення для «чорнобильців», конкурси та фестивалі – такими є теми цих матеріалів. А от підписи під ними далеко не завжди редакційні. Тобто, головний редактор і журналіст підписані під кількома, а решта – це просто прес-служби обласної державної адміністрації, обласної ради, міської ради. 

Але не будьмо надто прискіпливими до районної газети – візьмімо видання зі Львова, а саме «Львівську пошту». Здається, в обласному центрі має бути можливість належним чином розкрити таланти редакційного колективу та подарувати читачам якісну інформацію, викладену в розмаїтті жанрів і форм?

Але ні – і тут ми знаходимо з півтора десятка матеріалів без підписів, чи явно походження з органів місцевої влади. Оголошення, розпорядження, заяви та повідомлення від ОДА, районних державних адміністрацій та приватних структур займають чималу частину шпальт видання, яке продається своїм читачам за гроші. Чи редакція, насправді, тут більше працює не на аудиторію, а на іншого замовника – надавача переліченого типу текстів?

Онлайн видання теж не позбавлені офіціозу. Якщо узагальнено розшифрувати цей ярлик, то йдеться про фактичні передруки з прес-релізів чи іншого роду повідомлень з офіційних джерел. І нехай це будуть дані прес-центру ООС про динаміку обстрілів на лінії зіткнення, звіт МОЗ про статистичний баланс хворих, вилікуваних та щеплених мешканців України, або попередження обленерго про планові відключення електроенергії. Усе це – офіціоз.

І справа не стільки в тому, що ці повідомлення не містять достатньо цікавої для аудиторії інформації – безпека, здоров’я та світло в домівках цікавлять багатьох. Йдеться про те, що журналісти видань іноді відверто вирішують не завдавати собі зайвих клопотів: просто копіюють повідомлення з відповідного документа, що надійшов поштою, або з профіля у Facebook, додають якийсь чіпкий заголовок, підшуковують релевантне фото і на тому все. 

Клікбейт на папері і кримінальний післясмак

На тлі цих двох газет «Високий Замок» та «Експрес» виглядають недосяжними висотами. Хвалити їх за розмаїття тем, жанрів та явно власного виробництва контент – це не завдання цієї статті. А от подорікати трохи – для профілактики – можна.  

У випадку з «Високим Замком» чи не одразу у вічі впадають доволі голосні заголовки. Чого вартий хоча б цей: «Коронавірус “посилили”, аби став біологічною зброєю?»? Або інший – «Судять Медведчука»? І якщо другий заголовок своєю лаконічністю і чітким політичним спрямуванням не дає надміру поживи для уяви читачів, то от з першим в експертів були певні проблеми.

Дехто з колег навіть вирішив, що цю статтю можна би було вважати за приклад фейкової новини: мовляв, знову розганяється тема про штучне походження інфекції, яка лихоманить світ вже понад півтора року, та відбувається гра на страхах і теоріях змов довкола пандемії. Але, якщо уважно придивитися до матеріалу, то помічаємо, що всередині газети – на п’ятій сторінці журналістики львівського видання друкують аналітичний огляд на основі матеріалів світової преси, яка ділиться з читачами ніби обґрунтованими підозрами.

Таким чином, доходимо спільного висновку, що про фейк не може бути й мови, а видання за посередництва відповідної емоційності заголовків на головній сторінці просто намагається привернути увагу до себе за спровокувати людей на купівлю чергового числа. Чи інформацією про коронавірус, чи про судові справи проти «кума Путіна». А як іще виживати у боротьбі з онлайном, який оперативніше поширює звістки з цілого світу?

Свій рецепт виживання, здається, має газета «Експрес». Вже десятиліттями її вважають довгожителем непросторо ринку друкованої преси Львівщини та цілої України. Однією з особливостей видання вважається сильна кримінальна хроніка – саме правопорушенням різного ступеня жорстокості журналісти видання стало приділяють чимало уваги. От і цього разу «негативу» на сторінках «Експресу» не бракувало: якщо порівняти зі січнем, то число «кримінальних новин» істотно зросло – з 7 до 17. Своєю чергою, це, очевидно, посилило загальний рівень негативного післясмаку у виданні – оскільки важко назвати новини про насильство та крадіжки життєствердними та такими, що посилюють відчуття радості за краян.

Онлайн новини – значить посилання на джерела

Якщо якісна кримінальна хроніка з цілого регіону – це вже звичний стандарт для однієї з газет, то вміння посилатися на джерела – це стандартна вимога для новинних сайтів. 

Якщо онлайн-видання дбає про своїх читачів, то воно намагається подати бодай одне гіперпосилання на джерело інформації. Це може допомогти читачу без зайвої мороки пересвідчитись, що перед ним – гідна довіри стаття, адже відстеження першоджерела даних є одним з ключових елементів верифікації новин. 

Цього разу під час моніторингу за цим параметром (достовірність як наявність посилання на джерело) найнижчу оцінку на Львівщині серед сайтів отримало видання «Галінфо». Для прикладу, йдеться про новини щодо зменшення кількості паркомісць у Львові, заборону продажу алкогольних напоїв у місті,  зміни в русі приміських поїздів та привітання церковного ієрарха з днем народження. Якщо не звертати уваги на доцільність останньої з перелічених новин, то усі вони грішать тим, що в тексті бракує посилань на джерела інформації. Особливо це стосується залізничної теми – складається враження, що редактор стрічки новин просто без змін поширив текст, що надійшов з прес-служби якого з управлінь Укрзалізниці.

Звісно, якщо редактор вирішив, що в одержаному повідомленні і так достатньо слів для розуміння читачами його змісту, то на те він і уповноважений редактор. Але будь-яка лаконічність повинна бути доцільною з погляду рівня поінформованості та ступеня зацікавленості аудиторії в обраній проблемі. 

Стислість – це не завжди достатність

Раз ми вже вчергове з’ясували, що посилання на джерело – це гідна уваги журналіста річ, то слід також визнати, що цього не достатньо, аби новина вважалася повною та зрозумілою. Сподіватися, що в разі виникнення додаткових запитань, бажання дізнатися більше про обставини події, дійових осіб чи передісторію проблеми читач все необхідне знайде за посиланням, або просто загуглить, – це недопрацювання автора.  

Це я пишу, вже маючи на увазі видання «Вголос», яке у травневому моніторингу набрало найнижчі бали саме за показниками повноти та доступності подаваних новин.

Подекуди вражає лаконічність таких повідомлень, як поглиблення співпраці поміж Україною та НАТО, запровадження США санкцій проти десятків громадян України, санкції України проти кримінальних авторитетів, хворобу в українських моряків та успішний виступ українських спортсменів на світових аренах. Автор тексту (чи автори) іноді дають посилання на джерело інформації, а чом ні. Він чи вони не вважають за потрібне пояснити контекст санкційної війни проти конкретних осіб на державному та міжнародному рівнях. Йому чи їм все відомо про малярію як хворобу і такого ж рівня поінформованості, здається, має бути й читач, бо у тексті пояснень про ступінь небезпечності недуги годі знайти. А що ж стосується інформації про результати чемпіонату Європи зі стрибків у воду, то аудиторія сама має вгадувати, коли і де відбувався цей форум спортсменів. 

Автора! Автора?

Травневий моніторинг був цікавим для мене особисто – як для викладача журналістики у двох поважних університетах Львова. Погодьтесь, аналізувати тексти і бачити під ними імена своїх колишніх чи чинних студентів – це доволі незвично.

Особливо, коли з’являється бажання когось покритикувати і водночас розумієш, що закиди можуть стосуватися частково і тебе самого, бо ти колись цих молодих людей вчив.

У цьому контексті з безіменними новинами простіше. Так, не всі сайти вдаються до відвертої ідентифікації автора кожного повідомлення. Не відміну від друкованої преси, яка вказує і імена репортерів, і, за потреби, ім’я та посаду чиновника як автора якогось з матеріалів.

Два з чотирьох сайтів підписують кожну новину – йдеться про «Львівський портал» та «Zaxid.net». А от з «Галінфо» і «Вголосом» не все так просто. Перший сайт взагалі не вказує імена авторів матеріалу, а другий – робить це вибірково. Впродовж буднів всі новини підписані іменем самого ресурсу «Вголос» і лише на вихідних є шанс побачити ім’я та прізвище редактора вихідного дня.

А підпис автора, тим часом, є важливим елементом, адже він передбачає персональну відповідальність за написане. Аудиторія має право знати, хто саме підготував для неї ту чи іншу новину. Читач може зреагувати на певне повідомлення, написати в редакцію, повідомити про неточність, а часом і подякувати за якісну роботу. У сучасних реаліях не варто нехтувати такими можливостями.

Висновки, рекомендації

1. Оскільки медіа визначають порядок денний, було б чудово, якби вони ще його належним чином співвідносили з максимально реалістичним портретом своєї аудиторії. Бо просто стверджувати, що ми даємо людям те, чого вони хочуть, а насправді давати у стрічку суто те, що «заходить», або те, що вдалося «позбирати з цілого світу» за браком місцевих новин,  – це різні речі.
2. Читач непогано розрізняє рекламу і новини, тому надто ховати перше поміж другого не варто. Чесність тут – чи не найкраща політика. Бо адекватна аудиторія розуміє, що багата редакція може дати гідні зарплати співробітникам, аби вони могли творити контент відповідної якості в інтересах своїх клієнтів. Хто саме ці клієнти – це вже інше питання.
3. Коли йдеться про офіціоз, видання (особливо друковані) мають чітко визначитися: є вони друкованими органами місцевої влади, або ж забезпечують інформаційні потреби ширшого кола – суспільства, яке є більшим за міську і обласну адміністрації чи ради. Якщо газета живе «з кишені» цих структур – краще це визнати. 
4. Щоби газета зі справжніми новинами краще продавалася, на титульну сторінку можна виносити голосні заголовки, але межі сенсаційності та фейкоподібності переступати не слід. Звісно, постійний читач зазвичай знає, чого чекати від «рідного» видання і не буде чекати від однієї газети ухилу в економіку та міжнародні новини, якщо вона здавна спеціалізується на кримінальній хроніці та добрих порадах на щодень. 
5. Загалом, з погляду журналістських стандартів (достовірність, неупередженість, повнота, доступність та інші) і газети, і сайти повинні бодай прагнути їх дотримуватися, бо у випадку з дорослими та хоча б мінімально досвідченими людьми, які працюють в редакціях, не може бути й мови про те, що такі поняття як безсторонність, достовірність, оперативність, повнота та зрозумілість їм не відомі. І тут головне – застосовувати усі ці стандарти у комплексі до кожного матеріалу, не акцентуючи уваги лише на одному з них на шкоду іншим. 

Юрій Залізняк, 
координатор Львівської експертної групи ІДПО