Часом доводиться роками переробляти наукову статтю, щоб вона вийшла у збірнику, який індексується у Scopus та Web of Science. Докторка політичних наук, доцентка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, експертка Інституту демократії ім Пилипа Орлика Наталія Стеблина знає про це з власного досвіду. На наше прохання вона розповідає про кроки, які їй допомогли опублікуватися.

На початку 2000-х я вивчала журналістику в одному з університетів Одеси. Якісних підручників з фаху у нас не було. У бібліотеках — тільки радянський мотлох. Англійської майже ніхто із викладачів не знав, тому усі класичні роботи західних дослідників або не доходили до нас, або ж з’являлися уривками в російському перекладі.

Українська наука про медіа, як і багато інших гуманітарних галузей знань, продовжувала бути колоніально залежною: «досягнення» Росії у цій сфері подавалися як щось видатне і взірцеве. Культура ведення наукових досліджень на той час ще не склалася: переважали сумнівні теми дисертацій, розмножувалися «сміттєві» «наукові» журнали, де за гроші друкували все, вибухали скандали через плагіат, процвітало хабарництво… Це, звісно, суттєво впливало на якість викладання і на рівень журналістики у нашій країні.

У 2011 році я захистила кандидатську дисертацію, надрукувала з десяток статей в українських фахових наукових журналах за гроші (як усі). Ці статті ніхто не рецензував, хіба коректори вичитували. У моїй дисертації було лише кілька англомовних джерел, а теоретична база ґрунтувалася на радянсько-російсько-вітчизняних роботах про публіцистику. Звісно, така робота цікавила нечисленну аудиторію в Україні, а за кордоном її цінність була… нульовою. Звична історія «ходіння в науку» для тих часів.

Після Євромайдану ми нарешті почали робити перші кроки у реформуванні вищої освіти, орієнтуючись на міжнародні стандарти. Нові вимоги для вченого — обов‘язкові публікації у наукометричних збірниках, що індексуються у Scopus і Web of Science, та знання іноземної мови на рівні щонайменше B2 — мали б покласти край такому колонізованому та відсталому підходу.

Проте реформа вищої освіти обурила деяких українських науковців. Інколи і досі чую, що всі ці «скопуси» не для нас, мовляв, якщо я вивчаю українські ЗМІ, то «на Заході» це нікому не цікаво. Також часом до мене надходять звістки про обманутих науковців: їм за певну плату пообіцяли «скопус», а надрукували в якійсь «мурзилці». Саме тому я вирішила поділитися своїм досвідом публікації у журналах, що входять до названих наукометричних баз. Він не такий великий, як хотілося б, але все ж декілька корисних уроків для себе вдалося отримати.

Найперший крок

Відвідайте семінари, на яких розповідають про те, як надрукувати свою статтю в Scopus чи Web of Science. Саме на одному із таких заходів я отримала корисні знання і натхнення для того, щоб нарешті зайнятися справжньою наукою, а не халтурою.

Зазвичай такі семінари проводять наші великі наукові бібліотеки або ж самі університети, що впроваджують культуру якісної вищої освіти. Загалом для адекватного вищого навчального закладу має бути звичним моніторинг потреб своїх викладачів та стимулювання розвитку їхніх професійних навичок. А майбутнім докторам філософії про особливості публікацій у престижних міжнародних збірниках мають читати спеціальний курс.

Ще один варіант — написати спільну статтю з більш досвідченим колегою. Корисні контакти можна отримати під час конференцій або ж за допомогою різноманітних баз, як-от ResearchGate. Оскільки маю там профіль, час від часу отримую цікаві пропозиції про співпрацю. Одна із них надійшла від колеги із Литви. З ним ми вже опублікували спільну статтю у Scopus. Він взяв на себе комунікацію із збірником, а також надіслав нашу статтю на редагування своєму знайомому носію мови. Редагування оплатив… його університет. Також на ResearchGate мені пропонували написати монографію в одному із видавництв за кордоном та долучитися до міжнародного проєкту.

Обираємо журнал під свою тему

Тема має бути вузькою, як вчив нас ще Умберто Еко у книзі «Як писати дипломну роботу», та відповідати темі обраного збірника. Як на мене, в Україні майже немає саме вузькоспеціалізованих наукових збірників із медіа, комунікацій та журналістики. Під однією обкладинкою друкують всячину: і мову ЗМІ, й історію медіа, і комунікацію у соціальних мережах, і рекламу з PR… Подібне суперечить підходам наукових збірників, що індексуються у Scopus та Web of Science. Там у кожного журналу є власні «Aim and Scope» — мета та опис наукової сфери. Журнал так збирає фахівців, що розробляють певний вузький напрям і прямують до мети, поступово закриваючи прогалини у своїй сфері.

Тому перш ніж надсилати свою статтю кудись, потрібно вивчити відповідний розділ на сайті. Або ж пошукати журнали через свої ключові слова у тій же Web of Science. Ще один варіант — надіслати анотацію до редакції й запитати, чи зацікавить їх така тема. Після того, як ви визначилися із журналом та його вимогами, звісно, не завадить подивитися, які саме дослідження там друкують і що вже є з вашої теми.

Квартилі (рівні журналів) та мова

Журнали у базах Scopus та Web of Science розподіляються за категоріями відповідно до цитувань, складу редколегії та інших критеріїв. Усього чотири квартилі: перший — найбільш престижний, четвертий — найнижчий, де можуть перебувати збірники, що ризикують вилетіти з баз. Відповідно вимоги до відбору публікацій та англійської мови будуть суворішими у видань першого рівня.

Свою публікаційну активність краще починати з третього квартиля, а потім поступово добиратися до більш престижних видань.

Питання мови можна вирішити кількома способами: або розпочати із збірників, що не виходять в англомовних країнах (як правило, там ставлення більш лояльне), або ж знайти редактора-носія мови.

Років сім тому я відправила свою статтю до австралійського збірника. Її похвалили, але сказали, що вона потребує більш ретельної вичитки (з точки зору граматики та подеколи стилістики). До речі, мій текст редагував наш англійський філолог. Його рівень, високий для України, виявився недостатнім для Австралії.

Останню свою статтю я подавала у польський збірник. Коли я запитала у них про мову, мені відповіли: не хвилюйтеся, у нас в штаті є редактор native speaker, який все вичитає. Тож кому як пощастить. Треба пробувати різні варіанти.

Враховуємо актуальний міжнародний науковий контекст

Не має значення, які видання — українські чи зарубіжні — охоплює ваша тема. Важливо, щоб ваша публікація допомагала розкривати певні значимі аспекти галузі.

Дві мої статті, що надруковані у Scopus, були написані на матеріалі регіональних українських ЗМІ. Довелося суттєво попрацювати над тим, щоб зв’язати те, про що я писала, із нинішніми трендами. Частково літературу знайшла сама, дещо радили рецензенти.

До речі, шукати актуальну літературу з вашої теми можна за ключовими словами у базі Web of Science.

Працювати треба у двох напрямках: високоцитовані публікації (на них посилатися дуже бажано, оскільки сором не знати метрів у власній галузі) та останні публікації (вони можуть взагалі не мати посилань, але містити певні сучасні дані, що дозволять вам «прокачати» власне дослідження). Загалом ваша теоретична база — це ваше обличчя. Якщо ви надсилаєте статтю, в якій десять посилань на статті в українських наукових збірниках, вас навряд чи надрукують.

Створюйте статтю відразу за вимогами збірника

Вимоги певного збірника, наприклад до розміру абстракта, цитування, можуть значно відрізнятися від тих, яких дотримуються в Україні. Колись мені довелося витратити купу часу, щоб переробити References для одного видання. Останнє вміщувало посилання на літературу і наприкінці тексту статті, й у вигляді посторінкових посилань. Та й посилання мали бути не за алфавітом, а в порядку цитування. Тож простіше — відразу працювати у потрібному стилі.

Дбайте про унікальність

Отож, ви дописали свою статтю. А тепер запитайте себе, що у ній такого важливого, чому комусь до цього має бути діло і чим вона відрізняється від сотень інших на схожі теми.

В Україні тривалий час було заведено писати статті, щоб отримати диплом або ж бути допущеним до захисту. Читатиме їх хто чи ні, мало кого цікавило.

Зараз це потроху змінюється, і в деяких університетах під час рейтингування враховується цитування викладача.

Для престижних збірників теж важливо, щоб опубліковані у них статті цитувалися (від цього залежить їхнє рейтингування). Тож якщо ваша стаття є оригінальною, під незвичним кутом порушує проблему, вражає масштабом чи написана на матеріалі, на який раніше ніхто не звертав уваги, більше шансів, що вона зацікавить редакцію, а отже, читачів.

Методологія, методи та матеріал

Чітко прописуйте хід свого дослідження:

• методологія (знову ж таки, із посиланням на сучасні роботи)
• методи (покроково)
• матеріал (які медіатексти вивчали, за який період, чому саме ці тощо).

У моєму випадку багато зауважень стосувалися саме цієї частини. Просили деталізувати методологію, вказати, кому належать медіа, які я аналізувала, детальніше обґрунтувати вибір цих медіа, описати аудиторію, вказати статистику переглядів. Те саме стосується методів.

Ваше дослідження повинно бути відтворюваним. Якщо раптом хтось захоче його повторити, йому чи їй має бути зрозуміло, що і як робити.

Cite while you write (пиши і цитуй)

Оскільки якісна наукова стаття має містити багато посилань на наукову літературу, краще автоматизувати цей процес. Якщо ви зареєстровані у Web of Science, зверніть увагу на спеціальний інструмент — EndNote, який можна встановити на свій комп’ютер. Ви читаєте роботи у їхній базі й відразу додаєте їх до своєї власної електронної бібліотеки. А потім, коли пишете статтю, вставляєте цитати, а посилання автоматично генеруються, як і сам список літератури.

Якщо цього інструмента у вас немає, використовуйте хоча б можливості Microsoft Word (пункт меню «Посилання»). Там вам доведеться вбивати джерела вручну, та все ж потім програма згенерує вам список літератури за тим стилем, який використовує ваш збірник.

Не панікуємо через рецензування

До рецензій на ваші статті варто ставитися по-філософськи. Налаштуйтеся на те, що публікація у якісних наукових журналах — це тривалий процес. Сприймайте відмову як спосіб покращити ваше дослідження і підвищити власний науковий рівень.

Чим хороший процес рецензування, так це традицією конструктивної й обґрунтованої відмови. Деякі мої колеги, за їхніми словами, стикалися й з іншими практиками, але мені все ж щастило: ніхто не грубив й не залишав без пояснень, навпаки — вказували, що саме треба зробити, аби стаття відповідала вимогам. На одну із своїх статей я отримала приблизно п’ять відмов. Але щоразу покращувала її, використовуючи поради. Зрештою, її опублікували у журналі першого квартилю.

Уникаємо хижаків

Після свого першого виступу на науковій зарубіжній конференції я одержала дивний лист. Писали, що моя тема настільки когось вразила, що потрібно мерщій публікувати статтю у такому-то науковому збірнику. Звісно, спершу я зраділа. Потім звернула увагу, що текст листа був склеєний з багатьох частин (ніби студент писав реферат, вставляючи інформацію із різних сайтів і не змінюючи форматування). Це свідчило про спам, тому подаватися до цього журналу я не стала.

Час від часу мені продовжують приходити такі листи. Щоб убезпечити себе, шукайте кожен журнал у базах Scopus та Web of Science (за назвою, ISSN, офіційним сайтом).

Інформацію про одне сумнівне видавництво мені вдалося перевірити на форумі згаданої ResearchGate. Багато користувачів навели докази, що цим займалися хижаки.

Друкуватися за гроші?!

Постійно чую про те, що хтось із колег надрукувався у Scopus за гроші. Мене це дивує, адже усі свої статті я опублікувала безкоштовно. Журналів з нашої спеціальності багато, тому знайти адекватне видання під свій рівень цілком можливо. Платити можна хіба за певні послуги, наприклад, за редагування, переклад.

Рухаємося у правильному напрямку

Загалом ситуація із науковими публікаціями у нашій галузі, як на мене, поступово виправляється. На різноманітних конференціях чи програмах за кордоном я постійно зустрічаю своїх колег-медіадослідників, які успішно публікуються у Scopus, удосконалюють свою англійську, беруть участь у міжнародних обмінах та проєктах.

До того ж, в Україні з’являються наукові збірники, де вводять традиції сліпого рецензування. Є навіть видання, де публікація виключно англійською мовою, а вимоги — цілком схожі на ті, що діють у Scopus. Сподіваюся, незабаром ці українські збірники увійдуть до категорії А та до престижних наукометричних баз. А кількість «мурзилок», яких, на жаль, чимало, хоча б трохи скоротиться.

Зараз в українських учених є змога долучитися до справжніх наукових розробок: приєднатися до якогось міжнародного проєкту, виступити на конференції за кордоном, взяти участь в академічній мобільності. Дуже важливо скористатися цією можливістю. Адже це наш обов’язок як дослідників — зайняти своє місце серед медіадослідників світу, щоб про Україну та її медіа дізнавалися з наших слів, а не через посередництво колишнього колонізатора.

Наталія СТЕБЛИНА
експертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика