Розмова про ситуацію з регіональною пресою, на жаль, нагадує бесіду біля ліжка тяжко хворого, якого не відомо, як можна вилікувати. На думку багатьох, одними з ліків є процес, що називається новим для нас словом «саморегулювання».

Розмова про ситуацію з регіональною пресою, на жаль, нагадує бесіду біля ліжка тяжко хворого, якого не відомо, як можна вилікувати. На думку багатьох, одними з ліків є процес, що називається новим для нас словом «саморегулювання». Проте частина колег поки не розуміє, що це поняття означає. Інші вважають, що за сучасних умов говорити про саморегулювання українських ЗМІ – те ж саме, що говорити про життя на Марсі.

Ніби останні й праві. Зокрема тому, що для нормального протікання цього процесу важливо, аби певні спільні правила гри встановили власники медіа. Дочекатися цього найближчим часом не варто й сподіватися. Хоча б через те, що наразі не знаємо достеменно імен усіх тих власників, відповідно, не можемо спонукати їх до чесної гри. Здається, ситуація безвихідна. Проте, чи знаємо ми і чи хочемо скористуватися так би мовити «знизу» тими засобами, якими все ж можна користуватися? Адже є приклади успішних практик впливу працівників ЗМІ на власне існування.

На недавньому з᾽їзді Комісії з журналістської етики добрий зразок саморегулювання та його результативності навів головний редактор Дніпродзержинського видання «Наш репортер», член Комісії з журналістської етики та свого часу – голова Незалежної медіа-профспілки Сергій Гузь. У його газеті створено засади редакційної політики, про які ми говоримо ще з 2002-2003 років, але про суть їх і досі не знають усі, хто працює в медіа. Ще більш важливо: підписано угоду про дотримання цих засад власником-редактором-колективом, а відтак видання має прописані правла гри, які вже непросто порушити кому б того не хотілося.

Допомагають саморегулюватися й громадські організації медійників, про які ми якщо не знаємо, то лише тому, що не хочемо знати. Так, із 2001 року заснувалася в Україні Комісія з журналістської етики, про що добре розповів Сергій Штурхецький. Поки їй бракує гласності, проте вона робить свою справу ось вже стільки років. Подібні утворення існують і на місцях, у регіонах. Інша річ – формально чи неформально. Але комісія з етики є, наприклад,  при Чернівецькій організації спілки журналістів. При нашому Сумському прес-клубі рада з питань професійної етики була створена 2004-го року, коли того вимагала напружена ситуація. Певний час ця практика була полишена, але останні два роки ми повернулися до неї, запросили до участі в раді фахівців, які мають авторитет і безсторонність щодо політики. Зокрема, це й сумські експерти Інституту демократії імені Пилипа Орлика.

Останнім прикладом потрібності такої роботи є недавня ситуація. До прес-клубу звернулася немедійна громадська організація з проханням зробити експертну оцінку програм місцевої приватної телекомпанії ATV. Кілька експертів протягом десятка днів відстежували програми відразу двох – для порівняння – місцевих приватних каналів. Що й казати, громадські діячі, які звернулися до прес-клубу, були праві: канали наповнені матеріалами з ознаками замовності, хоча виборча кампанія, за законом, ще й не думала розпочинатися. На зібрання профі-студії прес-клубу, де обговорювали це та інші питання дотримання стандартів журналістики, запросили й керівника каналу, який відразу дав відповідь: нам це нецікаво, все це «заказуха».

Утім, журналісти державного телебачення звернулися після засідання за коментарем до пана керівника, щоб висвітлити його думку щодо ситуації. Він повторив сказане раніше й додав, що це наші експерти не надто професійні, бо баланс у сюжетах їх телебачення є. От сьогодні показують одну політичну силу, завтра – іншу, так, мовляв, і витримується баланс. Чи варто коментувати? З таким уявленням про стандарти керівника чекати їх дотримання журналістами навряд чи варто. А от говорити і пояснювати це іншим – в тім числі й споживачам інформації – потрібно.

Відразу ще один «телевізійний» приклад. Його вже доводилося наводити, але він справді виразно показує, що можна зробити за бажання робити.

Свого часу, за влади партії регіонів, переповненим «джинсою» був і канал обласного державного телебачення: керівники області  справа, керівники зліва, анфас та в профіль – часто без жодних на те суспільно значущих причин. Коли після Майдану керівництво змінили, генеральним директором компанії став громадський діяч Микола Чернотицький. Багато хто поставився до цього скептично: мовляв, не «телевізійник»! Проте саме за цей час телеефір ОДТРК позбувся «заказухи». Керівник разом із громадськістю ініціювали створення громадської експертної ради при генеральному директорові. Оголошення про це було вивішене на сайті ТРК, були прийняті заявки, відбувся конкурс, раду сформували. Було розроблено засади її роботи. І щойно запахло виборами, як експерти почали щоденний моніторинг ефіру. Результати його, в разі порушень, обіцяли робити публічними. За таких умов різко зменшилося число осіб, які, ймовірно, й хотіли б «заджинсувати».

Тобто важелі протидії всіляким порушення стандартів є, лишається тільки побажати вміння їх використовувати, а також – бажання працювати в рамках необману тих, кому ми адресуємо свої матеріали.

_____________
Алла Федорина, Заслужений журналіст України, експерт ІДПО в Сумах