Недавно зателефонували мені з однієї поважної медичної установи. Власне, не мені, а пресклубу в моїй особі з проханням провести пресконференцію. І терміново! Установа у діяльності своїй не торкається актуального нині захворювання, але проблему мала серйозну. Оскільки ж пресклуб багато років поспіль відгукувався на потребу організувати спілкування тих, хто має інформацію, з журналістами, згодилася допомогти. Але попередила, що у зв’язку з карантином медіазахід варто проводити дистанційно – тобто онлайн; пообіцяла зробити анонс за наданими  матеріалами та запросити журналістів до спілкування.

До визначеного часу лист із інформацією для анонсу не надійшов. Ще трішки почекавши, перетелефонувала пані, яка до мене зверталася: захід мав бути наступного дня, тому анонс треба дати сьогодні. Адже за  будь-яких умов роботи журналісти щось планують, і важливо вчасно вписатися в їхні плани. У відповідь почула пояснення: керівник затримує інформацію, бо його там записали на відео, зараз монтують ролик, «а потім ми вам його надішлемо». Ага! Саме так вони уявили онлайн пресконференцію! А для чого записувати, якщо потрібно спілкуватися? А як журналісти можуть отримати відповіді на запитання, що виникають у ході отримання інформації? На це пояснень не було. Ролик я попросила не надсилати, оскільки піарником чи прессекретарем жодної медичної установи не значуся…

Цей випадок можна буденно забути, проте він досить виразно ставить акцент на одній із сучасних проблем у роботі медійників: технології не лише допомагають отримувати інформацію, але й убивають спілкування. А воно професійним журналістам, які звикли не лише копіювати прес-релізи з офіційних сайтів чи й грубо «тирити» матеріали колег, необхідне. 

Епідемічні методики – у сферу комунікацій

Два місяці карантину, вже пережиті українцями, супроводжуються какофонією інформаційних послань, кожне з яких пропонує своє: зважене інформування чи з пальця висмоктані фейки; намагання повеселити чи джинсово запропонувати маску/термометр/їжу з доставкою/тощо;  конспірологічні бекграунди чи апокаліптичні прогнози… Останнє – в тім числі й щодо існування ЗМІ. Між тим, спілкуючись упродовж цього часу з колегами, не почула, що в області померло через коронавірус якесь медіа. Так, зменшилася кількість сторінок газет чи коротшими стали стрічки новин на сайтах, але поки – дай, Боже, здоров’я, – всі існують і чекають повернення до нормального формату роботи.

Невелике опитування колег нагадало, які різні вимоги ставить до нас специфіка різних видів ЗМІ. Хоча немало проблем схожі для всіх: від доїзду на роботу до складності з відрядженнями. Редактор Краснопільської газети Олександр Моцний розповідав: «Виникли проблеми з виїздами по району, що само собою зрозуміло, адже громадський транспорт не ходить. Але навіть якби він працював, посилати кореспондентів по хатах бажання немає, як і у жителів району приймати у себе вдома кореспондентів». 

Продюсер Філії публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «Регіональна дирекція UA: Суми» Оксана Кириленко так само каже про небезпечність комунікацій: щоразу, посилаючи групу на зйомку, переживаєш, щоб працівники не захворіли.

Через карантинні обмеження менше людей купують газету, – констатує редактор шосткинського «Полісся» Вікторія Горшкова. Зменшився обсяг реклами та оголошень. Звузилася тематика інформації: зосередилися на коронавірусі; стало менше офіційних заходів, оскільки під час карантину не проводяться сесії/засідання/наради, та загалом заходів. Тобто, з’явилися проблеми з налагодженням нового дистанційного стилю роботи, – узагальнює один із редакторів. 

Але якщо для друкованого видання, наприклад, для «районки», це означає пошук нових тем для наповнення газети, що виходить раз на тиждень, то на сайт чи телестудію ця потреба тисне щодня. 

Врешті, нові умови призвели до змін технології роботи. «Я є ведучою вечірньої програми, працюю у студії, – поділилася Юлія Ярошенко, редактор управління виробництва регіонального контенту  «UA: Суми». – Після запровадження карантину ми записуємо коментарі телефоном і скайпом, гостей безпосередньо до студії запрошуємо рідко, – тільки якщо вони самі на цьому наполягають. Програма стала монтажною».  

Джерела, які ми вибираємо

Зрозуміло, з джерелами стало складніше – вони стали менш доступними. Головна редакторка сайту «Sumy.Today» Олена Адаменко говорить: «Ті інсайдери, які надають інформацію очі в очі, не довіряють іншим видам контакту. А оскільки я людина законослухняна, то дотримуюся карантину і не маю можливості безпосередніх спілкувань. Ще погано: не можна відвідувати заходи, судові засідання… Але, – зауважує Олена, – з’явився час для роботи зі всілякими реєстрами, з «Прозорро» – цієї інформації на сайті побільшало».

Оскільки ЗМІ почали шукати новий стиль роботи, мали б його шукати і швидко знайти ті, хто є постійними джерелами інформації. Передусім – хто має надавати оперативні та повні дані про карантин.

Згідно з опитуванням, основними джерелами інформації у висвітленні Covid-19 для місцевих ЗМІ стали повідомлення від офіційних структур різних рівнів, особисте спілкування з фахівцями, певною мірою – інші ЗМІ та зовсім незначно – соціальні мережі.

Тобто, важливим джерелом, як і завжди, залишається влада. Проте з відгуків схоже, що вона подекуди сповнена інерції «а шо там скажуть угорі?». Бо на запитання,  чи органи влади обласного і місцевого рівня почали надавати інформацію відразу з виникненням надзвичайної ситуації, понад половину опитаних сказали «ні». А серед тих, хто відповів «так», були уточнення: «дуже стисло, «дозовано».  

Багато сумських колег пам’ятають пост від 24 березня на сторінці у Facebook продюсера Оксани Кириленко: «В області начебто є новий голова ОДА, на місцях його заступники, керівники управлінь і департаментів ОДА, начебто й брифінги щодня «дають» про ситуацію. Ну, як дають,– сьогодні вклались у 4 хвилини – без цифр (наприклад, скільки тест-систем надійшло на Сумщину) і вичерпних відповідей на питання. При цьому ми бачимо медиків на інформаційній передовій і нову радницю голови Куфтеріну (?!?) Ау? Панове управлінці, до вас маса питань щодо організації життєдіяльності області в умовах карантину (а можливо, і надзвичайного стану) й інформування населення про те, що відбувається і як жити у нових реаліях – одне з надважливих завдань!!! Паніку сіє відсутність інформації, її замовчування – і, відповідно, – домисли! ЗМІ працюють, якщо що!»

«На початку була реальна проблема з доступом до оперативної офіційної інформації, – розповіла журналістка сумського сайту, яка попросила її не називати. – У той час, доки одні чекали повідомлень від обласного лабораторного центру, ОДА та її підрозділів, міськрад, МОЗ, ЦГЗ МОЗ і т.д., інші  публікували новини з повідомлень міських голів у ФБ  і таємничих власних джерел. Це неймовірно збивало, сіяло паніку та інформаційний хаос. Зараз стало легше». 

Втім, далеко не всі вважають, що згодом інформацію стали надавати краще. А якщо й краще, то не ідеально, – зауважують журналісти.

Чому в кранику немає напору?

Особливості роботи з джерелами інформації у карантинних умовах  залежать від різних факторів. Звичайно, від частоти виходу ЗМІ у світ: той потік, що є задовільним для видань-тижневиків, для оперативних медій, мʹяко кажучи, недостатній.  

Інший фактор уже було названо вище: як сказати свою думку, якщо своєї ще не висловило начальство?

Ще, схоже, шкодить недостатня професійність чималої частини працівників, які в тих чи інших структурах відповідають за інформування. А звідси – неузгодженість дій і відсутність стратегій. 

Так, ділячись враженнями від роботи у перші тижні карантину, Вікторія Горшкова писала: «На мою думку, на місцевому рівні все не організовано, всі ЗМІ по черзі смикають то головного лікаря, то начальника управління НС… З одного боку, всі по телефону не відмовляються щось повідомити, але було б краще, якби був один центр комунікації, який оперативно на все реагував і давав інформацію. Потрібно це робити для всіх ЗМІ організовано, але ніхто цей процес не регулює, протоколи засідань комісії ТБНС ніхто не пересилає… Або телефонуєш: ті говорять «телефонуйте цим», у тих зайнято, там слухавку не беруть – суцільне нервування. А потрібна хоча б одна людина для координації ЗМІ, принаймні у місті. Складно працювати без єдиного прес-центру».

Звідси – результати. Наприклад, розповідають колеги, 31березня міський голова Конотопу повідомив у Facebook про другу смерть від коронавірусу. На сайті Сумського обласного лабораторного центру такої офіційної інформації ще не було, так само – і на сайті Сумської ОДА. Ну ніби ж офіційна особа говорить, але – чи говорить? Що давати, що – не давати? Не важко розгубитися. Бо й справді, за надзвичайних умов логічно було б, аби редакції отримували якість офіційні повідомлення. А вже решту можна шукати самим. Між тим, головний редактор ТОВ «Медіа-Центр «Охтирщина» Борис Чикало підрахував: за перший місяць карантину редакція отримала всього одну інформацію: 27 березня – звернення регіонального міжвідомчого оперативного штабу щодо протидії поширенню коронавірусу Sars-Cov-2 до жителів Сумщини від прес-служби ОДА.

«Вони пишуть у Фейсбук і вважають, що то всьо, не розуміючи, що для ЗМІ трьох речень не достатньо. Або дають коментар по телефону, а для ТРК це теж не найкращий варіант» (Шостка, ТРК «Акцент»).

Здається, ще одним фактором часом «зіпсованого телефону» при передачі інформації є особисте ставлення того чи іншого керівника того чи іншого органу влади до того чи іншого ЗМІ. Якщо Олександра Моцного у Краснопіллі відразу (й цілком логічно) включили до районного  оперативного штабу, то й інформацію він має, що називається, з перших рук. А деякі його колеги й сьогодні по телефону не завжди отримують потрібні відповіді на запитання – «на сайті адміністрації є, то й читайте!» Про якість сайтів наразі не говоритимемо…

Міський голова Сум Олександр Лисенко сьогодні часто з’являється на місцевих приватних телеканалах. У запису. І, судячи з формату, «згідно з угодою про висвітлення». Що ж до суспільного телебачення, то Юлія Ярошенко пригадує: «У зв’язку з поширенням коронавірусу та введенням карантину наш телеканал розіслав офіційні листи Сумській міській раді, Сумській ОДА та обласній раді із запрошеннями керівників і спеціалістів до наших програм (формати на час карантину змінюються, може бути інший час прямого ефіру або запису, інший хронометраж тощо). Також ми спілкувалися  через прес-служби. Голова ОДА (Роман Грищенко, призначений водночас із початком карантину – авт.) на запрошення не відгукнувся. Сумський міський голова Олександр Лисенко на особисті запрошення спочатку погодився, а потім згоду скасував. Інтерв’ю з ним переносили кілька разів, а потім нам повідомили, що не прийде ні він, ні його профільний заступник. Натомість нам присилають відео із записами «інтерв’ю» мера, що готує пресслужба міської ради». 

Звичайно, ситуація склалася справді надзвичайна. Ніхто в таких умовах не працював. Учитися треба всім. Але ж надати людям достатню інформацію – першочергова потреба. Чому ті, хто має надавати цю інформацію і кого ми красиво називаємо «джерелами», перетворюються подекуди на зламані краники, з яких ледве тече, – питання, яке не можна відкладати на завтра. Бо ж де гарантія, що травень принесе нам завершення карантину, а не його продовження на невизначений термін? А з цим – потребу подальшого спілкування в новому стилі.

Для активізації джерел інформації «UA:Суми» створили групу у Facebook, пояснивши: «Ця група для новин, думок та дискусій про карантин. Залишайте тут теми для журналістів, а також ділиться корисною інформацією для інших. Давайте розповідати про добрі справи один одного та не замовчувати проблеми. Гуртуймося онлайн!»

Кажіть те, що ми хочемо знати

І, нарешті, повернуся до історії, розказаної на самому початку й уже підкріпленої прикладом Юлії Ярошенко. Нам ніби надають інформацію. Ніби хочуть це робити. Але… справді хочуть чи просто треба поставити «галочку» про проведення заходу?

Будь-яке спілкування передбачає спілкування. Кожен журналіст знає, що чимало запитань виникає саме в ході розмови. Добре, зараз, кажуть колеги, органи влади вже відійшли від банального запису «брифінгу» та надсилання його журналістам. Створили можливість поставити запитання – перед заходом і навіть під час нього – у чаті. Та чи на всі запитання дають відповіді? Чи ті люди, яких хочуть чути журналісти, а за ними – і їх аудиторії, виходять на спілкування?

За відгуками журналістів, найефективнішим сьогодні є спілкування з керівниками Сумського обласного лабораторного центру МОЗ

Оксана Кириленко говорить: «Часто на онлайн-конференції залучають і без того замучених медиків. Але ж є багато організаційних питань. Про дезінфекцію вулиць, виплати лікарям, сполучення між районами, забезпечення ОТГ, підвіз медиків… Яка служба за що відповідає в умовах карантину? Чому оці магазини працюють, а ці – ні? Чим відрізняється ринок від супермаркету?.. На ці запитання відповідей немає. На них не хочуть відповідати – доносять винятково ту інформацію, яку хочуть донести. Враження, що журналістів і досі сприймають як обслугу чиновників. Хоча б такий приклад. Домовилися про ефір посадовця. Час зарезервований, ось вже пора, – посадовця немає, контактні телефони не відповідають. Що робити? Неприємність. Відміняємо ефір! І вже пізно ввечері приходить смс, що посадовець прийде на ефір завтра на дев’яту годину ранку. Нормально? Тобто ці люди уявлення не мають про роботу ЗМІ! А як, скажімо, збирати в умовах карантину всю ту команду людей, які повинні працювати – причому почавши робочий день раніше?  Про це вони не думають. Комунікація складна…»

«…А ми ж, власне, нічого не хочемо, окрім як отримати достовірну інформацію! – говорить Олена Адаменко. – Ніби так, проводять в обласній адміністрації онлайн-конференцію, дають можливість задати запитання. Але ж промовці нас не чують, наші запитання читають працівники прес-центру. І я тричі пишу одне й те ж саме запитання – і воно ні разу не звучить! Чому не можна зробити взаємне спілкування? Щоб і вони нас чули? Бо якось пишу – запитую у фахівця конкретну річ, власне, уточнюю інформацію, що розміщена на їх сайті. Відповідь: ви щось наплутали! Та давайте я вам поясню, що від вас хочу. Давайте я розкажу, що ви мені відповіли не повно. Ні, вони користуються умовами карантину, щоб говорити те, що хочуть вони. А раптом щось не так, якесь повідомлення пішло не таке, – хто винен? Як та невістка, – журналісти!..»

Чи треба говорити про рівень комунікативної компетентності? Певно ж, варто, бо карантин засвідчив, що наше життя потребує її освоєння – усіма учасниками. І безпосередньої, і онлайнової, і офіційної, і неофіційної… 

Колись колега з цілком житейського приводу сказала: «Проблеми між людьми виникають тоді, коли вони не вміють називати речі своїми іменами». Ще невідомо, про які проблеми нам доведеться говорити найближчими місяцями. Тож варто вчитися називати речі своїми іменами – щоб не було більших проблем.

Алла ФЕДОРИНА
Суми

Публікація стала можливою за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews. Висновки й точки зору, що висловлені в публікації / моніторингових звітах, є виключно експертними судженнями Інституту демократії імені Пилипа Орлика і можуть не збігатися з точкою зору USAID чи Internews.