6 липня збіг термін так званого «ультиматуму Путіна», у якому Росія вимагала від України представити план внесення змін у Конституцію для закріплення особливого статусу окупованих територій Донбасу.
Оскільки практично всі ключові особи українського уряду вже висловились про неможливість подібного сценарію, вважаю, що фокусуватися саме на цьому аспекті проблеми тимчасово окупованої частини Донбасу – незважаючи на підвищену увагу українських ЗМІ – немає сенсу. Інша справа, якою ж має бути стратегія деокупації ОРДЛО і бачення майбутнього цієї території у світлі Мінських угод та національних інтересів України.
Хоча громадська думка переважно на боці «ніякого спеціального статусу, це мають бути звичайні області України!», навряд чи такий погляд і таке «просте рішення» є цілком реалістичними і бажаними з огляду на безпекові, соціально-економічні, правові та інші питання. В цьому контексті зауважимо важливість прикладу Придністров’я, якому Республіка Молдова погодилася надати особливий статус аж до права виходу з її складу за певних обставин. Перебіг подальших подій показав, наскільки такий крок неприйнятний для України; він радше може слугувати застереженням – запобіжником того, чого ні в якому разі робити не можна (детальніше див. http://eesri.org/wp-content/uploads/2020/02/2020-02_Transnistria_Lessons_for_Ukraine_CP-ENG.pdf).
Проте в якості корисного досвіду варто згадати «Стратегію 3-Д», вироблену свого часу громадянським суспільством Молдови стосовно передумов, виконання яких необхідно для ефективної реінтеграції Придністров’я (http://old.ad-astra.ro/library/papers/moldova_3d_strategy.pdf). «3-Д» розшифровується як «демократизація, декриміналізація і демілітаризація». І хоча всі ці процеси є актуальними і для окупованого Донбасу, пріоритетами української стратегії мають бути, насамперед, його демілітаризація, а також – дерусифікація (російське громадянство, гроші, інформаційний простір, система освіти тощо) і «де-совєтизація» (зміна радянського/пострадянського менталітету).
Оскільки ані в Мінських угодах, ані у «формулі Штайнмайєра» ніяких специфічних умов «особливого статусу» Донбасу не прописано, це надає широкі можливості інтерпретації – чи, скажімо, ре-інтерпретації цього статусу всупереч очевидним бажанням Москви звести його якщо не до федералізації України в цілому, то, принаймні, до надання нині окупованим частинам Донецької та Луганської областей де-факто автономії у складі унітарної держави. Слід зауважити, що сама по собі наявність територіальних автономій в унітарних державах не є чимось неймовірним або парадоксальним; в якості прикладів можна навести такі країни, як Данія, Фінляндія, Іспанія, Італія з Південним Тиролем, та й та ж Молдова з її автономним гагаузьким районом Гагауз-Єрі. Проте характерною рисою цих утворень всередині нефедеральних держав, будь то королівства або республіки, є наявність окремих спільнот, відмінних від більшості населення за ознаками етнічного походження, мови, релігії, культури, історичних традицій тощо. Всі ці ознаки відсутні як у Придністров’ї, так і на Донбасі, де населення складається з тих самих груп більшості і національних меншин (у разі Придністров’я – в дещо інших пропорціях), як і в усій країні.
У зовсім іншій ситуації перебуває кримськотатарський народ, визнаний корінним народом Криму/України. Згідно з нормами міжнародного права, цей народ – на відміну від національних меншин – має право на самовизначення на своїй історичній Батьківщині, включно зі створенням власної національно-територіальної автономії в Криму як механізму реалізації цього права. Тому стратегія деокупації Криму не тільки може, а й повинна передбачити трансформування т. зв. «адміністративно-територіальної автономії» (див. Розділ Х чинної Конституції України під назвою «Автономна республіка Крим») у кримськотатарську національно-територіальну автономію. На відміну від Криму, ніякого подібного суб’єкта права на самовизначення на Донбасі не існує, тому будь-які розмови про його «автономний статус» абсолютно безпідставні.
В ширшому контексті, проблеми деокупації та реінтеграції Донбасу варто розглядати на засадах концепції перехідного правосуддя. Ця концепція застосовується для виходу зі збройного конфлікту, подолання його наслідків, досягнення миру, гарантування не-повторення конфлікту, розслідування найтяжчих злочинів, вчинених під час збройного конфлікту, і гарантування захисту прав людини.
Вона включає наступні елементи:
заходи з відшкодування жертвам збройного конфлікту;
притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні тяжких злочинів;
реалізація права знати правду про перебіг подій конфлікту;
інституційні реформи як гарантія не-повторення збройного конфлікту.
Відповідно до Указу Президента України № 758/201914 від 17 жовтня 2019 року (https://www.president.gov.ua/documents/7582019-29977), на Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим покладено відповідальність за напрацювання пропозицій щодо концепції перехідного правосуддя. Про ці та інші важливі аспекти деокупації Криму йдеться в документі під назвою «Актуальні орієнтири державної політики у зв’язку з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим та м. Севастополя», підготовленому Представництвом Президента України в АРК у співпраці з Міністерством питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та Комітетом ВР з питань прав людини, де-окупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин; цей документ був презентований у Києві 2 липня 2020 р. (https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3056271-uradovci-prezentuvali-edinij-derzavnij-pidhid-sodo-deokupacii-krimu.html).
Цілком логічним було би вироблення аналогічної концепції і для окупованого Донбасу, інтерпретувавши таким чином положення про його «особливий статус» у повній відповідності до національних інтересів України – в першу чергу, у безпековій сфері.
Наталя Беліцер
експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика