Аналітика

Н. Беліцер: коментар до законопроекту «Про корінні народи України»

Оприлюднено
Наталі Беліцер

Безсумнівно, внесення Президентом України Володимиром Зеленським 18 травня 2021 року законопроєкту №5506 як невідкладного є надзвичайно позитивною, хоча й дуже запізнілою, законодавчою ініціативою. Чому запізнілою – бо подібний закон міг з’явитися ще 25 років тому, одразу ж після ухвалення 28 червня 1996 р. нової Конституції України, де у трьох статтях – 11, 92.3, 119.3 – вперше була визнана наявність на території України не тільки національних меншин, а й корінних народів як окремої категорії автохтонних етнічних спільнот. При тому Ст. 92 чітко вказувала, що їхні права регулюються виключно законами України.

Дійсно, одразу ж після ухвалення Конституції Міністерство юстиції ініціювало створення Робочої групи для вироблення проєкту Концепції національної політики стосовно корінних народів, а також законопроєкту про статус кримських татар як корінного народу України. За кілька місяців РГ виконала це завдання; наприкінці 1996 року обидва документи були готові для подальшого опрацювання (текст законопроєкту українською та англійською мовами був опублікований в журналі «Кримські студії», № 1 (7), 2001).

В законопроєкті 1996 року були запропоновані нові підходи до відносин між державою і корінним народом, що ґрунтуються на гарантіях участі корінного народу у процесах прийняття політичних рішень з питань, що безпосередньо його стосуються (Ст. 3); передбачено створення спеціального Державного реєстру кримськотатарського народу на добровільній основі (Ст. 5); представництво в усіх виборних органах влади – ВР, АРК, місцевих органах самоврядування (Ст. 6). Представницькі й виконавчі органи – Курултай, центральний, регіональні і місцеві меджліси – мали бути офіційно визнаними (Ст. 9), а кримськотатарська мова вільно використовуватися в усіх сферах громадського і публічного життя нарівні з державною мовою (Ст. 11). Однак у повній відповідності до сучасних уявлень про права корінних народів, у Ст. 12.3 зауважено, що «використання терміну «корінний народ» у цьому законі не означає набуття прав, ідентичних правам «народів» – суб‘єктів державотворення в міжнародному праві» (малося на увазі т. зв. «зовнішнє» самовизначення, тобто, можливість відокремлення від існуючої демократичної держави і створення власної суверенної держави). На жаль, ці важливі документи так і не були розглянуті Верховною Радою. Невдалими були і намагання довести до розгляду ВР хоча б одну з численних версій Концепції етнонаціональної політики України, де розглядалися, зокрема, питання стосовно корінних народів.

Згадаймо також Постанову ВР № 1140-18 від 20 березня 2014 р. «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», згідно з якою Україна гарантує захист та реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української Держави (п.2); а також визнає Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, та Курултай як вищий представницький орган кримськотатарського народу (п.3). А відповідно до п. 5 цієї Постанови, Верховна Рада доручила Кабінету Міністрів України терміново подати проєкти законів України, нормативно-правових актів України, які визначають та закріплюють статус кримськотатарського народу як корінного народу України, що так і не було виконано протягом наступних 7-ми років. Будемо сподіватися, що «підміни понять» не відбудеться, оскільки законопроєкт 5506 визнає наявність в Україні трьох корінних народів, окреслює загальні положення стосовно їхніх прав, але ніяким чином не конкретизує права і шляхи їхньої реалізації найбільшого з них – кримськотатарського народу. Тобто навіть ухвалення законопроєкту 5506 не означатиме, що п. 5 Постанови ВР вже виконаний.

Проте не можна заперечувати важливість цього документу, зокрема в контексті перспектив деокупації Криму, що вже неодноразово підкреслено у виступах та роз’ясненнях низки високопосадовців, голови та членів Меджлісу кримськотатарського народу, урядових і незалежних експертів.

Обговорення на форумах та реакції в соціальних мережах відображають загалом позитивне ставлення представників активного громадянського суспільства України і, що дуже важливо, доводять, наскільки бажаним й очікуваним він є для кримських татар в окупованому Криму.

Сильні сторони законопроєкту 5506

  1. Дуже вдалим кроком авторів законопроєкту було чітке визначення, які саме етнічні спільноти підпадають під поняття «корінні народи». Відомо, що провідні експерти ООН свого часу дійшли висновку, що через величезне різноманіття й відмінності ситуацій, в яких перебувають корінні народи світу, ухвалити універсальне, єдине для всіх визначення неможливо, тому кожна країна може запропонувати свій варіант, користуючись при тому низкою вироблених критеріїв. Саме це й здійснила Україна у повній відповідності із загальноприйнятими нормами і стандартами міжнародного права, а саме: Корінний народ України – автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України (Стаття 1.1). Останні два критерії є певною мірою українськими «новаціями», що, однак, ніяким чином не заперечує їхньої відповідності загальноприйнятим стандартам міжнародного права.
    ЗАУВАЖЕННЯ: звернімо увагу на те, що наявність представницьких органів, схоже, не є обов’язковою для набуття статусу корінного народу України (оскільки в переліку власних інституцій корінних народів у Ст. 1.1 сказано про соціальні, культурні або – а не «та» – представницькі органи). При тому тільки представницькі органи фігурують у всіх, без винятку, інших статтях законопроєкту; через них корінні народи взаємодіють з органами центральної влади та місцевого самоврядування, вони подають запити та пропозиції від імені корінного народу, з ними необхідно консультуватися при ухваленні рішень, що стосуються прав та інтересів того чи іншого корінного народу. Таким чином, у відносинах з тими корінними народами, які не створили власних представницьких органів, держава фактично знімає з себе відповідальність за реалізацію норм закону, що потребують відповідних консультацій та інших форм взаємодії саме з представницькими органами. Про це прямо сказано у п. 4 Статті 8: «У разі відсутності у корінного народу України представницького органу або відсутності у такого представницького органу правового статусу… консультації не проводяться» (отже, й ніякі рішення не приймаються? Чи приймаються без урахування позиції корінного народу через відсутність у нього представницького органу?)
  2. Важливими є норми, де підкреслено, що корінні народи (на відміну від різних категорій «меншин»), наділені не тільки індивідуальними, а й колективними правами: Корінні народи України та їх представники мають право колективно та індивідуально на повне володіння всіма правами людини і основоположними свободами… (Стаття 3.1, а також п. 3 Пояснювальної записки).
    ЗАУВАЖЕННЯ: проте у першому пункті Пояснювальної записки, яким визначена Мета законопроєкту, сказано про «повне володіння всіма правами людини і основоположними свободами осіб, що належать до корінних народів України», тобто наголос зроблений на індивідуальних правах людини без згадки про колективні права, які належать корінним народам.
  3. Доречною є також норма про застосування «заходів посиленої підтримки» (affirmative actions), що відповідає законодавствам та практикам розвинених світових демократій: Держава реалізує заходи посиленої підтримки корінних народів України – тимчасові заходи, що вживаються державою для подолання негативних для корінних народів явищ соціального, правового чи культурного характеру, через створення спеціальних сприятливих механізмів реалізації прав, свобод і потреб корінних народів (Стаття 3.3).
    ЗАУВАЖЕННЯ: оскільки «Заходи посиленої підтримки запроваджуються Кабінетом Міністрів України за запитом та після проведення консультацій з представницькими органами», це означає, що подібні заходи не можуть бути запровадженими по відношенню до караїмів і кримчаків – малочисельних корінних народів, які перебувають під загрозою зникнення і тому чи не найбільше потребують посиленої підтримки.
  4. Стосовно гарантій сталого функціонування представницьких органів корінних народів, зазначено, що: Фінансове забезпечення діяльності представницьких органів, передбаченої цим Законом, відбувається за рахунок Державного бюджету України за окремою бюджетною програмою (Ст. 9.2).
    ЗАУВАЖЕННЯ: Це положення є важливим, оскільки воно передбачає реальні державні гарантії фінансової підтримки, що забезпечуватиме діяльність представницького органу корінного народу (поки що, очевидно, йдеться лише про Меджліс кримськотатарського народу). Але чи не наділений надмірними повноваженнями Кабінет Міністрів України, який, згідно зі Ст. 8.1, приймає рішення про закріплення правового статусу представницького органу корінного народу чи його позбавлення? І чи не суперечить нормам міжнародного права надання Кабміну можливості скасувати статус представницького органу, демократично обраного самим корінним народом? До того ж, «Проєкт такого рішення [про набуття та втрату прав та обов’язків представницьких органів] вноситься на розгляд Кабінету Міністрів України центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України» (а не самим представницьким органом, що ускладнює бюрократичну процедуру і може в подальшому створити перешкоди чи, принаймні, зволікання з остаточним врегулюванням статусу представницького органу корінного народу).
    Також зауважимо, що у п.3 Статті 1, а також у п. 2 Статті 2 законопроєкту йдеться про те, що представницькі органи корінних народів України створюються та діють у відповідності з Конституцією та законами України. Але оскільки у Конституції немає навіть згадки про наявність таких органів, не кажучи вже про конкретні механізми їх формування та функціонування, ці положення та інші норми підкреслюють необхідність внесення змін у Розділ Х Конституції («Автономна Республіка Крим»), а також ухвалення окремого закону про статус кримськотатарського народу, яким були б унормовані ці та інші питання стосовно його прав, шляхів їхньої реалізації, взаємодії з органами центральної та місцевої влади і самоврядування, балансу прав та інтересів у стосунках з іншими етнічними спільнотами тощо.

Проблемні питання

Три корінні народи України?

Якщо детальніше розглянути окремі статті та положення законопроєкту, виникає низка запитань.
Перш за все, це стосується браку диференційованого підходу до реальної ситуації, в якій перебувають, з одного боку, кримські татари з їх розвиненою системою власних інституцій, представницьких та виконавчих органів самоврядування, з другого – малочисельні й глибоко асимільовані караїми та кримчаки, які, згідно з положеннями даного документу, так само можуть реалізовувати право на самовизначення та вільне встановлення свого політичного статусу. Фактично, з трьох корінних народів України, визнаних такими згідно з цим законопроєктом, лише кримські татари відповідають усім наведеним критеріям. Стосовно ж малочисельних груп караїмів і кримчаків існують проблеми, пов’язані з браком власних інституцій, які можуть представляти усю етнічну спільноту, а також з їхнім самоусвідомленням в якості корінного народу саме України.

Караїми та кримчаки: коротка ДОВІДКА

За останнім всеукраїнським переписом населення в Україні 2001 р. караїмами визнали себе 1196 осіб, з них караїмську мову назвали рідною лише 72 особи, 931 – російську, 160 – українську і 23 – кримськотатарську. Переважна більшість караїмів (близько 800 осіб) мешкали у Криму; за даними перепису населення т. зв. «Кримського Федерального округу» 2014 р., наразі в Криму проживають 535 караїмів.
У 1989 р. була створена Всеукраїнська асоціація кримських караїмів «Крим-карайлар»; її основною метою були названі збереження та відродження народу, його матеріальних і духовних святинь та культури. Того ж року в Сімферополі було створено Культурно-просвітницьке товариство кримчаків «Кърымчахлар», яке в 2015 перереєстровано згідно з російським законодавством.

У 2003 році відбувся Всенародний з’їзд кримських караїмів України, де було сформульоване наступне самовизначення: кримські караї (кримські караїми-тюрки) – корінний народ Криму, об’єднаний спільністю крові, мови та звичаїв, який усвідомлює власну етнічну індивідуальність, кровну спорідненість з іншими тюркськими народами, самобутність культури та релігійну самостійність, відчуває особливі почуття до Криму як до історичної батьківщини, виражає дружнє ставлення до інших народів і конфесій, поважає їхню самоідентифікацію. Тобто на той час існували всі підстави вважати караїмів корінним народом України.

Але після окупації Криму новостворена – відповідно до російського законодавства – громадська організація «Региональная национально-культурная автономия крымских караимов Республики Крым» провела 20 – 21 травня 2016 року Національний з’їзд караїмів-тюрків й ухвалила резолюцію, у п. 4 якої сказано про необхідність «признания крымских караимов коренным малочисленным народом Российской Федерации». Ця резолюція була підтримана т. зв. «Державним комітетом з міжнаціональних відносин і депортованих громадян РК», який розробив і надіслав урядові РФ проєкт постанови про включення караїмів і кримчаків до Єдиного реєстру корінних малочисельних народів Російської Федерації. Стосовно реакції на це звернення досі нічого не відомо. Більше того, незважаючи на очевидну лояльність кримських караїмів і кримчаків до окупаційної влади, важко помітити з її боку якусь особливу підтримку чи сприяння цим невеличким етнічним групам; навпаки, згідно звіту Кримської правозахисної групи, у грудні 2018 «Караїмську релігійну общину» оштрафували на підставі ч. 3 ст. 5.26 КоАП РФ через відсутність вивіски на її будівлі.

Ситуація кримчаків (яких, за переписом 2001 р., в Криму було зареєстровано 204 особи, за переписом 2014 р. – 228) також неоднозначна, про неї взагалі мало що відомо. До того ж, існують проблеми самоідентифікації як всередині спільноти, так і серед науковців, зокрема, у питанні про те, чи є вони насправді окремою, самобутньою етнічною групою, чи радше так званими «кримськими євреями». При тому після трагедії Другої світової війни, коли більшість кримчаків стали жертвами Голокосту саме як євреї, значна частина тих, хто вижив, виїхала до Ізраїлю.

У світлі наведених фактів незрозуміло, яким чином можна поєднати офіційно задеклароване прагнення кримських караїмів та кримчаків набути статус «нечисленних корінних народів РФ» із зарахуванням їх до корінних народів України і наміром надати відповідні права згідно з національним законодавством. Можливо, у законопроєкті варто було б відзначити відповідність караїмів та кримчаків основним міжнародним критеріям належності до корінних народів, і що за наявності їхнього бажання, висловленого через власні представницькі органи, Україна готова визнати їх корінними народами України.

Але навіть якщо б вдалося полагодити питання представництва та бажання набути статус корінного народу України (а не Росії), який окремий політичний статус та реалізацію права на самовизначення можна передбачити для кількох сотень караїмів та кримчаків? А беручи до уваги реальний стан їхньої глибокої асиміляції, зокрема, занепаду їхніх мов, чи можна ставити питання, наприклад, не про збереження та вивчення рідних мов, а про навчання рідними мовами?

Корінні народи РФ: коротка ДОВІДКА

У зв’язку з бажанням караїмів та кримчаків набути статус корінного народу РФ, доцільно звернути увагу на особливості російської політики у цій галузі.

В Росії є кілька федеральних законів стосовно корінних народів: «О гарантиях прав коренных малочисленных народов Российской Федерации» від 30.04.1999, № 82-ФЗ, «Об общих принципах организации общин коренных малочисленных народов Севера, Сибири и Дальнего Востока Российской Федерации» від 20.07.2000, № 104-ФЗ, та «О территориях традиционного природопользования коренных малочисленных народов Севера, Сибири и Дальнего Востока Российской Федерации» від 07.05.2001, № 49-ФЗ. Права корінних народів декларативно гарантовані також Конституцією РФ (Ст. 69: Російська Федерація гарантує права корінних малочисельних народів у відповідності із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права й міжнародними договорами Російської Федерації). Регулярно оновлюваний Єдиний реєстр нечисленних корінних народів РФ наразі містить 47 етнічних груп з кількістю від 4-х (!) осіб (кереки) до 44640 (ненці). Треба зауважити, що на відміну від подібних практик у цивілізованих демократичних країнах, складання та ведення реєстру доручено не самому народу, а Федеральному агентству у справах національностей, яке й вирішує, чи дійсно заявник відповідає російським критеріям. У вересні 2020 року Єдиний реєстр був долучений до системи моніторингу міжнаціональних і міжконфесійних відносин, яким відає ФСБ Росії (переважно у пошуках проявів «екстремізму»). Ці обставини та сама процедура реєстрації призводять до небажання представників корінних народів бути включеними у реєстр, який вони вважають радше шкідливим у сенсі захисту своїх прав та інтересів (див., наприклад: Учти меня, олень! ФСБ берет под полный контроль малые народы. Это-то еще зачем?! Татьяна Брицкая, 9.09.2020, https://novayagazeta.ru/articles/2020/09/09/87006-uchti-menya-olen).

Основними критеріями належності до корінного народу Росії є його «нечисленність» (кількість осіб не повинна перевищувати 50 000), «традиційний» спосіб життя, а також обмеження певними географічними регіонами і територіями традиційного проживання, що фактично означає відторгнення освіченої частини корінного населення – зокрема, тих, хто переїхав у місто. Такі критерії не відповідають нормам сучасного міжнародного права. Наприклад, згідно зі Статтею 1, 1,б Конвенції МОП № 169 (1989) «Про корінні та племінні народи в незалежних країнах», під дію цієї конвенції підпадають «…народи в незалежних країнах, що вважаються корінними як нащадки тих, хто населяв країну, або певний географічний регіон, до якого належить така країна, на час завоювання, колонізації чи встановлення сучасних державних кордонів, і які, незалежно від свого правового статусу, зберегли деякі або всі свої власні економічні, культурні та політичні інституції». Як бачимо, в цьому визначенні відсутні як кількісні критерії, так і згадки про «традиційний спосіб життя» чи «територію традиційного проживання».

Численні факти свідчать про вкрай тяжке становище корінних народів Росії, які перебувають під жорстким пресингом і місцевої, і центральної влади, а також великих бізнесових корпорацій (див., наприклад: «Відбувається цілеспрямоване знищення»: представники корінних народів про етнічну політику Росії. Сергій Мокрушин, 30.04.2021, https://ua.krymr.com/a/korinni-narody-etnichna-polityka-rosii-mova-kultura/31230964.html). На тлі зростаючої підтримки північного корінного народу саамі національними урядами Норвегії, Фінляндії і Швеції та ефективного забезпечення їхніх прав, російські саамі останнім часом потерпають не тільки від неможливості зберігати свою етнокультурну ідентичність, а й від медійних атак із звинуваченнями у «саамському сепаратизмі» та антиросійській позиції. Нищівного удару активістам корінних народів було завдано у листопаді у 2019 р., коли за позовом Мінюсту у судовому порядку був ліквідований Центр сприяння нечисленним корінним народам Півночі – головної й авторитетної незалежної організації захисту прав корінних народів Росії, єдиної, яка мала спеціальний статус і акредитацію у провідних структурах ООН. Брутального асиміляційного тиску зазнають не тільки нечисленні етнічні спільноти, визнані корінними народами, а й автохтонне населення національних республік Росії. На знак протесту проти такої політики російської влади, 12 вересня 2019 року здійснив жахливий акт публічного самоспалення удмуртський вчений Альберт Разін.

Реалізація права на самовизначення і стратегічне бачення майбутнього Криму після його деокупації
У повній відповідності з Декларацією ООН про права корінних народів, Конвенцією МОП 169, Північною Конвенцією Саамі та іншими міжнародно-правовими документами, в законопроєкті 5506 неодноразово підкреслюється, що корінні народи України мають право на самовизначення та вільне встановлення свого політичного статусу. Але які ж пропонуються конкретні кроки й механізми реалізації такого права? Про це не згадується ані в тексті законопроєкту, ані в Пояснювальній записці до нього. Між тим, без роз’яснення, що саме мається на увазі під застосуванням права на самовизначення, ці положення залишаються суто декларативними і беззмістовними.

Тому є сенс поставити, нарешті, крапку у тривалій дискусії щодо створення в Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії як легітимного механізму реалізації права на самовизначення, що передбачено, зокрема, Декларацією ООН про права корінних народів.

Такий крок повністю виправданий для посилення підтримки тих кримських татар на кримському півострові, які потерпають від утисків і репресій окупаційної влади. Він має велике значення для учасників потужного руху мирного опору окупації, які покладають великі надії на те, що в деокупованому Криму демократична держава Україна, позбувшись, нарешті, негативних стереотипів і підозр у «кримськотатарському сепаратизмі», зможе надати кримським татарам реальні можливості й гарантії подальшого існування, відродження і розвитку як цілісній самобутній нації, допоможе зберегти їхню унікальну етнокультурну ідентичність. Відмова чи подальше зволікання з таким політичним і законодавчим рішенням може призвести до глибокого розчарування і пошуків інших шляхів державної та громадської підтримки.

При тому важливо усвідомити, що російська окупаційна влада у стосунках з кримськими татарами використовує не тільки «батіг», а й «пряник», всіляко заохочуючи нечисленних (поки що?) колаборантів і винагороджуючи тих, хто демонструє лояльність до окупаційного режиму. Але єдине, чого вона ніколи і ні за яких обставин не запропонує навіть на рівні теоретичної можливості – це статус корінного народу в його міжнародно-правовому (а не спотвореному російському) значенні. Бо цей статус означає, насамперед, право на самовизначення кримськотатарського народу на своїй історичній Батьківщині, тобто в Криму, і тим самим зводить нанівець усі претензії Росії на Крим як «споконвічно свою» територію. Тому в Російській Федерації докладають шалених зусиль, аби заперечити виправданість надання такого статусу кримським татарам не тільки в РФ, а й в Україні. Яскравим прикладом подібних зусиль є дослідження, замовлене президентською адміністрацією РФ професору Інституту етнології та антропології РАН Сергію Соколовському. Отримавши спеціальний грант від Російського фонду наукових досліджень, цей науковець опублікував у 2016 р. відповідний «звіт»; відверто маніпулюючи нормами міжнародного права і нехтуючи сучасними підходами до визнання тої чи іншої спільноти корінним народом, автор робить наступний висновок: «…Изложенное позволяет сделать вывод, что к современному крымско-татарскому сообществу не приложимо понятие «коренной народ» в смысле заложенных в его объем признаков в соответствии с подходами рассмотренных международных организаций и российского законодательства. Специфические языково-культурные потребности этого сообщества могут, однако, эффективно защищаться международным и российским законодательствами по защите национальных меньшинств…». (Див.: «Политика признания коренных народов в международном праве и в законодательстве Российской Федерации». С.В. Соколовский, Исследования по прикладной и неотложной этнологии, № 250, Москва, 2016, 69 стр.).

Подібні намагання не тільки не зникли, а з часом ще й активізувалися. Наприклад, у вересні 2020 р. в Москві вийшла друком збірка статей під красномовною назвою «Право кримчан на самовизначення» («Право крымчан на самоопределение: предпосылки и эволюция «крымской весны»») обсягом майже у півтисячі сторінок. Зазначено, що це «наукове видання» призначено для широкого кола читачів і розповсюджується не тільки в Росії, а й за кордоном. В ньому міститься 34 статті державних, громадських, освітніх і наукових діячів на чолі з президентом В. Путіним, в яких всебічно «обґрунтовується» безумовне право на самовизначення неіснуючого «кримського народу» через (нелегітимний) «референдум» 16 березня 2014 р., який, намагаються довести автори, відбувся «в повній відповідності з демократичними процедурами і міжнародно-правовими нормами».

Підкреслюється також «історична належність Криму до «Русского мира»» та його особливе значення для Росії та росіян: «Для Росії Крим є духовною батьківщиною, першоджерелом російського православ’я». У світлі цих намагань надійно обґрунтовані, базовані на міжнародному праві положення українського законодавства про автономію як реалізацію права на самовизначення корінних народів Криму і в першу чергу – кримських татар (а не механічної сукупності всіх жителів півострова), набувають особливої пріоритетності і надзвичайної важливості в якості стратегічного бачення майбутнього Криму.

Нарешті, існує ще один немаловажний вимір створення в Криму кримськотатарської автономії. Він пов’язаний з публічним дискурсом і спробами передбачити надання автономії нині окупованим районам Донецької та Луганської областей. Порівняння ситуації Криму, де існує чітко виражений суб’єкт права на самовизначення, з ОРДЛО, де такого суб’єкту немає, відкидає будь-які правові аргументи на користь «особливого статусу» чи надання автономії деокупованим частинам Донбасу, що має бути використано в подальших політичних дискусіях і громадських обговореннях.

Питання законодавчої бази, на яку спирається законопроєкт 5506

У преамбулі до законопроєкту сказано, що Верховна Рада приймає цей закон «відповідно до Конституції України та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, базуючись на Декларації прав національностей України, спираючись на статтю 1 Статуту Організації Об’єднаних Націй, Віденську декларацію, Декларацію Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів», а також враховує Постанову Верховної Ради України від 20 березня 2014 року № 1140–VII «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави».
Що стосується національного законодавства, це означає необхідність внесення змін у низку законів України (включно з досі чинним законом про національні меншини 1992 року, де кримські татари включені у перелік національних меншин). Також, як вже було згадано, потребує принципових змін Розділ Х Конституції України («Автономна Республіка Крим»). Зауважимо, що детально розроблений проєкт таких змін, підготовлений експертною підгрупою Робочої групи Конституційної комісії і завершений ще у 2018 році, так і не потрапив до розгляду ані Конституційної комісії, ані комітетів ВР. При тому, що у першій статті «переформатованої» Кримської автономії було зазначено, що «Джерелом особливого статусу Кримської автономії є право кримськотатарського народу на самовизначення як корінного народу в Україні». Законопроєкт про зміни Розділу Х Конституції спирався на підготовлені раніше два законопроєкти: «Про статус кримськотатарського народу як корінного народу України» і рамковий «Про корінні народи України». Разом ці три законопроєкти доповнювали один одного і створювали цілісний пакет важливих й актуальних законодавчих ініціатив.
Перелік міжнародних документів у Пояснювальній записці доповнений резолюцією № 1514 (XV) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам» від 14 грудня 1960 року, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року, Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1970 року та згадкою про «інші норми міжнародного права».
Проте необхідно відзначити, що в посиланнях на міжнародне законодавство відсутня Конвенція МОП № 169 (1989) «Про корінні та племінні народи в незалежних країнах», тобто єдиний юридично зобов’язуючий документ в галузі прав корінних народів (на відміну від норм «м’якого права», закріплених у Декларації ООН). Зрозуміло, що така «прогалина» пояснюється тим, що ця конвенція не ратифікована Україною – всупереч неодноразовим рекомендаціям міжнародних моніторингових структур (див., наприклад, CERD/C/UKR/CO/19-21, а також http://www.coe.int/t/dghl/monitoring/ecri/Country-by-country/Ukraine/UKR-CbC-IV-2012-006-ENG.pdf). Проте цей крок значно посилив би національну політику захисту прав корінних народів України і надав ще один вагомий аргумент на користь необхідності деокупації Криму. Нагадаємо також, що кількість держав, які ратифікували цю конвенцію, поступово зростає навіть за рахунок тих країн, що не мають корінних народів на своїй території. Зокрема, 15 квітня 2021 р. Конвенцію МОП № 169 ратифікував Бундестаг Німеччини.
Крім того, в контексті стратегії деокупації Криму, у Пояснювальній записці варто було б окремо відзначити ті статті Декларації ООН про права корінних народів, які мають безпосередній стосунок до теми окупації та мілітаризації українського півострова. Зокрема, на всіх міжнародних платформах, трибунах і майданчиках треба нагадувати, що відповідно до Статті 30:

  1. Військова діяльність на землях або територіях корінних народів не проводиться, за винятком випадків, коли її проведення виправдано наявністю відповідних державних інтересів або щодо неї є іншим чином вільно висловлена згода або прохання зі сторони відповідних корінних народів.
  2. Перед використанням земель або територій корінних народів для військової діяльності держави проводять ефективні консультації із зацікавленими корінними народами шляхом належних процедур і, зокрема, через їхні представницькі інституції.
    Тобто, згідно з цією статтею, РФ мала заручитися згодою кримськотатарського народу на «приєднання» Криму до Росії шляхом «ефективних консультацій» з Курултаєм/Меджлісом. Проте, як відомо, після первісних невдалих спроб домовитися з лідерами народу, Росія натомість вдалася спочатку до акцій залякування та репресивних дій, а потім остаточно заборонила Меджліс як «екстремістську організацію» і жодним чином не реагує на численні вимоги скасувати таке рішення, а також на відповідний припис Міжнародного суду ООН, винесений у квітні 2017 року.

Реакція Росії на законопроєкт № 5506

Неймовірно різка і навіть істерично-панічна реакція Росії на цей законопроєкт була неочікуваною і залишається не зовсім зрозумілою. При тому доволі довга «лаг-пауза» між опублікуванням законопроєкту на сайті ВР 19 травня і масованою атакою на нього 8 – 9 червня з боку Державної думи Федеральних зборів РФ, МЗС і президента Путіна свідчить про ретельну підготовку, спланованість та координованість таких дій.
Оскільки ця реакція була вже неодноразово висвітлена, проаналізована і висміяна у низці виступів і заяв урядовців і депутатів ВР, а також у соцмережах та аналітичних статтях провідних ЗМІ України, немає сенсу детально зупинятися на тих абсурдних звинуваченнях, які висувають Україні у зв’язку з цією законодавчою ініціативою. Зауважимо лише, що з усього масиву інформації про обурення російських високопосадовців можна зробити логічний висновок: наполягаючи на статусі російських українців як корінного народу України, вони заперечують саме існування російської держави (згадаймо, що згідно зі Ст. 1.1, серед критеріїв належності до корінних народів України є відсутність власного державного утворення за межами України).
Хотілося б також привернути увагу до того, що вся ця філіппіка стосується, в першу чергу, «дискримінованого російського народу як корінного народу України», згадуються також білоруси, молдавани, угорці та інші національні меншини, теж не зараховані до «корінних народів». Проте ця безпрецедентна атака не містить жодної згадки про ті етнічні спільноти, на захист і гарантування прав яких насправді спрямований цей законопроєкт. Тобто, виходить, Росія не заперечує надання статусу корінних народів кримським татарам, караїмам і кримчакам, а лише вимагає розширити та доповнити цей список? Це тим більш дивно, що замість абсолютно безглуздих і безпідставних звинувачень ефективнішим виглядало б, наприклад, посилання на те, що кримські караїми та кримчаки виявили бажання набути статус корінних народів Російської Федерації.
Але російська «еліта» обрала інший шлях, і причиною цього міг бути глибинний страх навіть нагадувати про корінні народи в окупованому Криму і їхні легітимні права, насамперед – право кримськотатарського народу на самовизначення на своїх історичних землях. А ненадання статусу корінних народів РФ кримським караїмам та кримчакам – ситуація яких, в принципі, не суперечить російському законодавству – припускає можливу невпевненість у тому, що Крим дійсно належить Росії і залишиться під її юрисдикцією «назавжди», як то офіційно задекларовано. При тому мракобісне обурення президента Путіна «поділом на «першосортні та другосортні»» – тобто корінні та некорінні – народи дивним чином оминає факт наявності власного російського законодавства стосовно «нечисленних корінних народів РФ», включно з Конституцією і Реєстром, який містить 47 таких народів. (Певною мірою така політика нагадує ставлення російських високопосадовців до болючої проблеми «опозиціонера № 1» Олексія Навального, прізвище якого «табуйоване» і до останнього часу замінюється евфемізмами на кшталт «той блогер», «пацієнт німецької клініки», в останній прес-конференції Путіна після зустрічі з Президентом США Джо Байденом 16 червня – «той громадянин, про якого ви згадуєте»).
Загалом, цей антиукраїнський шабаш є певною мірою корисним для України, оскільки він і на національному, і на міжнародному рівні привертає додаткову увагу до проблеми забезпечення прав корінних народів в Україні, насамперед – в окупованому Криму. Через відсутність етнічно споріднених («материнських») державних утворень, такі права може гарантувати кримським татарам, караїмам та кримчакам лише Українська Держава, а повною мірою – лише за умови деокупації кримського півострова.

Висновок

Законопроєкт «Про корінні народи України» слід вважати лише першим кроком до створення цілісного законодавчого пакету, яке має конкретизувати статус кримськотатарського народу, внести зміни у Конституцію України та оновити закон про національні меншини. Як показує попередній досвід, подальше зволікання з ухваленням цих законів загрожує серйозними негативними наслідками.

Дуже бажаним є також доповнення цього пакету законом про ратифікацію Конвенції МОП № 169 «Про корінні та племінні народи в незалежних країнах».

Потрібна подальша наполеглива робота для роз’яснення основних положень і особливостей національного та міжнародного законодавства в галузі прав корінних народів, зокрема, того, чим ці права відрізняються від прав інших етнічних спільнот. Така робота має бути проведена як в Україні, так і на міжнародному рівні ще до саміту Кримської платформи.

Наталія БЕЛІЦЕР

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *