Повідомлення про приниження журналістів, перешкоджання професійній діяльності, побиття, юридичний та економічний тиск останнім часом приходять із різних кінців України як зведення з фронтів.

Кілька місяців тому медіа-експерт Олег Хоменок сказав на сторінках «Телекритики», що «відбувається десакралізація професії». Сьогодні стає очевидним – це вже не просто десакралізація – планомірна дискредитація журналістів і засобів масової інформації. Здебільшого у цьому намаганні принизити журналістів як клас задіяна влада, яка не гребує будь-якими способами; власники медіа; дрібні чиновники, а тепер і найманці «спортивної статури». За даними Інституту масової інформації за дев’ять місяців 2013 року сталося: 54 випадки нападів та погроз; 89 – перешкоджання професійній діяльності; 36 – цензури; 28 – проявів економічного і політичного тиску.

Та якщо у Києві журналістська спільнота дає активну відсіч: діяльність «Стоп цензурі», звільнення-протест журналістів ТVi, перемога у суді Ольги Сніцарчук та Влада Соделя, то у регіонах медіа ситуація набагато складніша.

Становище більшості регіональних журналістів на Сході країни, на Заході, в центрі та  Криму майже не відрізняється: вони залежні і маловпливові. Хоча в експертів Українського освітнього центру реформ (УОЦР), які проводять моніторинг регіональних ЗМІ у п’яти регіонах України (Львівській, Донецькій, Сумській, Вінницькій, Харківській областях та у Криму), склалося враження, що у Львові більш сприятлива атмосфера для роботи журналістів, про що свідчать і результати моніторингу (детальніше можна ознайомитися на сайтах «Телекритики» та УОЦР http://osvita.mediasapiens.ua/material/21958 ; http://cure.org.ua/ua/proekti/potochni-proetki/montoring-profesjnih-sta.html). Але насправді свобода львівських журналістів також закінчується там, де починаються інтереси їх власників.

Найгірша ситуація склалася у Харкові, де практично немає незалежних медіа (виняток – кілька сайтів, які суттєво не впливають на загальний стан речей). Харківський губернатор та міський голова ставляться до журналістів відверто зневажливо. Михайло Добкін, якому журналістка поставила конкретне запитання, замість відповіді, порадив їй  не бути «ручной собачкой в руках хозяев».

Харківські журналісти, які не хочуть миритися з такою ситуацією, хто має можливість, тікають до Києва. Інші – у політичні проекти, прес-служби  (хоч і зоопарку!..), аби не відчувати тиску та приниження. Хтось із харківських журналістів констатував: «Ми програли інформаційну війну одній людині». Я б уточнила, насправді – двом людям.

У Донецьку журналісти дещо активніші і, можна сказати, більш ризикові, ніж у  інших регіонах. Всі знають авторитетне інтернет-видання «Острів», яке вже більше 10 років подає незалежні новини. Останнім часом усе активніше заявляє про себе сайт «Новости Донбасса», який знаходиться в опозиції до влади. Донецьк має і своїх борців за професійне право. Наприклад, донецький фотограф  Ігор Ткаченко вже протягом п’яти років судиться з директором стадіону, який дозволив собі вдарити фотокореспондента в обличчя (!) тільки за те, що той посмів сфотографувати Рината Ахметова. Вочевидь, якби це трапилося у Києві, то, можливо, резонанс був би більшим і фотокор швидше добився б справедливості.

Інший приклад трапився за участю голови Донецької обласної адміністрації Андрія Шишацького після авіакатастрофи літака, на якому летіли футбольні вболівальники у Донецьк, де на \”Донбас-Арені\” мав відбутися матч між донецьким \”Шахтарем\” і дортмундською \”Боруссією\” у лютому 2013 року. Пан Шишацький принизливо і брутально обізвав журналістів під час прес-конференції тільки за те, що вимагали правдивої інформації про аварію. Таке поводження – яскравий приклад, який добре відображає ставлення можновладців до регіональних журналістів як до обслуги.

За ідеєю, представники  ЗМІ мали би встати і вийти на знак протесту. Але вони залишилися. Медіа мали б розповісти всьому світу, а в першу чергу жителям Донецької області, про те, який їх губернатор безкультурний, невихований, брутальний і як він зневажливо ставиться до журналістів. Але жодна місцева газета, жоден телеканал про це нічого не повідомили! Лише сайт «Новости Донбасса» та власний кореспондент «Дзеркала тижня» Євгеній Шибалов на шпальтах свого видання.

У Криму журналісти відчувають великий тиск і перешкоджання професійній діяльності як з боку окремих чиновників, так і органів влади взагалі. Асоціація вільних журналістів Криму з тривогою зазначає, що збільшився юридичний та економічний тиск на медіа. Досить згадати кримінальне переслідування журналістів видання «Аргументы Недели-Крым» з боку першого віце-прем’єр-міністра Павла Бурлакова за публікацію про фальшиву прописку у гуртожитку та тиск керманичів міста Керч на портал новин «Керч ФМ» шляхом численних перевірок різними інстанціями.

Вочевидь, причиною є більша вразливість регіональних журналістів, можна навіть сказати, беззахисність, порівняно з київськими колегами. Не кожен може собі дозволити, грюкнути дверима на знак протесту, як Наталка Соколенко, коли пішла з телеканалу СТБ через засилля замовних матеріалів та цензуру, чи журналісти з TVi. Регіональним медійщикам просто нікуди йти, тому що засоби масової інформації в регіонах можна перерахувати на пальцях однієї руки. Доречно зауважити, що обираючи видання для моніторингу, ми не у кожному регіоні змогли знайти по шість суспільно-значимих видань обласного рівня, – мусили додавати районні.

Окрім цього, зарплата медійників у регіонах мізерна: в середньому 1200 – 1500 гривень за місяць. А чи може бути фінансово залежна людина вільною? Зрозуміло, що залежність від гаманця породжує конформізм, внутрішню несвободу та самоцензуру.

Хто ж винен у дискредитації професії – влада,
економічні обставини, умови чи самі журналісти?  На мій погляд, відповідальність за руйнацію засад професії лежить у рівних долях й на владі, і самих журналістах, і суспільстві в цілому.

Неповага до журналістів проявилася не сьогодні і навіть не вчора. Це почалося ще на початку 90-х. Коли так звані «нові українці», котрі вже  «заробили» свій первинний капітал, почали відкривати всілякі кондитерські фабрики, супермаркети, ресторани, спа-центри тощо. І запрошувати на презентації представників ЗМІ. Старші журналісти пам’ятають усі ці фуршети-банкети, яких бувало в один день по кілька, де журналістів пригощали делікатесами, дорогими винами, дарували подарунки, а на додачу – ще й 50 грн. у конверті. Ніяких прес-релізів спочатку не було, тільки напиши, головне, щоб інформація прозвучала. Треба нагадати ті часи: закриття газет і скорочення у редакціях, порожні полиці у магазинах, височезні ціни… і мізерні зарплати журналістів. Тож медійщики пригощалися, брали гроші, відписувались, а різноманітні нувориші дуже швидко зрозуміли, що їх насправді дуже легко купити. Звісно, я ні в якому разі не узагальнюю, – подачки брали не всі.

Згодом прийшли у професію молоді журналісти, які вирішили, що у цьому і є сутність професії. «Ось за що я люблю свою роботу: привезли, нагодували, напоїли ще і заплатили», – ділився враженнями журналіст К. після чергового банкету. Пізніше, і вже за більш грубі гроші, почали купувати журналістів із більш впливових видань, та і самі видання.

А далі – вбивство Георгія Гонгадзе – подія, що приголомшила суспільство, але, в першу чергу, могутньо вдарила по журналістах. Медведчуківські «темники» при Кучмі стали апогеєм несвободи журналістів. Вочевидь, саме тоді у душах багатьох медійщиків і поселилися страх, відчай, зневіра, що переросли у пристосуванство та залежність, які нещодавно донецький медіа-експерт Володимир Кіпень, охарактеризував як «мовчання ягнят чи покірність прислуги».

Тепер колишні нувориші практично всі у владі. То чи доводиться дивуватися? Культурний рівень цих людей відомий. Досить шокуючого прикладу, коли голова Харківської ОДА Михайло Добкін у своєму Твіттері назвав видатного філолога, відомого у всьому світі літературознавця Юрія Шевельова «фашистським пособником» та знищення за розпорядженням влади  його пам’ятної дошки.

Крім того, нинішні можновладці абсолютно не розуміють ролі медіа та місії журналіста у суспільстві. Їм чомусь здається, що і бути журналістом, і випускати газету – це дуже просто. Сучасні «нові українці» багатіють не по днях, а по годинах, засновують ЗМІ заради задоволення власних політичних амбіцій, або для власної розваги чи вигоди; купують їх і продають разом із редакційними колективами; а, погравшись, просто викидають журналістів на вулицю і закривають медіа. Як приклад, львівська газета «ZIK», заснована на початку 2012 (перед парламентськими виборами), не проіснувала навіть року. 

Нові власники використовують створені видання, аби прорватися на ще вищий щабель суспільної драбини; когось облити брудом, використавши чорний піар; когось, навпаки, возвеличити. Журналістів при цьому розглядають як рабів. А будь-який спротив – викликає відповідну реакцію.

І якщо зневажливе ставлення до журналістів дозволяють собі прем’єр-міністр, голови обласних адміністрацій, мери – голова Севастопольської міської адміністрації Володимир Яцуба обізвав журналістів «гиенами, питающимися падалью», – то такий стиль поведінки та спілкування стає нормою у суспільстві. Його підхоплюють і чиновники нижчого рівня та всілякі «діячі», типу пана Хрякова («Комитет избирателей Донбасса»), який грубо зірвав прес-конференцію та принизливо обізвав журналістку видання «Острів» Анну Іванову.

Сьогодні новини з регіонів вже нагадують зведення з фронтів: міська влада Керчі влаштувала справжню війну проти незалежних ТРК «Бриз» та інтернет-видання «Керч FM». А у серпні в Керченскій міськраді було затримано кореспондента сайту «Ні корупції!» Миколу Іващенка, який зайшов взяти інтерв’ю у мера Керчі з приводу цих подій.

«Чиновники Керченскої міськради вжили цілий ряд спроб тиску на журналістів – намагалися відключити воду й електроенергію в приміщенні редакції, відкрили проти них кримінальні справи, а в кінці місяця міськрада прийняла рішення про відміну виділення землі під ретранслятор, з якого ведеться все радіомовлення в місті… Врешті-решт, проти журналістів, які намагалися отримати інформацію (тобто виконувати свої професійні обов’язки) відкрили кримінальну справу», – повідомляє Асоціація вільних журналістів.

На сто тисяч гривень вирішив покарати журналістів Горлівського ТРК «6 канал» та громадського активіста Олександра Кирилова депутат Верховної Ради Ігор Шкиря. Моральних збитків честі та достоїнству пана депутата саме на таку чималу суму, на його думку, журналісти завдали, оприлюднивши у програмі «Відверта відповідь» дані громадського руху «Чесно», за якими Ігор Шкиря був одним із найзухваліших прогульників пленарних засідань і засідань комітету з питань транспорту і зв’язку.

На сесію Херсонської міської ради не пустили Ігоря Трубаєва, головного редактора інтернет -видання «Херсонские вести», бо, бачте, очільниця прес-служби міськради Олеся Міхеєва не вважає пана Трубаєва журналістом, а видання, яке він очолює не відносить до категорії засобів масової інформації. До речі, це ще один приклад того, як акредитація використовується як спосіб обмеження в інформації і відповідно, тиску та цензури на ЗМІ.

Єдиний вихід для журналістів, на мою думку, не мовчати, не терпіти і не пробачати тим, хто принижує, обзиває, перешкоджає професійній діяльності, не кажучи вже про фізичне насилля. Адже, розголос завжди був єдиною потужною зброєю журналіста, якої бояться ті, хто принижує і погрожує … Образа чи зневага до журналіста не тільки у столиці, а в будь-якому регіоні, повинна сколихнути всю українську журналістську спільноту! І на захист журналістів мали б підніматися не тільки колеги, але й свідома громадськість.

Але і журналісти мають краще дбати про свою репутацію, пам’ятати про відповідальність перед суспільством та не давати приводів для звинувачень у заангажованості, непорядності та безпринципності. Важливо усвідомлювати: не може бути демократичного суспільства без свободи слова, а вільне слово продукують незалежні медіа та журналісти, яких поважають.

________________
Світлана Єременко,
журналіст, медіа-експерт, керівник проекту з моніторингу регіональних ЗМІ. Український освітній центр реформ.
050 470 11 59