Томас зустрічає нас на порозі Естонської громадської телерадіомовної компанії (ЕRR) і запитує, а що хочуть бачити українські колеги. Колеги, які приїхали до Естонії завдяки спільному проекту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру східного партнерства, «скромно» кажуть: усе. І нам показують і ньюзруми телебачення, радіо та онлайн-редакції, і кабінети, і куточки для приготування кави, і, звичайно (зі стриманою гордістю), телестудію. Простору, оснащену, багатофункціональну – сучасну.

Тут робиться суспільне мовлення Естонії. Політичний редактор Томас Сільдам розповідає: всього у них працює близько 700 осіб. Власкори є у трьох великих містах країни, а ще у Брюсселі, Вашингтоні, Москві… Реклами суспільне не дає взагалі, за винятком соціальної та анонсів цікавих культурних подій.

Справжня журналістика – це чесні правила гри

«Звичайно, відмовляючись від реклами, ми втрачаємо в бюджеті, – говорить заступник головного редактора «Radio 4» Артур Аукон, – зате маємо повну прозорість».

Отже, фінансується суспільне винятково з державного бюджету. На цей рік має кошторис 35 мільйонів євро. Середня зарплата журналіста – 1700 євро, що трішки більше середньої в Таллінні – 1611.

При ЕRR діє громадська рада. Це, пояснює Томас, типу комісії з етики, яка відстежує та регулює суперечливі питання роботи. «Так, у нас є і спілка журналістів, та, що ще з радянських часів. І люди, які там працюють, хороші. Але, – підбирає порівняння Томас, – вона мені нагадує Брежнєва, який під час отих радянських парадів стояв на трибуні і махав рукою. Це вже, швидше, рудимент. І загалом, я вважаю, найважливіше – це дух, який є в редакціях».

На суспільному такий дух, напевне, є.

Традиційно особливо ретельними журналістам потрібно бути під час виборів. Напередодні перегонів на рівні правління затверджується план їх висвітлення. Кожен відділ робить свою «сітку» і ніде, ні в якій програмі, окрім запланованих, кандидатів не дають.

«Виняток існує лише один, – розповідає Артур, – для топ-міністрів. І лише в тій частині, що стосується їх відповідальності. Тобто якщо сталася надзвичайна подія, ми дамо міністра надзвичайних ситуацій, але – тільки щодо надзвичайної ситуації… І, знаєте, я тут працюю 20 років і не пригадаю жодного порушення цих правил».
«Radio 4», яке очолює Артур і на якому веде питання політики, – одна з пʹяти радіопрограм, що існують на суспільному, і єдина – російськомовна. Відповідно, розповідає він, коли перед виборами проводять дебати партій, радіо запрошує на них перші номери списків. Якщо перший номер не говорить російською, – беруть другий. Теж не говорить, – беруть третій. Ці правила чіткі й порушувати їх не можна. Тим більше, що в маленькій країні ті, хто цікавиться політикою, добре знають, хто що вміє і якою мовою говорить.

«Ми не робимо поступок нікому, – каже Артур. – Якось було, що одна партія, де №1 говорив російською, схотіла виставити на дебати іншого політика. Радіо на таке не погодилося і повідомило про це партію. Адже жодних підстав робити виняток не було. Втім, партія вирішила, що ми не підемо на конфлікт і буде по-їхньому. У визначений час ми викликали спецохорону і спустилися зустрічати представника. Приїхав все ж не №1. Але зі своїм кишеньковим телебаченням, – мовляв, у такому супроводі ми його не зможемо не пустити. Та ми і під камерами його таки не пустили… Може, колись цей приклад увійде у підручники журналістики», – усміхається Артур.

Треба бути чесним, і тоді матимеш результат. «З початку року, – розповідає Томас, – топ-десять телерадіопередач Естонії, за дослідженнями, були нашими».

Коли поруч – не друг…

Зараз, коли з боку Росії ведеться постійна інформаційна війна, чи займаєтеся ви протидією пропаганді, чи дотримуєтеся політики «краща контрпропаганда – не реагувати на пропаганду»? – запитуємо у Томаса.
«От це правильні слова, – підхоплює він. – Журналіст повинен просто робити свою роботу і не надто багато уваги звертати на те, що говорить госпожа Захарова». (Марія Захарова – офіційний представник МЗС РФ – авт.)

«Після подій у Криму, на початку війни на Донбасі у нас пропонували скористатися рубильником і вимкнути російські канали. Але ж чи можливо прибрати Інтернет-телебачення? – каже Томас Сільдам. – Потрібно зміцнювати наші внутрішні ресурси російською мовою. Так, 40 відсотків жителів Естонії вдома говорять російською. І нас має турбувати, в якому ж інформаційному полі вони живуть.

Думаю, ми надто пізно створили програму російською мовою «Radio 4». Так і у вас для Донбасу можна зробити програму й естонською мовою. Але хто буде її слухати? Якщо там переважно говорять російською, то з ними треба говорити мовою, яка для них комфортніша. Важливо – про що говорити. Для нас головне – привабити аудиторію, відтягнути її з російського інформаційного поля».

Естонці мають власний досвід російських інформаційних атак. Вони, по суті, чи не першими відчули підступність методів гібридного впливу, – ще 2007-го, під час знаменитої «бронзової ночі».

Якщо сьогодні навіть дуже коротко переповідати ті події, пов’язані з демонтажем

Бронзового солдата, українці знайдуть немало аналогій із нашими подіями 2014 року та пізнішими.

Спочатку пам’ятник, що стояв у на пагорбі Тинісмяе, називали «Монументом воїнам Радянської Армії, які загинули при звільненні Таллінна». Після повернення незалежності у 1991 році його перейменували на «Монумент Полеглим у Другій світовій війні». Якщо після війни він ще ніс відповідне символічне навантаження, то пізніше це місце у самому центрі Таллінна, як згадують сучасники, стало місцем побачень і «розпивань». Так було, власне, у багатьох містах Радянського Союзу. Врешті для значної частки естонців його смислом залишилося нагадування про роки окупації Росії.

Коли було визначено час демонтажу Бронзового солдата, до Таллінна наїхали начебто туристи, а насправді – активісти підкремлівського руху «Наші». Приведені в готовність прикордонники, на щастя, не впустили до країни членів промосковського «Латвійського антифашистського комітету»… Але «зацікавлених» зібралося досить, аби ситуація стала гарячою. Почалися сутички, погроми, події затягнулися на кілька днів і охопили інші міста Естонії, де були великі російські громади.

Болісним ударом стали для країни, яка вже створювала систему електронного врядування, масовані хакерські атаки на веб-сайти естонських державних установ. Тоді визначили: вони були здійснені з російських IP-адрес. Але ж це було вперше і не всі повірили у можливість такого.

Тим часом у Москві розвішувалися листівки з портретом посла Естонії та підписом «Посол фашистської країни». Посольство заблокували, вимагаючи, щоб Естонія повернула «Бронзового солдата» на місце. І, звісно ж, кричали про розгул фашизму, геноцид росіян в Естонії. Ще російські ЗМІ стверджували, що монумент (насправді перенесений на Військовий цвинтар) розпиляли на шматки, кістки похованих солдатів викинули на смітник, а протестувальників піддавали тортурам. Розповідали і про громадянина Росії, «побитого поліцією, прикутого до стовпа і померлого від втрати крові». Так, так, ви правильно асоціюєте, – це був, так би мовити, старший брат «розіп’ятого хлопчика» зі Слов’янська. І все це – за сім років до нападу на Україну. Методи ті ж, може, тепер дещо вдосконалені…

І до сьогодні російські ЗМІ по-своєму трактують ті події, як по-своєму розглядають події в Україні. І жителі країни сприймають це теж кожен по-своєму. Особливо пострадянські, адже їм у голови намішали багато різної каші, – як усім нам – колишнім есесерівцям…

«…Населення країни специфічне, так, але це – просто аудиторія, з якою потрібно працювати, – каже Артур Аукон. – У нас є слухачі, які ввечері дивляться російські канали, слухають Соловйова. (Володимир Соловйов – російський телеведучий, член російської політичної партії «Єдина Росія», відомий своїми антиукраїнськими висловами та пропагандою – авт.) А вдень – нас. Як тут не виникнути роздвоєнню особистості! – посміхається журналіст. – Іноді отримуємо дзвінки: ви все брешете! Але ж не вся аудиторія ватна…»

Найважливіше тут, напевне, аби журналісти мали можливість розповідати про хороше, а воно виникало з позитивної ситуації в країні. …Часто пригадую атовця, який сказав на засіданні Сумського прес-клубу: «Ми пішли туди, щоб дати можливість вам тут навести порядок». А ми досі не змогли…

Аби щось змінити, треба про це говорити

«Те, що кажуть російські канали про Україну, наскільки грубо, наскільки злісно, що ми, як друзі України, не можемо це сприймати», – говорила нам на зустрічі в Українському кризовому медіа-центрі Мар’ю Лаурістін.
85% естонців, каже вона, дивляться російські канали, але переважно – фільми. Війна зараз іде переважно у соцмережах. У світі онлайн плавають не лише новини, – плавають і цінності. І журналісту треба знати цей ландшафт – аудиторію, її сегментацію, інтереси, проблематику.

Мар’ю Лаурістін – легенда Естонії. Чи, як нам представляли її в Києві, – прапор. Її підпис стояв ще 1980 року під «Листом сорока» – відозвою сорока естонських інтелектуалів проти політики русифікації в Естонській РСР. Через вісім років вона стала одним із організаторів і керівників Народного фронту Естонії, який зіграв провідну роль у досягненні незалежності. Пʹять років очолювала соціал-демократичну партію країни, працювала міністром, була депутатом Рийгікогу – естонського парламенту та у 2014–2017 роках – депутатом Європейського парламенту. Підписала відому «Хартію 12».

Лідер, революціонер, прапор… Фоном до цього Мар’ю закінчила факультет журналістики і соціології Тартуського університету, а тепер є професором цього університету.

Кілька років тому у Естонії теж велася дискусія, схожа до сьогоднішньої української, для чого потрібна журналістика, – говорить Мар’ю. Для початку суспільство повинне зрозуміти роль журналіста. І він сам повинен зрозуміти, що він – не продавець інформації, а творець, може, виробник.

Існує багато медіа, де є нуль журналістики. А журналіст потрібен, щоб осмислювати зміст явищ і навіть життя. І, слід зауважити тим, хто покладається винятково на технології, – машина цього ніколи не зробить. Журналіст, як магніт, притягує різні шматочки реальності і складає їх у зрозумілий візерунок.

Без журналістики не можуть відбуватися зміни у суспільстві. Адже змінити ситуацію можна тоді, коли ми починаємо про неї говорити, – і не на кухні; і так, щоб комусь стало соромно, а комусь цікаво. У медіа має відбуватися діалог з усіма.

Здається, як вести таку розмову, якщо суспільство вже застигло у старих формах? Так, у суспільстві не можна щось стерти, але не можна робити й прибудови до старого. Потрібні нові проєкти. Подивіться, говорила Марʹю, скільки часу Макрон боровся з жовтими жилетами. А потрібно було запропонувати цілком новий проєкт і так вирішити цю проблему.

У таких змінах медіа йдуть попереду. Це їх місія. Вони відповідальні за долю країни, культури, людей. Вони мають здійснювати нагляд, як держава виконує правила, – громадський нагляд завжди ефективніший, ніж нагляд поліцейський. І медіа – це простір, де кожен може сказати, добре чи погано нами управляють.

«Журналіст повинен робити свою роботу, і без цього не може бути держави, – каже Мар’ю Лаурістін, яка цього року відзначає своє 80-ліття. – Але сам журналіст повинен стояти трішки вище обставин, аби безпристрасно оцінювати все, що відбувається».

Алла Федорина
Київ-Таллінн-Суми