Українські фіксери та іноземні журналісти в умовах війни: новий досвід для всіх

До 24 лютого 2022 року значення слова «фіксер» було відомим серед вузького кола українських воєнних журналістів та фотокореспондентів, які з 2014 року висвітлювали події в окупованих Росією районах Луганської та Донецької областей або допомагали іноземним колегам. З початком повномасштабної агресії Росії Україна стала темою №1 у світових медіа, чимало з яких надіслали сюди своїх кореспондентів і фотографів, а саме слово «фіксер» поступово увійшло у ширший мовний вжиток. У соціальних мережах з’явилися канали, групи, чати, учасниками яких стали не лише журналісти, фотографи, медіаексперти і медіадослідники, а й люди, які до того не мали стосунку до медіа чи міжнародної політики, однак більш-менш пристойно володіли іноземною мовою і базовими організаційними вміннями.

Fixer — людина, яка щось залагоджує чи полагоджує, тобто «фіксить». Це «щось» у наших реаліях може мати широкий спектр завдань. Якщо ж вдатися до класичних завдань фіксера, то їх п’ять:

1) концептуалізація розповіді (story);

2) логістика;

3) комунікація з джерелами / інформаторами;

4) переклад;

5) захист і безпека журналіста (safeguarding).

Ці завдання сформулювала американська медіадослідниця Lindsay Palmer, яка взяла 75 інтерв’ю у фіксерів із 39 країн. Цей матеріал став основою для книжки «The Fixers: Local News Workers’ Perspectives on International Reporting». Тепер проаналізуймо, чи вдається українським фіксерам виконувати ці завдання, і окреслімо проблемні моменти.

Концептуалізація розповіді

Звісно, що редакційна політика видання і особистий інтерес журналіста істотно впливають на вибір теми для статті, фото- чи відеорепортажу. Інколи журналісти, попри етичні норми об’єктивності й неупередженості, прибувають у певне українське місто зі стереотипним баченням ситуації. Якщо фіксер добре знає локальний контекст, політичні, медійні, суспільні, економічні, історично-культурні реалії свого міста чи регіону і вміє донести їх до журналіста, то це істотно покращить якість журналістського матеріалу. Якщо ж ні, його внесок у журналістський матеріал буде суто логістичним, а не інтелектуальним. Фіксер повинен бути проактивним, однак цього не досить, коли в журналіста нема чіткого бачення, про що він писатиме чи зніматиме сюжет. Тоді фіксер може запропонувати додаткові аспекти теми чи людей, у яких можна взяти інтерв’ю. Це зміцнить взаємну довіру і позитивно вплине на подальшу співпрацю і репутацію фіксера, зробивши його співавтором матеріалу. Фіксери — це зв’язкові між глобальним і національним / локальним контекстом. Тому знання і того, й іншого, а також уміння дотримуватися балансу є «візитівками» хорошого фіксера.

Логістика і комунікація з джерелами / інформаторами

Ці два завдання нерозривно пов’язані між собою і формують кістяк успішної співпраці журналіста і фіксера. Ідеальним для іноземних журналістських команд є поєднання в одній особі фіксера, водія і перекладача, оскільки така комбінація істотно зменшує навантаження на їх бюджет. Насправді найчастіше буває так, що фіксер, окрім переліку завдань, отримує і прохання знайти водія з власним авто. Потрібно враховувати також і особливості команди чи людини, з якою доведеться співпрацювати. Випадки бувають різні: кореспондент авторитетного німецького часопису із переліком восьми чи десяти тем / співрозмовників, який не можна скорочувати, бо всі «дуже важливі», однак на це в нього два чи три дні включно із «днем відпочинку». Чи «озброєна до зубів» команда одного з провідних телеканалів арабського світу, у якій, окрім двох журналістів із досвідом роботи в «гарячих точках», оператора, водія броньованого джипа, є ще security manager та два перекладачі з англійської та арабської (бо англійською не завжди точно можна передати окремі нюанси). А то й тандем урівноваженого журналіста нідерландської газети, в якого чітко все розплановано і нема дедлайнів, які «горять», та експансивного італійського фотографа, який задля вдалого фото ладен перебігати колію перед потягом. У кожному з випадків сфера відповідальності фіксера і вимоги до його логістичних здібностей будуть різними. Професійність фіксера в тому, щоби вміти швидко знайти потрібні контакти та організувати інтерв’ю, домовитися про зустріч, провести журналіста в зони, куди доступ для інших журналістів обмежений.

Що ж до комунікації з джерелами / інформаторами, то варто окреслити кілька моментів. По-перше, фіксерам доводиться планувати на один день не одну-дві, а три-чотири, а то й п’ять зустрічей. По-друге, що вищий статус джерела, то більше посередників між ним і вами (пресофіцер, його заступник /ипомічник, референт помічника / заступника і так далі) і то довше вам доводиться очікувати на підтвердження «остаточної» дати й години зустрічі, яку можуть перенести в останній момент. Це впливає на решту домовленостей, які журналіст вирішує або перенести, або скасувати. Тоді доводиться знову «сідати на телефон», просити про нову зустріч чи перепрошувати, що ми не приїдемо, бо «знайшлась інша, цікавіша історія». Різні джерела мають різний ступінь толерантності, тому вміння знаходити правильні слова в подібних ситуаціях, знову ж таки, залежить від соціального капіталу й комунікативних навичок фіксера. По-третє, інколи фіксеру доводиться брати на себе частину журналістської роботи. До прикладу, отримати коментарі телефоном у людини, яка не говорить іноземною мовою і не може безпосередньо спілкуватися з журналістом. Якщо співпраця фіксера і журналіста є тривалою, то фіксеру доручають запис коментарів, розшифрування інтерв’ю, фото- і відеозйомку.

Переклад

Перекладати доводиться не лише у процесі зйомок чи запису усних інтерв’ю, а розмови на блокпостах, кордонах чи інших локаціях, але і згодом, під час підготовки матеріалу (статті чи відеосюжету), коли телевізійники обирають потрібні синхрони, шукають фрагменти прямої мови, а газетярі уточнюють назви посад співрозмовників, адміністративних одиниць тощо). У маленьких містечках до цього додається переклад розмов із персоналом готелю, ресторану чи крамниці мобільних аксесуарів. Водночас варто зауважити, що кількість учасників фіксерських чатів зростає ледь не щогодини, а розмови в них відбуваються у стилі «Людоньки, порадьте». Частина учасників цих чатів помилково вважає, що лише знання іноземної мови (в більшості випадків це англійська, а також німецька, іспанська, французька на рівні B1-B2, рідше східні мови) дає можливість працювати фіксером / фіксеркою. Насправді володіння іноземною мовою чи навіть двома аж ніяк не компенсує браку соціального капіталу, розгалуженої мережі особистих контактів і знань медіагалузі. Бажання заробити є природним, однак воно повинно базуватися не на меті отримати «швидкі гроші», а на реальній оцінці власних умінь і досвіду. Інакше трапляються випадки, коли журналісти, для яких знайшов фіксера на три дні в іншому місті, телефонують наступного дня й кажуть, що той відмовляється працювати далі, бо це небезпечно, він не знав, що так багато роботи, й так далі. Нефаховість і неготовність до викликів — погані помічники в будь-якій професії.

Безпека

Працюючи з журналістами в українських містах чи регіонах, де ведуться бойові дії і які зазнають бомбардувань, фіксер стає ще й консультантом із безпеки. Більшість журналістських команд із фінансових міркувань не включає до свого складу security manager. Тоді фіксер разом із завданням знайти і перевірити інформацію про безпечні маршрути для поїздок Україною отримує захисний шолом і бронежилет.

Під час дослідження Fixing the Journalist-Fixer Relationship, яке у 2017 році провів Global Reporting Centre (Канада), було опитано 450 журналістів і фіксерів. Одним із запитань було «Чи опинялися ви коли-небудь у безпосередній небезпеці?». Як видно з діаграми, майже половина респондентів дала відповіла «ніколи». Ще третина відповіли «рідко». Отож, безпека роботи журналістів у зоні бойових дій — непорушний принцип західної медіакультури. Однак це опитування не враховує сучасних українських реалій, адже наші фіксери і журналісти не брали в ньому участі.

lll

Наші фіксери повинні розуміти, що, їдучи в гарячу точку, вони певною мірою відповідальні за тих журналістів, яких супроводжують. У гарячих точках ми завжди можемо стати мішенями для ворога. Адже, як свідчить досвід, рашисти свідомо цілять у журналістів і фіксерів. Інколи напис «преса» на бронежилеті не рятує, а навпаки — викликає на себе вогонь.

За даними Інституту масової інформації, протягом двох місяців із початку широкомасштабного російського вторгнення в Україну під час роботи загинули семеро журналістів — троє українських та чотири іноземних. Ще 14 журналістів загинули як учасники бойових дій або внаслідок російських обстрілів. Поранення внаслідок обстрілів російських окупантів зазнали щонайменше дев’ятеро журналістів на Київщині, Сумщині, Миколаївщині та Чернігівщині.

Так, 14 березня в Горенці під Києвом загинули фіксерка Олександра Кувшинова та оператор Fox News П’єр Закшевський. 13 березня в Ірпені російські окупанти розстріляли американського журналіста Брента Рено, який із колегою знімав евакуацію мешканців Ірпеня. Міжнародний фонд «Справедливість для журналістів» (JFJ) повідомив, що від початку повномасштабної війни в Україні росіяни атакували щонайменше 35 журналістів.

Журналісти, які їдуть в Україну і працюють там, де ведуться бойові дії, як правило, мають досвід роботи на Балканах, в Іраку, Сомалі та інших гарячих точках планети. Як свідчить мій досвід спілкування з іноземними журналістами і воєнними фотографами, значна частина їх вважає, що справжня війна в Україні ще не почалася, що на передовій безпечно, що вони «профі» і їм нічого не загрожує. Навіть після того, як бачать, що серед їхніх колег уже є жертви. Більшість із них не приховує, що керує ними бажання не лише зробити ексклюзивне фото чи відео, а й отримати порцію адреналіну. Фрази на кшталт «Задля крутезного фото я готовий на все» чи «Я хочу витиснути з цієї війни усе» доводилося чути від журналістів досить часто, принагідно розглядаючи у їхніх смартфонах ефектні фото чи відео з місць бомбардувань. Трапляється й таке, що журналісти намагаються потайки зробити кілька знімків попри заборону місцевої військово-цивільної адміністрації знімати блокпости, військові комісаріати, госпіталі, позиції військ, місця ракетних ударів по об’єктах військово-цивільної інфраструктури. Це бажання «витиснути з війни усе» і недотримання правил наражає на небезпеку і журналіста, і фіксера, створює непотрібну напругу й руйнує стосунки між фіксером та його знайомим пресофіцером.

Часто постає запитання, чи лише медійники можуть бути добрими фіксерами. На нього нема однозначної відповіді. Звісно, люди, які в роботі мали стосунок до медіа, легше зорієнтуються в потребах журналіста. Проте бувають і випадки, коли фіксерами стають люди з інших професій. Один знайомий програміст у 2014 році працював із журналістами в Криму. Гарна англійська та любов до рідного краю забезпечили йому успіх. Будучи підлітком, він мандрував і обійшов увесь Крим, тому знав усі «секретні» військові частини, всі таємні стежки і цим допоміг журналістам. Тож запорукою успішної роботи фіксера є баланс між професіоналізмом і ентузіазмом.

Якщо вам запропонували роботу фіксера, то варто заздалегідь детально обговорити всі моменти, Наприклад, якою буде оплата, чи підпишуть із вами договір, які витрати на себе бере журналіст, які берете ви. Якщо йдеться про фіксера з машиною, то хто її заправлятиме чи ремонтуватиме. Хто сплачує за їжу в подорожах, а хто — за готель? Важливо також погодити, чи буде ваше прізвище під текстами. Це може допомогти в подальшій кар’єрі.

Треба мати акредитацію, захисний жилет і шолом із написом PRESS. На авто має бути помітна табличка «Преса». Членство у професійній організації не завадить. Якщо фіксери працюють на основі «джентльменської угоди», без письмового договору, то їх можуть попросити розвантажити машину, купити їжі чи алкоголю, чи перенести / перевезти речі з одного готелю в інший. Тому варто заздалегідь детально обговорити всі деталі співпраці, щоб уникнути непорозумінь.

Як же розвиватиметься в майбутньому співпраця іноземних журналістів і українських фіксерів? Після розмов із нашими й зарубіжними військовими кореспондентами, які з 2014 року працюють в Україні, можу стверджувати, що журналістський інтерес до цієї війни потроху спадає. Люди вже трохи втомилися від новин про війну, а кількість журналістів, які прибувають в Україну, зменшується. Війна поступово стає позиційною, і щораз важче знаходити нові сюжети чи матеріали. Врешті на інформаційному полі залишаться професіонали, які разом із армією триматимуть фронт і наближатимуть перемогу.

Орест Семотюк, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика, фіксер. Автор висловлює вдячність журналістці The Times Катерині Малофєєвій за допомогу в підготовці матеріалу.

(Головне фото з frontiermyanmar.net, з Україною не пов’язане)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.