Мабуть, уже й лінивий кинув не один десяток каменів у залежні від влади російські ЗМІ, що перетворилися на рупор пропаганди та джерело інформаційних маніпуляцій. А що ж коїться на нашому українському медійному терені? Серпневий моніторинг показав: політична «джинса» і т. зв. «паркет» зміцнюють позиції в регіональних медіа і виходять на довоєнний формат. А що ж, – зауважить хтось, – виданням треба виживати, а політикам переобиратися, і тут уже не до маркування замовних матеріалів.

От і зарясніли шпальти регіональних видань прізвищами та фотографіями очільника області, інших представників місцевої влади, депутатів різних рівнів «за сприяння яких» ніхто не вмирав і не народжувався до війни і, як бачимо, під час війни теж зробити цього не зможе.

Народний депутат України від політичної партії «Слуга народу» Ігор Васильєв обирає класику депутатського жанру – ремонтує дахи. Ось цитата з матеріалу «Білопільський центр первинної медичної допомоги або, як звикли називати, «Білопільської первинки» працює у трьох громадах уже чотири роки»: «Всередині заклад має сучасний вигляд. Облаштовано інклюзивний доступ. За сприяння народного депутата Ігоря Васильєва проведено капітальний ремонт даху» («Білопільщина» від 6 серпня, с. 2). Вислів за сприяння газета не розтлумачує: чи дошки підносив, чи цвяхи забивав, чи гроші з державного бюджету спрямував, а залишає для критичних роздумів своїх читачів.

Якщо Ігор Васильєв, треба думати, якусь фізичну дію, що мала наслідок, таки вчинив, то депутат Сумської обласної ради Віталій Калініченко, який представляє політичну силу «Слуга народу», тільки береться «допомогти людям не втрачати надію». Тобто результату, наслідку його зусиль ще немає, а публікація на першій шпальті краснопільської газети «Перемога» (№ 25 від 5 серпня) в рубриці «Депутатська діяльність» уже є – звісно, без позначення «реклама». А суть справи така: ракети, скинуті російським літаком, зруйнували домогосподарство Галини та Володимира Гостєвих: знесено покрівлю будинку, повибивано всі вікна, повністю зруйновано сарай. Віталій Калініченко, відвідавши постраждале подружжя, виголосив: «Беруся забезпечити сім нових вікон і вхідні двері. Наразі по вікнам проводять розрахунки, потім запускаємо у виробництво і, думаю, незабаром вікна будуть готові». Депутат ще й сам не впевнений у результаті, він лише припускає, а немаркований рекламний матеріал у газеті вже вийшов друком.

«Паркет» найвищої проби цього разу запропонувало онлайнове видання «ШосткаCity». Депутатам І. Васильєву та В. Калініченку треба було все ж таки вчинити якусь дію чи хоча б мати намір до дії, щоб потрапити на сторінки ЗМІ, а ось керманичу Сумщини Дмитрові Живицькому почасти й цього не потрібно – достатньо обіймати найвищу обласну посаду, щоб бути згаданим у ЗМІ. Автор матеріалу «У День Державності юна шосткинка отримала паспорт громадянки України з рук Володимира Зеленського» згадує головну героїню побіжно. Читач нічого не дізнався про Руслану Власюк, її волонтерську діяльність, чому саме вона отримала паспорт із рук президента. Натомість у друкований простір додалося «надважливе» повідомлення: “І вже1 серпня відбулась розмова керівника Волонтерський центр “ШОСТКА – ДОБРО” із заступником губернатора Сумської області (Дмитро Живицький)про першочергові запити, з якими звертаються до нас різні верстви населення. Ми разом! Ми сильні!”, – зазначається на сторінці “ШОСТКА-ДОБРО”.

Отож дівчина стала черговим тлом для піару чиновників обласної адміністрації, а Дмитро Живицький, не маючи дотику до події, потрапив до публікації через посаду. Автор, очевидно, побоюючись порушити субординацію, – заступника, хоч і без імені згадав, а голову – ні, похапцем виправляє ситуацію й додає прізвище Живицького. Раніше це називалося в професійному середовищі «журналістикою відданості». Час минув – відданість посадам залишилася?

Симптоматично, що величають державного чиновника прісновідомим словом губернатор. Про недоречне вживання цієї назви в публічному й медійному просторі України ми писали ще в далекому 2015 році. Тоді, після анексії Криму й частини Донецької та Луганської областей, створення терористичних організацій ДНР та ЛНР, наші голови обласних адміністрацій та частина медій заходилися впроваджувати назву «губернатор», ніби конструюючи якусь іншу, не українську реальність попри те, що чимала частина суспільства сприймала «губернатора» замість «голови» як образу своєї національної гідності, вважала постколоніальним тавром України й намаганням вписати незалежну державу в російський політико-адміністративний ландшафт. Чи доречно вживати цю назву зараз? Двох відповідей не може бути, хіба автор хоче донести нам якийсь прихований зміст, наприклад, натякає, що формат співпраці нашої влади з медіа часом так нагадує стиль сусідньої ворожої держави.

Водночас величезну симпатію викликає те, як онлайнові та друковані видання прикордонних громад Сумщини, що зазнають щоденних масованих обстрілів із боку російської федерації, чинять опір словом як символом. Газети «Перемога», «Білопілля» на своїх шпальтах запровадили написання назви сусідньої терористичної держави з маленької букви, позбавивши це агресивне утворення окремішності, притаманної власним назвам: У Європейському суді з прав людини перебуває 5 справ за позовом України проти рф («Перемога», № 23, с.2). До війни ми жили звичайним життям, крутилися у колі «друзі- родина – сім’я», та буремні події 2014-го, а потім повномасштабна війна росії проти нашої держави змінили повсякдення назавжди» («Перемога», № 24, с. 2). «Вікна, які виходять на кордон з росією, навіть відчиняти не хочу..». («Білопільщина, № 47-48, с. 2»).

Шостка Сіty принципово маркує малою літерою всі російські географічні назви: «Окремо хотілося б відзначити, що з цією метою використовуватиметься ресурс не стільки “рідних” підрозділів брянської та курської областей, а збірна солянка з єльні, богучар та советська. Про це повідомляє СтратКом ЗСУ».
Навряд чи в такий графічний простір видань зможе пролізти ворожа пропаганда зі своїми агресивними антиукраїнськими та антидемократичними наративами.

Навала росії змінила світобачення багатьох людей, змінює і їхнє мовлення. Правопис – це теж образ нашої мови. Ми залишаємо по собі нащадкам тексти, з яких вони винесуть цінності, тип мислення, ставлення до суспільних подій спільноти другого десятиліття ХХІ ст., тобто нас із вами – покоління, що знову зазнало російського терору. І стане це історичною настановою прийдешнім.

Алла ЯРОВА,
регіональна експертка ІДПО,
стипендіатка The Volkswagen Foundation з вивчення інформаційних маніпуляцій і пропаганди