Цими днями мене запросили долучитися виступом до науково-практичної конференції «Національний спротив: проблеми, розв’язання, перспективи», серед організаторів якої Міноборони України, а також Спілка офіцерів України, Конфедерація журналістських організацій України, Антипутінський інформаційний фронт та інші громадські організації. Готуючись до виступу із запропонованої теми –інформаційної реінтеграції деокупованих територій, поцікавився, яке ми маємо нормативно – правове забезпечення на цьому напрямку. Серед таких документів найважливіший – Стратегія інформаційної безпеки на період до 2025 року, що була ухвалена РНБО і введена в дію Указом Президента 12 грудня 2021 року, тобто за пару місяців до широкомасштабного вторгнення військ РФ. З початком воєнних дій документ не переглядався.
Натомість влітку 2022р. на сайті Міністерства культури та інформаційної політики з’явився розроблений цим відомством спільно із стейкхолдерами проєкт плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки на період до 2025 року. Його і зараз можна переглянути тут.
Серед семи стратегічних цілей під №5 є така, що передбачає інформаційну реінтеграцію громадян України, які проживають на тимчасово окупованих територіях та на прилеглих до них територіях України до загальнонаціонального інформаційного простору. З цією метою заплановано інформування громадян України, зокрема тих, які мешкають на тимчасово окупованих територіях про дії України щодо їх реінтеграції.
На 38 сторінках цього плану є ціла низка заходів, які в той чи інший спосіб уже реалізуються. Наприклад, постійно триває інформаційна компанія щодо висвітлення в ЗМІ завданої агресором матеріальної чи нематеріальної шкоди. Певним чином здійснюється стратегічна ціль №3 – Підвищення рівня медіакультури та медіаграмотності.
Але тільки 30 березня Кабінет Міністрів України під час засідання прийняв розроблене Міністерством культури та інформаційної політики розпорядження «Про затвердження плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки України на період до 2025 року». Будемо сподіватися на ефективність цього довгоочікуваного урядового документа.
Не менш важливо, як на мій погляд, зрозуміти чи дає результат інформаційна діяльність на територіях, які ЗСУ вдалося звільнити. Не будемо торкатися специфіки інформаційно – психологічних заходів наших збройних сил, які свою частину роботи виконують. З’ясуємо, чи присутня традиційна журналістика на звільнених землях. І ось тут несподіванка: чи не першими приходить до споживача медіа, якими держава давно не опікується. Це локальні газети, які у свій час стали незалежними чи вистояли в період роздержавлення. Деякі з них втративши приміщення та обладнання під час ворожої окупації, зуміли відновити випуск.
Наприклад, чи не в перший тиждень до звільненого Херсона почала надходити газета «Новий день», яку редактор Анатолій Жупина з колегами готує у Львові. Офіс і виробничі потужності цього видання в Херсоні зруйновані, саме місто під постійними обстрілами і тому редакція працює на відстані. Але не менш важливим, ніж питання безпеки є фінансування: дорогі папір і друкарські витрати. Поки що «Новий день» та інші газети виходять за організаційної підтримки НСЖУ, грантів міжнародних організацій і завдяки ентузіазму своїх керівників. Це, зокрема, «Маяк» (Богодухів), «Обрії Ізюмщини» на Харківщині, «Ворскла» на Сумщині, «Зоря» в Лимані (Донеччина).
Вийшло кілька випусків газети «Вперед» для Бахмута, але в останні місяці поширювати видання на території Бахмутської громади жодних можливостей немає. Логічним буде поміркувати: для кого випускати медійний продукт, якщо тривають бої і деякі території просто знелюднені, а це не лише Бахмут, а й Авдіївка, Мар’їнка, Вугледар… Тобто на перспективу маємо розуміти, на яку аудиторію спрямовуємо свій інформаційний ресурс і що це за медіа – друковане чи аудіовізуальне. На це потрібні час і кошти. Якщо, наприклад, місцеву газету почали привозити в Ізюм ледь не на другий день після звільнення – відновити мовлення «Радіо «Промінь» вдалося тільки зараз. З телебаченням складніше.
Водночас, як повідомляють жителі Донеччини, які попри небезпеку, вирішили поки не виїжджати зі своїх населених пунктів, наприклад, зі Слов’янська, Краматорська, Добропілля чи Олександрівки, ворожа пропаганда і зараз легко заходить у домівки власників супутникових антен, та й не тільки до них. Нагадаю, що тільки з Донецька ведуть мовлення 38 російських телеканалів, з яких 5 «республіканських» і 8 радіоканалів (7 «республіканських»). А ще ж є Луганськ з досвідом пропаганди від 2014 року.
Незмінно україноненависницькою є риторика телепередач. Журналістка Ольга Кучер в своїй статті у виданні «Остров» (16.03.2023) відзначає, що в так званій «лнр» активно поширюються міфи про нацизм в Україні і звірства ЗСУ. «Тема нацизму і звірств стоять поруч і лякають жахливо. Просто неймовірно! Ті, хто не мають особистих контактів з Україною вірять у ці звірства. І здоровий глузд тут не допомагає», – пише Ольга Кучер.
Як деокупувати душі людей після звільнення – величезний виклик для нашої влади і загалом суспільства. Адже наразі маємо справу не просто з ОРДЛО і Кримом, районами Херсонщини і Запоріжжя, а з частиною російської колонії з кількома мільйонами фактичних заручників й ув’язнених. Що робити з цим спадком після видалення ворога з українських земель, слід міркувати вже зараз. Звичайно, добре, що в згаданому плані заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки задекларовані такі цілі, як розширення зони наземного ефірного мовлення українських телерадіокомпаній із територій, прилеглих до тимчасово окупованих територій і окремо – підтримка розвитку регіональних і місцевих ЗМІ, в тому числі шляхом замовлення та розміщення тематичного контенту, спрямованого на осіб, які проживають на тимчасово окупованих територіях – але чи цього достатньо? Потрібна державна програма з відновлення вітчизняних медіа, які ми втратили після 24.02.2022, особливо регіональних телерадіокомпаній. Чи є зараз у країні стільки місцевих телеканалів стільки їх у Донецьку – 38? Боюся, що їх менше.
Наприклад, у Запоріжжі, як і у Дніпрі та в деяких інших великих містах, вже другий рік як не працює колись потужний і впливовий телеканал з медіа групи Р. Ахметова. Через фінансові проблеми припинив мовлення телеканал «Апекс», який пов’язаний з промисловим підприємством «Мотор – Січ». Залишилися в місті Суспільне Запоріжжя, що фінансується з держбюджету, роками знекровлювалося і має малий кошторис власного мовлення. Ще працює комунальний телеканал МТМ, що фінансується з міського бюджету.
Метою цього допису не було всебічне дослідження ситуації з місцевими мовниками – тема потребує окремої розмови. Але в контексті майбутньої деокупації саме регіональні телекомпанії могли б стати інформаційними драйверами відновлення наших територій. Але чи доживуть, як повноцінні підприємства до того часу ТРК, які змушені були залишити Слов’янськ, Маріуполь, Покровськ, Сєверодонецьк, Бердянськ, Мелітополь? Відповіді немає.
Прогнозуючи подальший розвиток подій, можна припустити, що не буде постійною грантова підтримка деяких друкованих та інших видань міжнародними організаціями чи від окремих країн. Як тут не подякувати МЗС ФРН, що взялося підтримати газету для українських переселенців під назвою «СХІД now». Видання накладом у 200 тисяч примірників буде виходити двічі на місяць і поширюватиметься безкоштовно. Це теж невеличкий, але внесок у зміцнення нашого інформаційного простору. Але яким він буде завтра, розвиватиметься хаотично, як зараз, чи системно з чіткою стратегією – залежить від загальної ситуації в державі, політичної волі влади й успіхів наших збройних сил.
Ігор ЗОЦ,
журналіст з Донеччини.