Тональність журналістських матеріалів – важливий критерій оцінки якості медіаконтенту. Саме тому в моніторингових звітах Інституту демократії ім. Пилипа Орлика завжди досліджується цей показник.

На думку фахівців, саме заголовок задає тон журналістському матеріалу. 

Проаналізувавши новинну стрічку українських медіа ми побачили, що часто нейтральні або навіть позитивні по своїй суті новини набувають негативної тональності через маніпулятивну назву матеріалу. Але, як відомо, багато людей взагалі не заглядають у “тіло” новини, переглядаючи лише заголовки.  

Ці мовні спекуляції викривляють інформаційний простір України і не найкращим чином впливають на психологічний стан  суспільства, що знаходиться у стані війни. 

А деякі приклади й поготів викликають здивування та розпач. 

У страху перегляди великі 

На початку війни ми усі стали свідками “ефекту Арестовича”, коли суспільству вкрай важливо було чути позитивні новини, розуміти, що війна – це не кінець, треба боротися і перемагати. Але з часом наша психіка адаптувалась до нових реалій, і ми без вагань “розвінчали культи” Арестовича, Спартака Суботи та інших “експертів”, чия професійність викликає сумніви. Однак потреба у “обнадійливому” контенті нікуди не поділася.  

Відтак місце Арестовича зайняли численні ворожки-екстрасенси, які суттєво засмітили інформпростір.  Особливість цих матеріалів – гучний заголовок, в якому міститься емоційна забарвлена лексика і який, як правило, обіцяє або суцільну перемогу або повну зраду.  

Ці “передбачення” викликають емоційні гойдалки у читачів, які й без того мають нестабільний психічний стан через постійні обстріли, новини про загибель бійців, руйнування міст. 

Але замість того, щоб урівноважити чутливий контент, подеколи медіа навпаки провокують панічні настрої там, де цього можна було уникнути. 

Так, у минулому місяці суспільство  налякала новина про те, що на Куп’янському напрямку рашисти зосередили 100-тисячну армію. Повідомлення з посиланням на речника Східного угруповання військ ЗСУ Сергія Череватого, яку він озвучив в етері телемаратону, розповсюдили багато українських медіа. Соцмережі вибухнули від коментарів: “все пропало”. 

Втім, сам Череватий навряд чи бажав досягти подібного ефекту. Як людина військова він лише озвучив факти. Налякали людей насамперед ми, журналісти, коли винесли цифру з багатьма нулями в заголовок, ніяк її не прокоментувавши. Після цього Череватому в етері радіо Свобода навіть довелося виправдовуватися, що це угрупування там вже не один день, і українське командування контролює ситуацію. 

Чи перелякалися б читачі, якщо з самого початку їм пояснили, що все це “не є показником загрози чи страху”?

Новини “На радість оккупантам”

Наступний приклад – новини про довгоочікуваний контрнаступ. “Всі молитви”, вся наша увага, справді, зосереджена на фронті. Багато хто з нас жадібно моніторить все, що стосується просування наших військових. Саме тому головні наративіви російської пропаганди – те, що “контрнаступ провальний”, “Захід розуміє, що Україна не виграє, і більше не надаватиме зброю”. 

Звісно, ці ворожі меседжі доходять до українців, яких вчать перевіряти інформацію в українських джерелах. Але в наших медіа вони зустрічають лише підтвердження власних побоювань. 

Що не так з цими заголовками? Адже, як пише журналіст ВВС Гордон Корера, на якого посилаються українські медіа, на форумі в Аспені як офіційно, так і кулуарно справді розглядали ситуацію з контрнаступом, ділилися прогнозами, обговорювали проблеми та побоювання. Але заголовки в українських медіа дуже співзвучні з наративами російської пропаганди. Чи можна було сформулювати їх інакше? 

В пошуках відповіді подивимося, як звучить заголовок оригінальної замітки на сайті Бі-Бі-Сі, журналістам якого, до речі, не треба думати про емоційний стан своїх читачів. 

Схожу ситуацію спостерігаємо з інтерв’ю посла України в США. Вочевидь, це інтерв’ю розраховано в першу чергу не на українських читачів, це своєрідні “сигнали” конкретним політичним діячам. Втім, заголовки українських медіа чомусь повторюють наративи  російської пропаганди. Ось, наприклад, як дає цю новину російський “Абзац”:

А ось так українські сайти. Знайдіть, як то кажуть, відмінності.

Зовсім в іншій тональності слова Маркарової подають американські видання. Попри те, що їхня аудиторія не травмована війною, в заголовок винесено геть інші акценти. 

Але якщо новина про можливе припинення американської допомоги псує настрій, то замітка про те, що “Названо дату, коли путін підірве Запорізьку АЕС” може викликати серцевий напад (не кажучи вже про черги охочих запастися йодом). Навіть авторка цих рядків, яка бачила найрізноманітніші заголовки у своєму житті, здригнулася: адже цю новину дають не ворожі канали, а рейтингові українські медіа. 

Якби принаймні це було правдою, можна було сприйняти цей заголовок як спробу запобігти небезпеці. Але всі ці медіа  посилаються на…анонімний російський телеграм-канал “Генерал СВР”.

Після того, як на цю новину звернули увагу фактчекери, журналісти змінили назву на “Російські телеграм-канали поширюють інформацію, що “Путін ухвалив рішення підірвати Запорізьку АЕС”. 

А ось приклад відвертого хайпу на смерті дитини. Після прочитання цього заголовку складається враження, що Максим Галкін якось некоректно висловився щодо загибелі 6-річної Софійки у Чернігові. Адже ми знаємо, що багато росіян глузували з цієї трагедії.

Насправді, як дізнаємося з тексту, єдине, що зробив Галкін – висловив співчуття з приводу смерті дитини, засудив російський терор. Навряд чи шоумен, що давно підтримує Україну, когось цим “шокував” та “приголомшив”.  

За визначенням Центру протидії дезінформації в цій замітці маємо справу з класичним “фейком-клікбейтом”:

Ознаки «фейку-клікбейту» за ЦПД:

• текст заголовка повідомлення може містити слова «шок», «сенсація», «терміново»;
• викликає здивування чи обурення;
• найчастіше заголовок не відповідає тексту повідомлення.

Заг За душевною рівновагою – у соцмережі та месенджери 

Багато українців під час війни “тікають”в Телеграм-канали та соціальні мережі. Звісно, маніпулятивного та фейкового контенту тут набагато більше ніж в класичних медіа. Втім, саме тут читач може самостійно створити собі інформаційну бульбашку, що дає відчуття психологічної безпеки. В соцмережах, наприклад, народилася славнозвісна фраза “Як ти?”, яка стала символом підтримки у лиху годину. 

В телеграм-каналах спостерігаємо появу плеяди “телеграм-воєнкорів”, які повідомляють новини з фронту (“Бахмутський демон”, “Бахмутський Балу”, “Кравчук”, “Мірошников”, “Мадяр”, “Офіцер”, “Жорін з Азову” тощо). Блогери роблять це у форматі дружньої бесіди, а не сухою мовою офіційних зведень. Щодня вони розповідають про мужність наших воїнів, іронізують над ворогом, мотивують українців донатити на Перемогу, і при цьому відверто кажуть про проблеми. 

До того ж відсутність необхідності переходити з “інтригуючого” заголовка на основний текст повідомлення робить процес читання більш комфортним. 

Що стосується соцмереж – то саме тут зародилася і розвивається культура мемів, коли будь-яка подія, навіть найнебезпечніша, сприймається простіше завдяки гумору та сатирі. 

Саме в соцмережах раніше ніж деінде бачимо нові роботи українських художників та карикатуристів, які вони виставляють на власних сторінках. Це також мотивує та вселяє віру в Перемогу. 

І часто саме блогери першими розвінчують російську пропаганду, яка, на жаль, має місце і в іноземних виданнях. І звідти її тягнуть в наш інфопростір деякі українські медіа. 

Дбати про читача – дбати про країну 

Авторка цих рядків, яка багато років працює в журналістиці, прекрасно розуміє, чому українські медіа змушені давати гучні назви своїм текстам. Сьогодні коли наші ЗМІ часто знаходяться на межі виживання, у боротьбі за читача використовуються “усі засоби”. Але якщо в мирні часи клікбейтні заголовки це було “усього лише” неетично, то сьогодні від подачі новин якоюсь мірою залежить емоційний стан суспільства, стійкість нашого інформаційного фронту. 

 Чи означає це що ми маємо заспокоювати читача “а ля Арестович” або як це робить “Єдиний марафон”? Впевнена – ні. Люди мають знати правду, якою б вона не була. Втім, “робити нерви” травмованому війною населенню там, де можна без цього обійтися, навряд чи варто. 

Як пересічній людині захиститися від інформаційних маніпуляцій? Про це я запитала Анастасію Тарадай – дніпровського психолога, яка з 2014 року працювала як волонтер з жертвами війни. 

– Кожна людина обирає собі умовну бульбашку – це або суцільна перемога, або суцільна зрада. Або в якійсь пропорції і те і те – бульбашку, де комфортно саме йому, – каже пані Анастасія. – Історія про суцільну перемогу – це, наприклад, “Єдиний Марафон”. У ньому ми перемагаємо, завтра будемо в Криму і таке інше.
Люди, які орієнтують своє життя виключно на позитив – ставлять життя на паузу. Ось-ось закінчиться війна і я куплю квартиру, зміню роботу, почну бізнес…
Це дезадаптація, життя на валізах. Такий стан був дуже розповсюджений в 14-му році. Основна наша задача, як психологів, була адаптувати до життя тих, хто думав, що незабаром все закінчиться, а виявилося, що багатьом нема куди вертатись взагалі. 
Друга історія  – радикальна в інший бік, про зраду. Про те, що все погано, корупція, нічого хорошого не відбувається і т д. І це шлях до депресивного стану. 
Якщо ми говоримо про “середину”, – це часто про емоційні гойдалки.
Краще на ці гойдалки не сідати.

– Ваші поради? 

– Намагатися жити своє життя. Не жити всередині новин, не скролити. Ходити на роботу. Спілкуватись з друзями. Мати якісь ритуали. 

От я зранку встаю і заварюю каву.  Або ще щось, в кожного своє. Кожна повітряна тривога – я скидаю 50 гривень в якийсь фонд. Дуже хороший, до речі, ритуал. І це те, що людей “заземляє”. Тобто в якійсь частині цього життя я можу впливати на ситуацію. І це відчуття контролю дуже важливо!

Отже, рятування власної психіки, на думку психологині, насамперед справа самих читачів. Але зі свого боку медійники також мають розуміти, що несуть відповідальність за аудиторію. 

У цьому певен медіаексперт інституту ім. Пилипа Орлика, професор Валерій Дрешпак. 

– Питання про тональність публікацій медіа у період війни (та й не лише!), як на мене, це питання про публіцистику і непубліцистику. Публіцистика може дозволяти собі подавати факти у позитивному чи негативному світлі. Непубліцистиці (беземоційному новинарству) має бути притаманна нейтральність. Хоча й нейтральність та може в різний спосіб оцінюватися аудиторією. Скажімо “сухе” повідомлення про приліт у школу в одному з сіл. Той, хто там зроду не був, можливо, й сприйме це повідомлення як нейтральне. А ті, хто вчилися в цій школі, працювали там, жили чи й зараз живуть у тому селі?  На це чіткої відповіді не буде ніколи. Чи потрібно журналістам зараз дбати про емоційний стан своєї аудиторії і не подавати того, що ятритиме й так змучені душі? На мій погляд – так. Я взагалі прихильник “м’якої” журналістики,  яка більшою мірою турбується про свою аудиторію, допомагає їй, а не шокує.  До того ж  треба пам’ятати, що забагато емоційності – то ознака маніпулятивного матеріалу.  А ще нагадав би і про стандарт точності. Передовсім у заголовках. І рекомендував би відкласти шокуючі та неоднозначні заголовки до мирних часів. Певен, що аудиторія медіа від цього не стане меншою.    

(Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції).

Ірина АВРАМЕНКО