Я вирішила повернутися до теми пресконференції Залужного. Тому що, як журналістка і викладачка факультету журналістики з великим досвідом, не можу зрозуміти: чому багато журналістів не вміють чітко і конкретно поставити питання, зрозуміло сформулювати проблему, чому, зрештою не слухають один одного. Ця пресконференція – дуже яскравий приклад.

Кінець року. Як спалах – публікація нового законопроєкту про мобілізацію. Як реакція – публікації-відгуки. І ось можливість багато чого з’ясувати, бо пресконференція головнокомандуючого. Він сам сказав, що перша (мається на увазі з початку повномасштабного вторгнення). І от у широкому доступі відео на 36,31 хвилину (від Армія TV).

Аудиторія Ютуб жадібно прикипіла до моніторів, сподіваючись, що зараз журналісти про все розпитають… Дивимось. Зібралися представники відомих видань, дехто здавався собі настільки відомим, що не називав своє прізвище: мовляв, мене й так всі знають. І виглядало не дуже ввічливо.

Когось генерал Залужний вітав: «Радий тебе бачити», додаючи «ти дуже багацько працюєш на фронті, дуже тобі дякую, ти прекрасно бачиш: хлопці тобі показують, що там твориться на лінії зіткнення».

Тобто, це були цілком досвідчені профі. А якими були їхні запитання? Захотілося прислухатися, проаналізувати. Перш за все через репліки головнокомандуючого «я вже казав»…

Вже наступного дня був короткий пост у Фейсбуці: «Цікаво, під час пресконференцій журналісти слухають один одного? Тобто своїх колег? Чи тільки себе улюбленого?». Справді, цікаво, давайте простежимо.

Звучить перше запитання: «Наскільки зараз критичний дефіцит військових назагал та штурмових груп? Чи вважаєте ви, що уряд відповідальний за те, щоб закликати людей воювати на даний момент?

По-перше, тут їх цілих два, як вчать на журналістських факультетах, відкрите й закрите. Про «критичний дефіцит» – от колега чого чекає: зараз пан генерал на широкий загал почне зізнаватися «наскільки»? Щоб задовольнити її цікавість або потішити ворогів? Всім зрозуміло, що нестача є – бо не йшлося б так багато всюди про мобілізацію, так ні, подавай нам деталі: і про штурмові групи теж.

Щодо другого, спікер скаже: «Українське законодавство чітко розмежовує всі функції: збройні сили воюють безпосередньо, а щоб воювати у них є для цього Міністерство оборони, яке реагує на наші запити і займається задоволенням наших потреб, і людських у тому числі». Йому доведеться цю тезу повторювати не раз, бо, здалося, не слухали колеги одне одного.

І ще, свої запитання журналістка читає у телефоні, це добре – готувалася, тоді навіщо цей офіціоз «даний момент»? Не властивий нашій мові, бо знавці рекомендують вживати інше: «у цей момент», «у цю мить», ну або ж «цієї миті», «у цій ситуації».

Хотіла б звернути вашу увагу, що у першій відповіді головнокомандувач скаже: «Я не можу вести мову ні про які цифри від слова «взагалі». Я не хочу допомагати нашим ворогам робити їхню ворожу справу… Українське законодавство досить чітко розмежовує всі функції: збройні сили воюють безпосередньо, а щоб воювати, у них є для цього Міністерство оборони, яке відповідно реагує на наші запити і займається задоволенням наших потреб, і людських у тому числі».

А тепер чекайте на те, скільки разів йому до цього доведеться повертатися.

Від Суспільного. Дар’я (прізвище нерозбірливо) запитує: «Що буде далі, на додачу до цих 36 місяців фактично ми маємо через рік знайти заміну для військових, які воюють від початку повномасштабного вторгнення. Чим ми покриємо ці потреби, чи є у нас така можливість? Також 500 тисяч: чому сформувалася саме така цифра?».

І тут головнокомандувач скаже, що він ніколи не оперував такими цифрами… Підкреслить, що «вже казав вашій колезі», що цифри завжди розбиваються на кілька періодів. А потім прозвучить найважливіша теза всієї зустрічі: «Що стосується того, чи зможемо ми знайти – ми ЗСУ, ми не можемо втручатися у життя цивільних людей…».

Ніби ясно-яснісінько? Не-а, на цьому місці ще будемо не раз товктися.

Від Громадського Христина Коціра поставить запитання так, що зрозуміло: вона вивчала законопроєкт: Пане Залужний, в Законі йдеться про те, що ротація має обов’язково відбуватися через півроку після початку бойових дій, скажіть, будь ласка, чи можна це сьогодні вже зробити? І що мається на увазі, коли йдеться про відновлення: люди йдуть у відпустку на 2 місяці? Чи вони продовжують тренуватися не на нулі, а десь тут, де трошки безпечніше?

Спікер скаже, що він вимушений повторитися: ситуація на фронті залежить від дій противника – неможливо спрогнозувати, буде це 6,5,3 місяці… Що у такому випадку треба було б комплект військ збільшувати хоча б у два рази… Це обман, це нереально.

Від телеканалу «Ми – Україна» колега запропонувала одне довге й одне коротке запитання: «Стосовно тієї… приватної цифри, але у публічному просторі вона є і озвучена президентом. Скільки за вашої оцінки потрібно часу, щоб навчити принаймні якщо не таку кількість, але тисячі людей… І чи маємо ми таку змогу, принаймні не у нас на території (ми розуміємо, що ворог дістає всюди), то у партнерів. Тому що, як я розумію, за ті неповні два роки повномасштабного вторгнення – таку кількість не навчали. Це перше запитання. І також законопроєктом пропонується, що від 18 до 25 років чоловікам в університетах буде пропонуватися необов’язкова служба. Наскільки це важливо, якщо ми говоримо про 25-й рік зараз?».
Інтерв’юерам-початківцям наставники рекомендують уявити, що це вам самим відповідати, приблизно…Не завжди пораду можна застосувати, але тут, здається, цілком.

Віталій Залевський з П’ятого каналу продовжить цю лінію запитань – коли про це вже йшлося, коли легко уявити, якою буде відповідь: «Нещодавно Рустам Умеров говорив про те, що у Міноборони є інформація про кількість чоловіків призовного віку, які виїхали за кордон… Скажіть, чи треба їх повертати? І чи є вже способи, як це зробити?».

Ввічливий головком дякував за кожне запитання, про це сказав, що воно цікаве, але легко здогадатися, що він відповість… «Ще раз повторюся, що збройні сили України мають воювати і жодним чином не посягати на життя наших громадян, включаючи тих, що виїхали за межі нашої країни. Є для того уповноважені органи центральної влади нашої країни…».

Настала черга Бі-Бі-Сі. «Цікавить питання електронних повісток – чия це була взагалі пропозиція? Чи була це пропозиція Генштабу, чи інших… представників влади? І взагал, як це може відбуватися – повістка в електронній пошті, електронний кабінет? Як це взагалі можливо?»

Мені здалося, що ця людина з досвідом, ба більше – пан Залужний її знає, звертаючись до неї, він називає її ім’я: «Оксано, дуже дякую за запитання. Знову ж таки повторюся про те, що точно цю пропозицію робив не Генеральний штаб, не Збройні сили України, бо у нас навіть нема такої можливості, щоб оцінити можливість видачі повісток у такий спосіб. Скажімо так: ми раді любому способу, який забезпечить нашу потребу у людях. Якщо внаслідок електронних повісток ми їх отримаємо – це буде дуже добре, якщо це буде здійснено якимось іншим чином, також це дуже добре. Але знову ж таки і Збройні сили України, і Генеральний штаб безпосередньо – у цих питаннях ми знаходимося у ролі більше споживачів».

Тепер вступає ТСН 1+1. «Напередодні у західних засобах з’явилася інформація про чергові плани Кремля щодо масштабного наступу на Україну. Чи очікуєте ви цей наступ? І, можливо, на тлі новин про мобілізацію плануєте наш контрнаступ?».

Авторка цього Карина Вакарєва на сайті телеканалу про себе зазначає: «пишу дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук». Така серйозна юристка дійсно уявляла, що головнокомандувач скаже: Ні, не очікуємо їхніх наступів. І можливо на тлі новин про мобілізацію не плануємо наш контрнаступ?». Якою була мета цього запитання?

Тут мікрофон забирає її колега, теж з ТСН: «І друге запитання, Юлія Кирієнко. – Привіт, Юля, радий бачити.
– Навзаєм. Скажіть, будь ласка, була інформація про демобілізацію строковиків. Пишуть, що цей процес ще не початий. Якщо ще не почався, то коли почнеться? І яка доля з них чи відсоткове співвідношення тих людей, які прийдуть по мобілізації ЗСУ, але вже на контрактну службу?».

Тобто, Юлія, не нова у цій справі людина, не могла не почути, як, відповідаючи на найперше запитання, спікер сказав: «Я не можу вести мову ні про які цифри від слова «взагалі». Я не хочу допомагати нашим ворогам робити їхню ворожу справу…».

І він зітхатиме і повторить: «Що стосується відсотків – знову ж таки я б не хотів називати ці цифри, за які мені потім необхідно буде держати відповідь… Але така інформація у нас є».

«Катерина Супрун, Мілітарний. В законі, в законопроєкті є таке поняття як базова військова підготовка… і дуже багато з цього питання – це органи місцевого самоврядування за це відповідають, місцева адміністрація. Як може відбуватися контроль, тому що ця базова військова підготовка – вона надважлива, тому ми якраз говоримо про підготовлених людей, які будуть мобілізовані?».

Коли я слухала і передивлялася відео, то дивувалася колегам, які звертаючись до Залужного, говорили про те, як важко хлопцям на фронті, або про надважливість базової військової підготовки. Думають, мабуть, що він про це не здогадується?

Але головнокомандувач звернеться до Катерини так: «Чудове запитання. Воно абсолютно доречне. І я комусь з дівчат вже відповідав, що ми зацікавлені, щоб ця базова військова підготовка відбувалася».

Вже відповідав, і знову повтори, тепер для Соні Григорчук, телеканал Рада. Вона запитує: «Також у проєкті закону є таке поняття, як Єдиний реєстр боржників і тимчасові обмеження стосовно них. Підкажіть, будь ласка, чи ви справді вважаєте, що вони будуть дієвими? І чи були якісь із них пропозиціями Генерального штабу?».

Залужний вимушений твердити: «Знову ж таки повторюся, про те, що я вже казав: ми армія, ми збройні сили України, ми маємо лише воювати. Маємо отримувати ресурси, виконувати завдання і жодним чином навіть не можемо думати про те, щоб якось втрутитися в цивільне життя людей. І знов-таки повторюся: для цього є відповідні центральні органи виконавчої влади, які можуть це зробити. Ми не робили таких пропозицій взагалі, по-перше, і по-друге, повірте, у нас хватає свого клопоту, щоб вигадувати якісь обмеження для цивільних людей».

Ніби справа йде до фіналу, вступають чоловічі голоси. Френсіс Фарелл, Київ індепендент скаже: «Я б хотів задати більше загальне особисте запитання (мені здалося, що після «особисте» більш напруженим стало обличчя головкому): на вашу думку, як воєнна кампанія в Україні буде відрізнятися 24-о року від 23-о? Які головні уроки ви брали від минулого року, над якими треба буде працювати у наступному?».
От цікаво: для кого «особистим» було це запитання? А далі це Марко Сировой (Ліга.нет) та Роман Романюк (Українська правда) будуть твердо стояти на своєму – заново про «500». Перший скаже: «Ви не хочете говорити про цифру «500 тисяч», але вона вже прозвучала на пресконференції президента… І коли ми говоримо про таку кількість військових, ми маємо розуміти, що у них має бути зброя. Чи є у вас впевненість, що наші партнери і наш ВПК здатні забезпечити таку кількість людей необхідною зброєю і технікою?».

Другий: Скажіть, будь ласка, ця цифра, яка звучить, ця потреба – передбачається, вона річна потреба, вона не буде одномоментно мобілізована – така кількість людей, а впродовж року? А чи в наступному продовжимо цю практику, коли формуються нові підрозділи для виконання великих завдань? Чи навпаки: ті люди, які будуть мобілізовані – вони будуть розосереджені, розподілені між існуючими бойовими підрозділами?».

І пан Залужний, як у пісні, «over and over»: «По-перше, у своєму виступі я жодним чином не казав цифру 500 чи 400, я кажу про загальну потребу… І хтось вже з дівчат питав, я вже казав, що ця потреба, звісно, буде розбита на певні періоди. Звісно. Хтось буде мобілізований у січні місяці, хтось навіть у грудні».

Така проблема з питаннями, за моїми спостереженнями, виникає майже під час кожної пресконференції чи брифінгу. Якби взяти для прикладу останню пресконференцію Зеленського, то там інша проблема – що не питання, то монолог.

Були, безумовно, й влучні запитання, звучали, як снайперський постріл, тоді похвали головнокомандувача про питання, що вони чудові і досить актуальні, викликали гордість за колег, особливо така подяка «ти дуже багацько працюєш на фронті, дуже тобі дякую».

Але ж нам, читачам і глядачам, цікаво отримати інформацію, а не компліменти. Щоб бути корисними аудиторії, журналісти мають бути точними. І працювати з повагою до всіх: спікера, колег, аудиторії. А правильно сформулювати питання навчають ще у дитсадочку, не те, що на факультеті журналістики. Чи не так? Звідки ж проблема?

Ірина Черниченко,
експертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.