Війна українців за свою Незалежність вже який рік у центрі уваги вітчизняних медіа. Проте не всі з них розповідають про наших захисників, не так багато інформації про героїв, які віддали своє життя за Україну. І чи справді не забуті їх імена? Переглянув кілька наймасовіших газет і ділюся враженнями.
Ось замітка «В історії і в наших серцях» («Сільські вісті» №37,10.09.2024.), де розповідається про те, що іменами чотирьох бойових льотчиків, посмертно нагороджених званнями Героїв України назвали вулиці в Миколаєві. Вадим Благовісний, Геннадій Матуляк, Данило Мурашко, Єгор Середюк служили у 299 -й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. У Повітряних силах України розповіли про бойовий шлях кожного із звитяжців. Зокрема про те, що підполковник Вадим Благовісний здійснив 95 бойових вильотів. Воював на Миколаївщині, Чернігівщині, Херсонщині, Луганщині, Донеччині, Харківщині. Знищив 100 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн із пально-мастильними матеріалами та більш ніж 800 загарбників. Загинув 7 вересня 2022 року, виконуючи бойове завдання. 14 вересня йому мало виповнитися 27 років. Поховали героя на Чернігівщині… Так само скромненько написано і про його побратимів. З одного боку – подяка приватній газеті, що спом’янули Героїв, а з іншого – хіба це не державна справа популяризувати подвиги Героїв війни? Якби влада, відповідні відомства активно працювали в інформаційній сфері – імена Героїв України були б на слуху! А так хто наразі назве кілька імен?..
Хто розповість світу, що в Україні матері полеглих героїв зводять своїм коштом храми в пам’ять про Захисників, як це зробила жителька Дніпровщини! Інформація про це не потрапила в праймтайм олігархічних телеканалів, і якби не «Сільські вісті» (№47, 19.11.2024., може б і не дізналися про непересічну подію. Відтак у замітці «На честь сина» газета розповідає, що в знаменитій на весь світ художнім розписом Петриківці з’явився перший храм ПЦУ. Певна річ, він розмальований дивовижними петриківськими квітами. А зведена церква за власні заощадження місцевої жительки Ірини Тезик, виплату їй за загиблого сина Костянтина, а також коштом її рідних і близьких. На честь сина і в пам’ять про інших земляків, які не повернулися з війни, мати і спорудила неповторний храм. Її Костя, спеціаліст з ІТ- технологій, з початком широкомасштабного вторгнення пішов боронити Вітчизну добровольцем. Спершу потрапив у тероборону, згодом опинився на Сході. Під позивним «Кастет» служив гранатометником у 32-й штурмовій бригаді. Загинув 2023-го коло Бахмута. Був єдиним сином у матері…
Календар – газета «Публіка» (№46, 12.11.2024.) на першій шпальті анонсує «Історії війни» на стор.8 і 9. Під рубрикою «Обличчя перемоги» тижневик розміщує розповіді про захисників. З посиланням на джерело – Фейсбук газета пише про зенітний ракетний дивізіон ЗРК С-300 повітряного командування «Захід», який знищив 55 ворожих ракет та БПЛА. Є розповідь про бійців інженерно – саперної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Сухопутних військ ЗСУ та інших Захисників.
Окрема шпальта – «Вічна пам’ять» присвячена полеглим воїнам. Їх фото доповнено короткими біографічними довідками. Друкується Молитва за воїнів і тих, хто потерпає від війни, а також повідомлення редакції «Публіки», яка перераховує по 10 копійок із кожного реалізованого уроздріб чи за передплатою номера газети до «Благодійного Фонду Діти Героїв». Цей фонд надає всебічну довгострокову допомогу дітям.
Дві шпальти про війну виходять щономера. Відрадно: журналісти намагаються урізноманітнити контент. Так у номері від 5 листопада друкуються добірки світлин «Посмішки наших Воїнів – безцінні» та фото з Харкова патрульних, що з перших хвилин рятували людей з-під завалів житлового будинку після влучання російської авіабомби.
Завжди цікаво прочитати про такі оптимістичні ситуації, як приміром «Історія танкіста, якому врятував життя дзвінок матері» («Публіка» №51. 17.12.2024.). Солдат Сергій з позивним «Смайлик» розповідає, як на початку російського вторгнення захищав Київщину. «Перший відчутний момент був 27 лютого 2022 року. Ми тоді працювали на САУ. Десь у 5 метрах від неї прилетіла ракета. Не знаю, яка саме, але дуже потужна. Мені тоді дуже пощастило. Чомусь дуже захотілося подзвонити матері. Відійшов, аби її набрати, і саме в цей момент прилетіло. Воронка утворилася 2 на 4 метри», – згадує «Смайлик». А про свою мотивацію служити в ЗСУ військовослужбовець з грудня 2021р. говорить лаконічно, але без вагань: «Краще я буду знаходитися тут, ніж противник буде в мене вдома. Краще я загину, ніж ворог буде щось робити з моєю родиною. Ніхто з нас не воює за депутатів, політиків. Усі воюють, щоб захистити свою сім’ю».
Тема мотивації захисників розкривається в багатьох журналістських публікаціях і це важливо для розуміння історичного вибору нації, що складається з доль сотень тисяч людей. «Я не хочу, аби мої діти потім почали говорити російською. Якщо люди будуть ховатися, а не захищатися, то Донбасом воно не обмежиться. Воно піде далі. Я цього не хочу», – зізнається Олег, піхотинець 100-ї окремої механізованої бригади в інтерв’ю АрміяInform, яке друкує «Публіка» (№11, 18.03.2025.).
Певно, читачі не залишили без уваги «Історію професорки, яка проміняла роботу в Омані на службу в ЗСУ» («Публіка» №49, 03.12.2024.). Видання пише, що Оксана Чорна, економістка, кандидатка наук стала на захист Вітчизни в якості водія – санітара ще в 2015 році, а після демобілізації так і не змогла перейти з військового на цивільне життя- волонтерила. Так сталося, що її запросили в університет в Омані, де з літа 2017 працювала професором економіки. Але в березні 2022 повернулася в Україну, кинувши все.
«Чоловік пішов служити до свого підрозділу, а я бойовим медиком в 57- му бригаду. Тоді тривали бої поблизу населених пунктів Тошківка, Новотошківка, Лисичанськ. Я вивозила поранених. Як на мене, це були найстрашніші бої за весь час широкомасштабного вторгнення. Потім була оборона Херсону, Бахмуту, згодом Авдіївки. Було дуже важко», – згадує Оксана Чорна. Наразі лейтенантка Оксана Чорна вже на посаді офіцера служби зв’язків з громадськістю отримала нове призначення. «Її війна триває», – пише газета.
А випадків, коли на захист країни стають цілими сім’ями багато. «Воює вся родина» – в короткій замітці «Публіка» (№8, 25.02. 2025.) пише про Катерину – патрульну поліцейську із Запоріжжя, яка в бригаді «Хижак» керує БПЛА Matrice 30, що забезпечує роботу групи FPV – дронів. Її чоловік також на фронті. Захист країни називають «сімейною справою».
Після деякої перерви повернувшись до огляду календар – газети «Публіка», з приємністю відзначаю, що видання не змінило підходу до висвітлення подій російсько-української війни. Постійно друкуються матеріали про захисників і їх бойову роботу. Так, у номері 7 від 18.02.2025р. газета розміщує невелику зарисовку «Молодший сержант із позивним Кліщ» та розповідь про фронтові будні солдата Володимира під заголовком «Прописка» на позиції, виходи «по- сірому» та росіяни – зомбаки».
Тижневик активно використовує такі фахові джерела як інтернет- видання Міноборони України АрміяInform, Фейсбук Генерального штабу ЗСУ.
«Сільські вісті» – газета захисту інтересів селян України виходить один раз на тиждень і попри невеликий обсяг порівняно з «товстими» тижневиками, як «Публіка» постійно розміщує матеріали з війни. Так у №44 (2024) інтерв’ю з уродженцем Рівного командиром роти Миколою Стригуновим під заголовком «Головне завдання – зберегти людей». На жаль, не завжди це вдається. От і в цьому ж номері під рубрикою «Сини твої, Україно» виходить нарис «Нескорений «Вікінг» про полеглого сержанта ЗСУ Геннадія Керничного. Автор пише про Геннадія, як про людину-легенду, недаремно ще за життя воїн був нагороджений орденами «За мужність» II і III ступенів.
Серед героїв газетних шпальт – люди різні, але всі працюють на перемогу! Так у випуску за 5.11.2024р. «Сільські вісті» друкує замальовку Оксани Зленко про кухаря на війні. Анастасія Лосінець побувала в самому пеклі – в Бахмуті.
«Наша кухня базувалася в одному з підвалів… Але хіба порівняти з тим пеклом, у якому були наші хлопці? Стіни горіли, плавився метал – а вони витримували! Кожний день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими в світі синами та братами. А готували ми там і на 600 чоловік!», – розповідає 53-річна пані Анастасія.
Газета надає свідчення людини з війни лише з кількох речень, але вони чітко показують, яке безмірне зло коїть росія: «Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена школа в Костянтинівці: новісінькі книжки, яких, вочевидь, іще навіть не встигли відкрити школярі, шматував вітер; усюди – учнівські та вчительські речі. А на дошці напис: 23 лютого 2022-го…То був останній день навчання».
«Сільські вісті» продовжують публікації про захисників, чиї історії вражають. Так у зарисовці «Піт і кров артилериста» ( №3, 23.01. 2025.) журналіст Леонід Логвиненко розповідає про Дмитра – підполковника поліції, колишнього слідчого, який став артилеристом і сьогодні у званні молодшого сержанта ЗСУ захищає Україну. «Я по життю оптиміст, – каже колишній «слідак», – росіян стільки лягає в нашу землю, що колись же вони мають закінчитися. Якщо нагнітати розпач, то нічого не вийде. А ми повинні перемогти, інакше щезнемо як народ».
Через три роки після початку широкої війни в газеті починають з’являтися матеріали, що повертають нас до найважчих днів лютого – березня 2022р. «Сільські вісті» (№8, 27.02. 2025.) друкують матеріал «Комбат «Дельта» не дав ворогу замкнути Чернігів у кільце». Це нарис про полковника Максима Хребтова, чий піхотний підрозділ утримав важливий плацдарм на вирішальному напрямку. Автор – Віталій Назаренко зібрав багато невідомих раніше свідчень про героїзм наших захисників в обороні Чернігівщини і це дуже важливо для фіксації правдивої історії про початок війни.
На щастя, і зараз тримають стрій учасники боїв у найважчі дні війни, але, на превеликий жаль, їх чин не завжди поцінований. Так у статті «Герої чекають визнання» («Сільські вісті» №6, 13.02.2025.) Віталій Назаренко розповідає про добровольців «Правого сектору», які в лютому – березні 2022 року обороняли Чернігів, але досі не мають статусу захисників міста. Командир чернігівської резервної сотні Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» Володимир Число вважає несправедливим, коли медалі за захист Чернігова отримують навіть ті, хто не брав участі в його обороні, а добровольців ігнорують, бо вони не були офіційно оформлені. Сам Володимир після того, як ворогів змусили відступити від Чернігова, не став чекати наказів, а зібрав групу з 17 відчайдухів і вирушив на схід, де тривали запеклі бої. На Авдіївському напрямку він отримав важке поранення, від якого досі не може відійти: на його голові широкі рубці, одна рука коротша за другу. Доброволець пройшов багато курсів лікування і ще планує прислужитися Батьківщині. «Володимир хоче вірити, що всі втрати друзів були недаремними і рідна Україна, за яку він бореться з підліткового віку, таки вшанує своїх справжніх героїв», – пише газета.
Варто також зазначити, що зовсім небагато друкованих медіа зачіпають теми, які наближені до влади видання воліють не згадувати взагалі. Наприклад, «Сільські вісті» (№4, 30.01. 2025) цитують народну депутатку України Вікторію Сюмар, яка, зокрема, пише: «Садити бойових генералів, які не втекли, а з перших днів протистояли ворогу, в час гарячої війни – це якесь колективне самогубство». «Мовчанка тут – пряма дорога до пекла», – додає пані Сюмар.
Своєю чергою газета поруч з думкою політикині розміщує статтю «Міністерство приниження ветеранів». Це історія про те як Євген Шибалов після полону і служби в ЗСУ змушений був звільнитися з Міністерства у справах ветеранів через систематичні знущання керівництва. «Люди зауважують: це типова картина для будь-якої державної установи, бо переважна більшість із них давно прогнила через непрофесійність, кумівство та «договорняки» з відмиванням коштів! Однак найстрашніше, погодьтеся, коли це відбувається саме в Міністерстві ветеранів», – зазначає газета.
«Сільські вісті» (№11, 20.03.2025) у статті «Країну захищати» порушують тему мобілізації. Газета пише, що ніякої «бусифікації» в Україні не було б, якби працівники ТЦК інакше розуміли свою роль у важливій справі. Газета наводить думку військовослужбовця, колишнього народного депутата Ігоря Луценка, який вважає, що не слід плутати «бусифікацію» із примусовою мобілізацією, яка була у всіх країнах у тотальні війни. Примусова мобілізація передбачає, що держава розраховує на спеціалістів певної сфери. Однак, коли людину випадковим чином хапають на вулиці, то це означає, що виконавців цікавить лише звітність.
«Мобілізація – це не хапання людей на вулицях та відправлення їх на передову. Це мобілізація всіх ресурсів у державі», – цитує видання народного депутата України трьох скликань Віктора Шишкіна.
Не оминає гострих тем і «Україна молода», публікуючи цикл статей Володимира Цибулька про те, хто і чому критикує генералітет ЗСУ. «На думку колективної Безуглої, виявляється, не воляча впертість Залужного і педантичність Сирського врятували країну в перші тижні нападу, а довіра Зеленського. Та якби Залужний виконав усе, на чому наполягав Зеленський, ні Київ, ні Харків би не встояли», – пише пан Цибулько в статті «Військовим довіряй…» («Україна молода», №9, 05.03.2025).
«Слово на службі ворога», – ще одна гостра стаття В. Цибулька в «УМ»(№5, 05.02.2025.), в якій автор констатує, що «фактично ми живемо в умовах політичної цензури під час війни». «Ми маємо спотворену реальність, коли влада нав’язала суспільству політичну цензуру, що є прямим руйнуванням конституційного поля. Натомість воєнної цензури влада уникає, фактично забезпечивши безкарність в обігу чутливої або й навіть відверто розвідувальної інформації», – зазначає пан Цибулько.
Дві свої статті літературознавець Костянтин Родик- постійний автор «УМ» присвятив книзі Сергія Кривоноса «Зі щитом або на щиті». Це перші генеральські мемуари про російську агресію. Праця має підзаголовок «Правда про війну», який відбиває авторську мету: по перше, спростувати дезінформацію, котра щоденним потоком лине з офіційного «Телемарафону»; по-друге, скорегувати калейдоскоп емоційних епізодично-локальних свідчень «окопної правди» у бік системного розуміння причинно – наслідкових механізмів. В першій статті К. Родик називає автора книги «полковником неприємної істини» («УМ», №6, 12.02.2025), а в підсумковій – «генералом без права на роботу» (№10, 12.03. 2025). Публікації помітно насичені уривками з книги, де Сергій Кривонос дає свої оцінки діям військово – політичного керівництва країни. «Значною мірою саме дії людей, які взялися керувати країною без досвіду й розуміння, що ворог уже в нашій хаті, призвели до втрати величезної частини української території та загибелі тисяч патріотів…», – цитує газета генерала Кривоноса.
Видання нагадує, що формально військова кар’єра Сергія Кривоноса припинилася в червні 2021-го, коли генерала, який домігся перетворення Сил спеціальних операцій на окремий рід військ, відправили в запас. Тож столичний аеропорт «Жуляни» він захищав у статусі добровольця (у погодженні з головкомом Залужним). У книжці цього немає, але тепер уже стало відомо: владна верхівка тримала летовище в готовності для своєї ймовірної втечі. Генерал сплутав їм карти, тож «влада дала команду ДБР зайнятися генералом Кривоносом». «Розслідування справи» досі триває, – підсумовує газета.
Значна частина регіональних видань, які вдалося оглянути, висвітлює події війни. Особливо, це торкається прифронтових громад, де журналісти під обстрілами демонструють не тільки професіоналізм, а й неабияку мужність. Приміром, редактор газети «Ворскла» Олексій Пасюга навіть після втрати редакційного приміщення з обладнанням і вимушеного виїзду з Великої Писарівки продовжує випускати газету і особисто розвозить її передплатникам. Як правило, це поїздки з ризиком для життя. Ще одна прифронтова газета на Сумщині – «Білопільщина» виходить зусиллями редакторки Наталії Калиниченко попри те, що змушена залишити зруйноване агресором селище разом з усіма жителями. Її шлях навесні 2025-го повторює газета «Перемога» з Краснопілля. Редактор цього видання Олександр Моцний написав, що редакція вперше за 93 роки своєї історії змушена залишити рідне селище, але вірить, що газета буде виходити. А сам редактор долучається до лав ЗСУ!
Не можна не згадати і такі патріотичні газети як «Маяк» з Харківщини (редактор Тетяна Лучинська), «Межівський меридіан» з Дніпровщини (редактор Євген Хрипун), «Новий день» з Херсона (редактор Анатолій Жупина).
Насправді видань не тільки з бойовим контентом – із запахом війни – чимало і вони заслуговують окремої розлогої розповіді – просто інформація про них не поширюється широко. А вони того варті! Наприклад, із короткого повідомлення зі сторінки НСЖУ дізнаємося про те, як живе на Запоріжжі прифронтовий Оріхів та його газета «Трудова слава». Так голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко зустрівся з головною редакторкою видання Світланою Карпенко і вони разом проїхали «хлібним» маршрутом із героїчними запорізькими рятувальниками, які доставляли 720 хлібин мешканцям кількох сіл та Оріхова. Символічно, що разом із хлібом привезли свіжий випуск газети.
«Місцеве населення має вкрай обмежений доступ до інформації – без світла, інтернету, радіо та телебачення Тому газета стає справжньою цінністю. Приміщення редакції зазнало значних руйнувань – жодного вцілілого вікна, обвалена стеля. Попри це, Світлана Карпенко не втрачає віри у повернення та відбудову», – повідомляється на фейсбук- сторінці НСЖУ.
У газетах, що виходять у великих містах поруч з війною можна знайти чимало цікавого. Навіть якщо тема заходу безпосередньо не пов’язана з війною – вона там присутня. Так, наприклад у криворізькій «Домашній газеті» журналіст Микола Крамаренко свій звіт про обговорення питання фемінізму в контексті життя і розвитку індустріального Кривого Рогу назвав несподівано: «Залучення українських жінок до армії сьогодні найбільше серед країн НАТО». Певен, більшість людей про це не знали.
Між тим Микола Крамаренко щономера публікує матеріали під рубрикою «Війна і місто». Трапляються серед них і доволі незвичайні, але характерні для нашого часу історії. Так у №48, 27.11.2024р. газета повідомляє, що меморіальна дошка воїну Олександру Підгорному може з’явитися у виправній колонії 80, де він відбував термін ув’язнення і добровільно пішов на війну в законний спосіб. Колишній в’язень спочатку служив у 129-й окремій криворізькій бригаді, а потім добровільно передислокувався в Курську область, де й показав свою хоробрість. «В одному із запеклих боїв погнався з автоматом за втікаючими росіянами і знищив чергою дев’ятьох (цілком можливе і підтвердження скошеного ним десятого). Але, на на жаль, і сам потрапив під обстріл ворожої артилерії – поліг навічно смертю хоробрих», – розповідає газета.
Та, як не прикро, але інформації про прощання з полеглими земляками, їх історії переважають зарисовки про тих, хто тримає стрій і кому точно є що розповісти. Львівська газета «Експрес», що виходить щотижня, в кожному номері розповідає про полеглих воїнів. Журналісти видання прагнуть детально розповісти про героїв, цитують їх рідних і знайомих. «Я в бій ішов за правду, за людей…», – назва зарисовки про Миколи Голяша з Тернопільщини, чия родина з патріотичними традиціями. За словами матері воїна, декілька поколінь Голяшів воювали в УПА. Тож не дивно, що під час Революції Гідності Микола вирушив на Майдан, де отримав поранення. Під час АТО першими на захист України стали двоє його братів – найстарший Іван і наймолодший Богдан. Згодом до них приєднався і Микола. У 2018 році підписав контракт із ЗСУ. Коли почалося широкомасштабне вторгнення Микола Голяш служив командиром відділення мінометної батареї у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. У травні 2022-го воїн лише з допомогою автомата зупинив російський «Урал» і ліквідував двох окупантів, які намагались прорватися на наші позиції у районі населеного пункту Нью-Йорк. А 20 листопада 2024 Микола Голяш загинув під час танкового обстрілу в селищі Курдюмівка на Донеччині… Бійця посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та хрестом «Честь і слава». А в школи в селі Олесине, де він навчався і працював, відкрили пам’ятну дошку.
Не завжди видання пишуть про полеглих детально, але портретик з ім’ям так само цінний. У згадуваній тут «Домашній газеті» є рубрика «Ті, хто прийняли смертний бій… Світла пам’ять криворіжцям, які загинули в боях з російсько – фашистськими загарбниками». На превеликий жаль фотогалерея загиблих воїнів постійно оновлюється.
Насамкінець про видання громадської організації ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка, яке маю честь редагувати: «Слово Просвіти» від перших місяців широкої війни пише про Захисників України. Всеукраїнський культурологічний тижневик передусім розповідає про митців, письменників, науковців, які пішли на війну.
Друкуються поезії військовослужбовиць Ярини Чорногуз, яка в 2024 році стала лавреаткою Шевченківської премії, та Мальви Кржанівської, волонтерки Юлії Івченко. Педагог у мирному житті, наразі сержант ЗСУ Анатолій Пасічник свої вірші надіслав із запорізького напрямку і вони вийшли під назвою «Фронтова муза» («Слово Просвіти», №12. 07.03.25.).
За період від початку 2024 року вийшли статті, в яких автори «СП» згадують свого побратима поета і військовослужбовця Бориса Гуменюка – його доля на війні вже тривалий час залишається невідомою.
Газета також надрукувала кілька добірок полеглих воїнів, зокрема Іллі Чернілевського, Максима Кривцова.
Оглянуті тут видання є незалежними, але ж маємо в нашому інформаційному просторі дві газети, що фінансуються коштом платників податків – як вони висвітлюють війну держави за своє існування? І тут виявляється: на шпальтах «Голосу України» – офіційного видання Верховної Ради публікацій про перебіг російсько-української війни, розповідей про наших захисників, їх звитяги – немає. Відсутня інформація про величезну руїну, яку приніс агресор на нашу землю. Немає візії нашого майбутнього від народних депутатів. Натомість щономера численні світлини очільників парламенту, звіти про їх поїздки за кордон тощо. В газеті щономера друкуються розлогі статті про законодавчі органи зарубіжних країн: «Парламент Республіки Філіппіни» (№73, 15.04.25.), «Парламент Андалусії» (№83, 29.04.25.), «Парламент Каталонії» (№93, 13.05.25.) і т. д. Це звісно, цікавезно, але хіба українцям не важливо знати як, наприклад, виживають прифронтові громади, як влада опікується переселенцями, а такої інформації немає. Щось схоже є на росії: всі медіа показують закордон і ненависну нашим заклятим сусідам Україну, а про їх власну країну тільки свого путіна. Не хотілося б вдаватися до таких аналогій, але коли в парламентській газеті ні рядка критики, де все гладенько і без проблем, де відсутній голос громадянського суспільства, де ні слова про корупцію та інші зловживання владою в час війни – все це нагадує комуністичну «Правду».
В «Урядовому кур’єрі», що так само як і «Голос України» є споживачем значних бюджетних коштів, вдалося натрапити на кілька матеріалів з війни: «Як «леопарди» трощать окупантів під Покровськом» (№35, 15.02.25.), «З відром і кулеметом утрьох проти 25 ворогів» (№61, 22.03.25.) та ін. Подумалося, що такі публікації з’являтимуться постійно, але цього не сталося.
Цей огляд апріорі не може бути повним і вичерпним, адже тільки в столиці періодики в кілька разів більше, ніж згадано у дослідженні, але він, як на мій погляд, показує головне: більшість українських друкованих медіа разом із ЗСУ, своїми захисниками- земляками, волонтерами. Якби ще влада хоч якось підтримувала тих, хто гідно виконує свою суспільну місію!
На фронті у боротьбі з російськими окупантами загинув військовий, активіст УНА-УНСО, син визначного політика-дисидента і політв’язня радянських часів Анатолія Лупиноса – Микола. Про це повідомив речник оперативного угруповання військ “Таврія” Дмитро Лиховій у соцмережі Facebook.
“Ще одна велика й болюча втрата. Загинув Микола Лупиніс-молодший – воїн ЗСУ, мінометник, сержант, унсовець, син того самого легендарного Дяді Толі Лупиноса, одного із засновників УНА-УНСО”, – написав він.
Мінометник, 31-річний сержант Збройних сил Микола Лупиніс, він як і батько, писав вірші про війну. “Мене часом запитують люди, коли я приїжджаю додому: коли це все закінчиться? І я завжди відповідаю на це: “Коли закінчимося ми”, – якось сказав е Микола в одному з інтерв’ю.
Співчуваємо рідним, усім, хто знав полеглого воїна Миколу Лупиноса.
Ігор ЗОЦ,
Головний редактор тижневика «Слово Просвіти», м.Київ.