У той час, як війна Росії проти України перебуває в центрі уваги європейських ЗМІ, у Киргизстані ця тема здається далекою і маргінальною. Проте киргизький журналіст-розслідувач, редактор продакшн студії “Шаман-ТВ”, керівник громадської організації “Телевізійна Академія” Адиль Турдукулов переконаний: доля України — це й доля Центральної Азії. У розмові він детально пояснює, як конфлікт у Східній Європі пов’язаний із викликами для суверенітету Киргизстану, і чому боротьба за правду має стати спільною для всіх пострадянських країн.

“Це не чужа війна — це наша історія”

“Чесно скажу: війна в Україні — це досить маргінальна тема в Киргизстані. Здається, що це нас не стосується, — говорить Аділь Турдукулов. Проте він наголошує: це лише ілюзія. — Суверенітет України, цілісність цієї країни — це цілісність і суверенітет, і незалежність нашої країни”.
На думку журналіста, доля України є дзеркалом і попередженням для Центральної Азії. І тому його команда зробила акцент у своїй роботі у 2022-2024 роках на висвітленні життя киргизьких мігрантів в Україні.

“Багато з них успішні. Вони дійсно почуваються справжніми громадянами цієї країни, на відміну від багатьох наших мігрантів, які в Росії живуть і до них ставляться як до людей другого сорту”, — каже він.
Турдукулов переконаний: війна в Україні стримує країни Центральної Азії від повного скочування в орбіту Москви — з усіма наслідками для суверенітету.

“Ми не очікуємо, що наша країна буде повністю підтримувати Україну, тим більше офіційно. Але, з іншого боку, вона не дає змоги нашій владі скотитися в низку країн, які підтримують Росію — на кшталт Північної Кореї чи Ірану”, — зазначає журналіст.

І це не випадковість, а свідомо обрана “нейтральна” лінія.

“Голосування в ООН ясно показує, що ми, навіть з деяких питань, де США підтримують Росію, виступаємо з нейтральної позиції. Це єдине для всіх країн Центральної Азії”, — каже Турдукулов.

“Москва має багато важелів тиску, а ми надто залежні від неї”

Однак дотримуватися такої державної політики вкрай складно. Москва має вагомі важелі впливу на країни Центральної Азії, особливо найслабші — такі як Таджикистан і Киргизстан.
Російська пропаганда, за словами Аділя Турдукулова, носить тотальний характер в Киргизстані: “Федеральні канали покривають всю республіку. І, на жаль, пропаганда стала більш згубною з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Вплив російських ЗМІ не обмежується телебаченням: Telegram, YouTube, WhatsApp-групи — всі ці канали стали інструментами дезінформації, насамперед, для молоді”.

Ще один інструмент м’якої, але підступної сили, яку на думку журналіста застосовує Росія в Киргистані, — це “Россотрудничество”, що вдає з себе аналог USAID. Однак насправді використовує зовсім інші методи. Один із прикладів — вербування найманців для війни в Україні, яким займалися представники цієї організації та діячі “Русского мира”.

По відношенню до колишніх соціалістичних республік Центральної Азії, і зокрема, Киргизстану, РФ застосовує економічний і військовий вплив.

“Ми є членами організацій, які вони повністю контролюють: в економічному плані це членство в ЄАЕС, у військовому — в ОДКБ, — пояснює Аділь. — Економіка Киргизстану критично залежить від безмитного постачання газу і нафти. Якщо на один день це все зупиниться, у нас буде економічний колапс”.

Для довідки:
Євразійський економічний союз, ЄАЕС (Митний союз) — економічний союз, створений 29 травня 2014 року. З 1 січня 2015 року договір набрав чинності; до нього увійшли Білорусь, Казахстан і Росія, 2 січня — Вірменія, а 14 травня до нього приєднався Киргизстан.
Організація договору про колективну безпеку, ОДКБ (Ташкентський договір) — військово-політична міжнародна організація, до якої входять Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія та Таджикистан. Вірменія призупинила свою участь 2024 року.

“Пів мільйона киргизів з паспортами РФ — це вже привід для вторгнення”

Одна з ключових причин економічної вразливості Киргизстану перед Росією — масштабна трудова міграція. За словами журналіста майже 1 мільйон громадян цієї Центрально Азійської країни працюють у Російській Федерації, що становить приблизно понад 12% від загальної чисельності населення країни, включно з дітьми та пенсіонерами.

Ці мігранти щороку надсилають до країни мільярди доларів у вигляді грошових переказів, що становить вагому частку ВВП Киргизстану. За даними Світового банку за останні роки, до 30% ВВП країни формувалося саме за рахунок трудових переказів, здебільшого з Росії. У 2021 році, наприклад, обсяг грошових переказів сягав понад 2,7 мільярда доларів.

Така економічна модель робить країну надзвичайно чутливою до політики Москви. Будь-яке погіршення стосунків або політичне рішення РФ, — наприклад, ускладнення режиму перебування, зміна міграційних правил, депортації або затримки виплат — може мати катастрофічні наслідки для економіки Киргизстану та соціальної стабільності, особливо у південних регіонах країни, звідки походить більшість мігрантів.

“Мігранти, які туди їдуть, переважно з південних областей нашої країни, насамперед з Ферганської долини, де все ж таки більш депресивне життя. І дестабілізувати ситуацію там дуже легко. Підтвердженням цьому є чимало історичних прикладів”, — зауважує журналіст.
Більше того, багато з цих мігрантів оформили російське громадянство, що, як зазначає Турдукулов, створює ризики безпекового характеру: “Найгірше, що близько 500 тисяч наших громадян отримали російське громадянство. Це дуже небезпечна річ, тому що ми на прикладі Придністров’я, Південної Осетії та Абхазії бачили, як під приводом “захисту громадян” Росія вводила війська на ці території”.
Таким чином, трудова міграція водночас є і джерелом виживання, і вразливим місцем держави. Це дозволяє Кремлю зберігати потужний інструмент впливу на внутрішню та зовнішню політику Киргизстану, не вдаючись до відкритих примусів.

Національні меншини — потенційний інструмент дестабілізації

Не менш небезпечною Турдукулов вважає роль російської пропаганди та її здатність роздмухувати міжнаціональні конфлікти: “Південний регіон Киргизстану — це дуже тісне співжиття узбеків і киргизів, особливо в місті Ош. І саме там у 2010 році стався страшний міжнаціональний конфлікт, коли загинуло понад 1000 громадян. Це була найстрашніша подія в нашій історії”.

На думку журналіста, третя сила (читайте: Росія) готова використати будь-який привід для дестабілізації: “Анклави, ексклави — це завжди боротьба за пасовища, за воду, за землю. І якщо такі осередки конфлікту не вирішувати, їх можуть використати зовнішні сили через свої канали впливу для розхитування ситуації”.

Адже Киргизстан розглядається Кремлем як частина “історичної імперії”, де національні меншини, мовне питання, економічна залежність і медіавплив використовуються для послаблення суверенітету.
“Ми на прикладі Молдови, Грузії, України бачимо, що сценарій розвитку подій щодо захоплення територій Росією абсолютно однаковий”, — зазначає Турдукулов.

За його словами пострадянські країни та Захід свого часу не відреагували належним чином на дії Кремля — ні після Придністров’я (конфлікт почався у 1990 році і триває дотепер), ні після вторгнення в Грузію у 2008 році.

“Які удари Росія отримала тоді від Заходу? Жодних санкцій. Усі старалися, аби війна в Грузії зупинилася. За сім днів усі сказали: все, ми вирішили цю проблему, — зауважує журналіст. — Хоча Абхазію і Осетію тоді офіційно визнала лише Російська Федерація”.

На думку Турдукулова, ключовий урок полягає в тому, що Росія з приходом Володимира Путіна відновлює свої імперські амбіції — створює “СРСР 2.0”. “І багато хто цього не усвідомлює. Особливо — на Заході”, — наголошує він.

Прикордонні конфлікти як поле для маніпуляцій

Врегулювання прикордонних конфліктів — питання, яке десятиліттями залишалося болючим для Киргизстану. Особливо коли йдеться про межі з Таджикистаном, Узбекистаном, Казахстаном та Китаєм.

Аділь Турдукулов, якому довелося неодноразово висвітлював ці процеси, вважає, що це важливий крок, який зробили країни Центральної Азії для стабільності в регіоні.
До прикладу, він розповів які саме територіальні питання Киргизстан врегулював з сусідніми країнами за роки своєї незалежності.

Киргизстан — Таджикистан

“Нарешті, після понад 30 років переговорів, описано всі спірні ділянки держкордону між Киргизстаном і Таджикистаном. Це був один з найнебезпечніших осередків напруженості», — каже журналіст. — Адже питання кордону між Бішкеком і Душанбе роками залишалося замороженим, — а це завжди ризик. Сутички на прикордонні в минулому не раз переростали у збройні конфлікти, що забирали життя наших співвітчизників. Але 4 грудня 2024 року сторони офіційно завершили опис спірних ділянок. Це — історичний момент”.

Киргизстан — Китай

“Скажу відверто: влада наважилася піти на крок, який десятиліттями вважався політично токсичним. Бо кожного попереднього президента фактично “зносили” за поступки щодо території. Ми пам’ятаємо суперечки за Узен-Куш і скандал з Китаєм, що передував цьому процесу, коли у 2002 році Киргизстан передав китайській стороні 90 гектарів прикордонної ділянки Узен-Куш. Це була величезна травма для суспільства, і в подальшому стало однією з причин революції в Киргистані (мова йде про “Тюльпанову революцію” 2005 року, — ред.)”, — згадує Аділь.

Киргизстан — Казахстан

Не менш чутливим був і діалог Киргизстана із Казахстаном щодо території Каркира — 60 тисяч гектарів землі, які історично використовувалися скотарями обох країн. У 2008 році сторони таки ратифікували домовленості, за якими частина територій відійшла Казахстану, частина — залишилася за Киргизстаном.

“Так, це були поступки. Але іноді компроміс — менше зло, ніж вічна напруга, — зауважив Турдукулов. — Чим довше заморожений конфлікт — тим більша ймовірність, що він вибухне. І тут не можна не згадати фактор третіх сил, які завжди готові скористатися слабкістю чи напругою між державами. Саме тому так важливо, що ми пішли на вирішення цих складних питань зараз, а не залишили їх на потім”.
Аділь Турдукулов стверджує, що Киргизстан зробив рішучий крок до зниження напруженості не лише в себе вдома, а й у всьому регіоні. Вперше за багато років ми бачимо приклад, коли конфлікт не поглибився, а був закритий — через перемовини, а не через силу.

“Це перемога не лише дипломатії, але й здорового глузду. Бо стабільність на кордонах — це основа стабільності в країні. А врегулювання таких конфліктів позбавляє зовнішні сили важелів для дестабілізації нашого суспільства, — переконаний журналіст. — Звісно, це лише початок. Попереду — багато викликів. Але ми довели, що здатні самостійно, без «посередників», вирішувати складні питання. І саме в цьому — справжня незалежність”.

Центральна Азія: на роздоріжжі авторитаризму і демократії

Однак, за словами Турдукулова, війна Росії проти України стала для Центральної Азії своєрідним “тригером” до переосмислення ролі регіону та необхідності об’єднання.

“Це зміцнює нашу суб’єктність як регіону, — каже Турдукулов. — Після 1991 року кожна з центральноазійських країн обрала свій шлях. Казахстан позиціонує себе як регіонального лідера, Узбекистан — закритий і авторитарний, Туркменістан — майже Північна Корея, Таджикистан виживав після війни, а Киргизстан став експериментальним майданчиком — “острівцем демократії”.

Він звертає увагу на брак спільного інформаційного простору, що й надалі залишає країни Центральної Азії вразливими перед впливом зовнішніх гравців, передусім — Москви та Пекіна.

“Ми більше знаємо, що відбувається в Москві, ніж у сусідів. Центральноазійське телебачення лише починає з’являтися — із запізненням на 30 років, — констатує Турдукулов. — Москва і Пекін намагаються нас розділити — пропонують “плюшки” кожному окремо, щоб зберігати контроль за принципом “розділяй і володарюй”.

“Паралелі між Україною та Киргизстаном значно глибші, ніж здається”

Журналіст не приховує: йому прикро, що в Україні часто ігнорують регіон Центральної Азії: “Європейці до проблем того регіону ставляться уважніше, ніж до того, що відбувається у нас. І я завжди це українцям казав: вашого інтересу і залученості до вирішення наших проблем не було”.
При цьому він наголошує: паралелі між Україною та Киргизстаном значно глибші, ніж здається.
“В України і Киргизстану, напевно, більше схожості, ніж між українцями і німцями. Ми вирвались з однієї імперії. Але подолання викликів — це завдання, в якому ми маємо бути разом, — каже Турдукулов. — Війна в Україні — це не лише європейська драма. Це дзеркало, у якому Центральна Азія бачить своє майбутнє. І саме тому важливо, щоб і в Києві, і в Бішкеку розуміли — боротьба за свободу не має кордонів”.

Як досвід життя в СРСР допомагає боротися з російською пропагандою

Ще один фронт боротьби, який є спільним для пострадянських країн — це протидія російській пропаганді. Аділь Турдукулов переконаний, що зробити це можливо тільки через розвиток власних — незалежних і правдивих — джерел інформації.

“Я думаю, що боротися можна тільки тим, щоб створювати свої національні, незалежні, правдиві, об’єктивні джерела інформації. Чим більше їх буде, тим слабшою стане російська пропаганда”, — наголошує Турдукулов.

За його словами, основа пропаганди — це не просто дезінформація, а ідеологія імперського мислення, в якій самостійність та суверенітет знецінюються.

“Пропаганда ґрунтується на брехні, на власних вигаданих нормативах — на тому, що нібито краще бути частиною імперії, ніж бути самостійними. Але будь-якій розсудливій людині, патріоту своєї країни, зрозуміло, що це не так”, — пояснює він.

При цьому, як визнає журналіст, існує серйозна проблема — скорочення західної підтримки. Згортання проєктів таких організацій, як USAID, залишило киргизькі медіа без ресурсів. Та Аділь бачить у цьому виклик, а не кінець гри: “Чому ми маємо завжди спиратися тільки на західне фінансування? Можливо, настав час, щоб люди самі фінансували медіа, якщо в них є такий запит”.

Незважаючи на складнощі, Турдукулов зберігає оптимізм: “Я вважаю, що ми Рубікон пройшли. Ми вже не повернемось у “лоно” (імперії). Наші люди — вільні. Киргизи зараз скрізь по світу: у Туреччині, Кореї, Європі, Америці. Вони не втрачають зв’язку з батьківщиною — і це додає впевненості”.

На завершення, він наголошує на ще одному парадоксі: знання російської мови, попри її роль у поширенні пропаганди, може бути інструментом спротиву — якщо правильно ним користуватися: “Мені кажуть: ти російською говориш — значить, підтримуєш росіян. Але я відповідаю: я розумію їх краще, бо знаю, як вони мислять. І наш досвід життя в СРСР має нам допомагати — не як тягар, а як урок. І ми свою незалежність не втратимо. Але за неї треба боротися — щодня”.

Авторка Олександра Андрієнко
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції