Ідею цієї статті мені надав інтелігентного виду німець, який підійшов до мене після однієї з моїх лекцій про несправжню російську опозицію в маленькому німецькому містечку. 

— А що ви скажете про російських емігрантів минулого століття? Вони були справжні? 

Отже, час розібратися: наскільки справжнім був концепт «хороших росіян» упродовж історії, і яку спадщину залишили по собі російські опозиціонери минулого?

 Хто вони, попередники “хороших росіян”?

Ми в Україні часто дивуємося, чому цивілізований Захід вперто не помічає лицемірної маски російських “опозиціонерів” (так званих «хороших росіян»), надаючи їм притулок, допомогу, трибуну. 

Справа в тому, що для західного світу порятунок чергового «іншого росіянина» — це вже традиція. Такий собі ритуал, що триває понад століття. Те, що ми бачимо сьогодні, – здається, вже п’ята дія нескінченної театральної вистави, де сценарій майже не змінюється десятиліттями.

Все почалася ще з першої хвилі еміграції після державного перевороту в 1917 року, коли на «філософських пароплавах» (кораблях, що за наказом Леніна насильно вислали з радянської Росії в Європу понад 160 антибільшовицьких інтелектуалів) прибули перші емігранти. Візуальний та інтелектуальний контраст між витонченим професором з метеликом та матросом із наганом став фундаментом для західного міту про цивілізацію, яку поневолив хаос. Навколо цих постатей швидко сформувався романтичний ореол.

Пасажири пароплавів незабаром окупували кафедри в Оксфорді, Сорбонні та Гарварді. Вони самі писали підручники, за якими вчилися майбутні західні дипломати.

А коли професор із «пароплава» писав статтю в емігрантську газету, її читали його західні колеги та студенти.

Таким чином, емігрантські часописи стали джерелом «експертної думки» для західного академічного середовища.

Ці емігранти були дуже схожі на сьогоднішніх: так само, як і так звані “хороші росіяни”, вони не любили владу, але вірили в “прекрасну російську імперію майбутнього”. 

Друга хвиля, що хлинула після 1945 року, складалася з тих, хто тікав від сталінського терору. Добрі європейці розчинили двері і цим жертвам системи.

Згодом прийшла третя хвиля – «кухонні дисиденти» часів застою. Це була хвиля письменників, поетів та інтелектуалів, чия боротьба з режимом була позбавлена відкритого політичного активізму. Їхній опір виражався у творенні та споживанні інтелектуального продукту, забороненого радянською владою.

Четверта хвиля 90-х, так звана «ковбасна еміграція», була всуціль прагматичною. Ці люди приїхали за комфортом, проте успішно рознесли світом тезу, що Росія нарешті стала «цивілізованою», просто їй потрібно дати трохи грошей та часу.

І ось ми стали свідками п’ятої хвилі — нової російської еміграції, яка зважилася на виїзд лише після того, як диктатура почала обмежувати їхній звичний спосіб життя. Ці новітні дисиденти досконало володіють старим набором трюків: майстерно жаліються на владу, підносять «велику культуру” та проповідують гуманізм, щоб видаватися своїми у вищих кабінетах Європи. Більшість з них роками були частиною російської державної машини, а тепер намагаються обміняти власну втечу на статус моральних авторитетів.

У своїх стосунках із Заходом ці люди поводяться як досвідчена куртизанка, яка прекрасно вивчила слабкості свого благодійника. Вони плекають в європейцях комплекс провини за «русофобію» і запевняють, що все зло зосереджене в одній людині в Кремлі, а не в 140 мільйонах тих, хто виконує її волю. 

На жаль, це працює: західний світ знову купує фальшиві сльози, оплачуючи ефірний час і розкішне життя тим, хто десятиліттями мовчав, поки їхня батьківщина чинила злочини. 

“Опозиціонери” минулого – ідеологи сучасної агресії

На Заході майже не згадують про те, що фундамент сучасної злочинної ідеології Росії заклали люди, які свого часу теж були “хорошими росіянами” в екзилі. 

Центральною фігурою цього пантеону є філософ Іван Ільїн, якого часто називають «духівником» путінського режиму та “патріархом російського фашизму”. 

Висланий на «філософському пароплаві», він був ворогом Радянського Союзу. Проте його бачення майбутнього Росії як диктатури ідеально лягло в канву сучасного кремлівського авторитаризму. За Ільїним, Росія – це особливий духовний організм, якому західна демократія лише шкодить. Ба більше: «світовий залаштунок» спить та бачить про її розчленування.

Знайомі тези? 

Тож не дивно, що саме за вказівкою Кремля у 2005 році його прах повернули до Москви, канонізувавши його близькі до фашизму тези як державну доктрину. Відтоді російські пропагандисти регулярно цитують Ільїна в своїх промовах. 

Ще одна одіозна постать цієї хвилі – Ніколай Бердяєв. 

Сім разів номінований на Нобелівську премію, він постав перед Європою як “аристократ духу”. Філософ зі шляхетною зовнішністю став головним архітектором міту про “загадкову російську душу”.

Він виправдовув колоніальну політику Росії, пояснюючи це богоносністю імперії, її месіанською місією. Свої ідеї філософ розповсюджував у паризьких салонах, на лекціях у Сорбонні, у численних книгах французькою та німецькою мовами. 

Не дивно, що його також полюбляє цитувати Владімір Путін.

Особливе місце в цій інтелектуальній ієрархії посідає Іван Бунін. Ставши першим російським письменником, удостоєним Нобелівської премії за межами СРСР, він отримав міжнародну трибуну, яка дозволила продати Заходу образ Росії як невинної жертви. 

Завдяки авторитету премії він вбив у голови західної спільноти ідею про російську еліту як заручницю історії, заклавши фундамент для тривалої індульгенції. 

Сучасні «хороші росіяни» мають бути вдячні Буніну за це лекало, адже воно й сьогодні дозволяє їм успішно уникати відповідальності, підміняючи її статусом політичного вигнанця.

Ще один «хороший росіянин» минулого – економіст та соціолог Петро Струве, висланий у 1922 році. Поєднання статусу члена Російської академії наук та досвіду міністра (в уряді Врангеля) робило його ключовим експертом з російських питань для західної еліти. Незабаром він отримав широку трибуну, виступаючи з лекціями в Белграді, Оксфорді та Гарварді.

У своїх промовах Струве описував «Велику Росію» від Балтики до Тихого океану та заперечував українську “окремішність”, подаючи її як австрійський винахід. Він надав горезвісному міту про «австрійський генштаб» вигляду наукової концепції. 

Ця історична маячня проникла в західний інтелектуальний простір, закріпилась, а через століття була використана Путіним для виправдання геноциду.

Десь поруч у символічному полі стоїть емігрант Іван Шмельов, чиї романи возвеличують патріархальну Росію. Сьогодні його творчість – частина російської шкільної програми та кремлівських «духовних скріп».

Геополітичне обґрунтування агресії Кремль запозичив у фундаторів «євразійства», зокрема у лінгвіста Миколи Трубецького та економіста Петра Савицького. Ці емігранти, попри життя в Європі, шукали у думках місце Росії поза європейським контекстом. Росію вони проголошували окремою цивілізацією – Євразією. Їхня концепція месіанської ролі Росії-Євразії у протистоянні з «атлантизмом» (США та Великою Британією) стала базовою для сучасної зовнішньої політики РФ.

Згадаємо і постать генерала Антона Денікіна, який у 20-х роках отримав притулок у Франції. Попри свою боротьбу проти комуністів, Денікін залишався фанатичним прихильником «єдиної і неподільної Росії». 

Сьогодні кремлівські пропагандисти активно цитують його щоденники зокрема в контексті заперечення суб’єктності України. 

Інтелектуальна спадщина радянської і пізньорадянської еміграції як ресурс для сучасної російської ідеології

На відміну від першої хвилі, яка складалася переважно з монархістів, представники другої хвилі – це люди, які залишили СРСР під час або відразу після Другої світової війни. Історик Ніколай Ульянов, який пройшов через Соловки та німецький полон, прибув на Захід як людина з досвідом жертви одразу двох тоталітарних режимів. 

Цей статус «мученика» у 1955 році відкрив йому двері до одного з найпрестижніших університетів світу – Єля.

Перебуваючи у статусі професора, Ульянов отримав трибуну для поширення імперських мітів. Його фундаментальна праця «Походження українського сепаратизму» була написана мовою поважною вченого. Він переконував західного читача, що українців не існує, а є лише «малоросійська гілка» російського народу, яку намагаються відірвати українофіли.

Небезпека постаті Ульянова полягає в тому, що він фактично став «нульовим пацієнтом», який інфікував західну славістику вірусом імперіалізму під виглядом антисталінізму. Його книга десятиліттями була базовим джерелом для західних істориків, через що вони сприймали український визвольний рух як маргінальний. 

Сьогоднішня риторика Кремля – пряма спадщина професора з Єля. 

Серед третьої хвилі особливе місце посідає Олександр Солженіцин. Відомо, що Солженіцин був критиком радянського тоталітаризму, проте його погляди на «історичну Росію» цілком співзвучні з ідеологічними установками путінської держави. Зокрема, йдеться про ідею особливого шляху Росії, скепсис щодо західної моделі розвитку, а також заклики до єдності росіян, українців і білорусів. Його тези створили зручний інтелектуальний ґрунт для формування наративів про «один народ».

Варто згадати і спадщину нобелівського лауреата в екзилі Йосипа Бродського. Зокрема його відомий текст про незалежність України. Твір містить не лише імперські судження, а й агресивну риторику щодо української державності та культури. Зверхня тональність цілком співзвучна сучасному російському дискурсу.

Голоси у пустелі: Хто намагався зірвати маски з «духовної еліти»

Чи намагався хтось опонувати тезам російських емігрантів? Так, і це були голоси тих, хто знав імперію не з філософських трактатів, а з реального досвіду окупації. Проте в Європі, зачарованій вишуканими манерами пасажирів «філософських пароплавів», ці застереження десятиліттями таврували як «вузький націоналізм» або «історичні образи».

Найгучніший опір чинила українська еміграція. Поки російські ліберали в Парижі малювали образ Росії-жертви, письменник Євген Маланюк здійснював жорстку вівісекцію їхньої культури. Він одним із перших заявив, що російська література та філософія – це психологічна зброя імперії. Публіцист, політичний діяч Дмитро Донцов доводив, що між більшовицьким комісаром і вигнаним професором-богословом різниця лише у формі, але не в імперській суті.

Польська інтелектуальна еліта вела власну лінію оборони. Часопис «Kultura» (найвпливовіший польський часопис у вигнанні 20 столітті) під керівництвом Єжи Ґедройця регулярно писав, що російський лібералізм закінчується там, де постає питання незалежності сусідів. 

Соратник і колега Ґедройця Юліуш Мерошевський стверджував, що Росія ніколи не стане демократичною, доки не відмовиться від панування над Україною, Білоруссю, Литвою та іншими країнами. Вони вказували на те, що навіть найосвіченіші російські емігранти у мріях про вільну Росію все одно малювали загарбані землі в кордонах імперії.

Грузинські інтелектуали в еміграції також викривали романтизований образ імперії. Письменник і мислитель Грігол Робакидзе аналізував русифікаторську політику імперії, спрямовану на знищення неросійських народів. 

Борець за незалежність Грузії Варлам Черкезішвілі вказував на небезпечну природу російського лібералізму, який, маскуючись під демократичні наративи, обмежує свободу сусідніх націй.

На жаль, усі ці голоси не могли конкурувати в очах Заходу з магією аристократів духу із «загадковою душею». 

 Майбутні герої імперії?

Сучасна “антивоєнна” хвиля російської еміграції позбавлена академічного лоску своїх попередників: тут немає нобелівських лауреатів рівня Буніна чи філософів масштабу Бердяєва. 

Більшість представників цієї хвилі працюють у медійному полі — ефіри, соцмережі, коментарі. 

Оскільки у сучасному світі відверте прославляння імперій вважається моветоном, вони змушені вдаватися до лінгвістичної мімікрії. Отже, їхня протидія деколонізації зазвичай упакована в турботу про «гуманітарні наслідки», «ядерну безпеку» та «економічну стабільність регіонів». Це дозволяє зберігати імперський каркас держави, не виглядаючи при цьому прибічниками агресії.

До прикладу, Олексій Навальний засуджував вторгнення в Україну, але не фокусувався на дискусії про права народів на самовизначення. Зокрема, він вважав росіян та українців “одним народом”, заявляв, що Крим “не бутерброд”, щоб знов повертатися в Україну, та відкидав автономію Кавказу без згоди Москви. 

Михайло Ходорковський у публічних заявах демонстрував готовність підтримувати імперську цілісність і навіть воювати за неї. 

Юлія Навальна у своїх виступах подає  Росію як жертву Путіна, оминаючи питання відповідальності усіх росіян за масові злочини в Україні та прав поневолених народів на державність.

Цілком імовірно, що майбутня російська влада, якщо нічого не зміниться, з часом канонізує також і цих “опозиціонерів” як справжніх патріотів. А їхні імена впишуть у державний пантеон поруч з вигнанцями минулого, визнаючи роль у збереженні “великої та єдиної” Росії.

Час вивчити уроки історії

Часи змінюються, а пастка залишається тією ж самою: світ знову намагається розділити Росію на “погану владу” та “хороших росіян”. 

Попри те, що усі, кого Захід вважав “прогресивними” та “ліберальними”, тягли за собою імперський шлейф у різних обгортках. Сьогодні ми бачимо те саме: можна бути проти війни, але при цьому продовжувати марити величчю та правом Москви диктувати умови сусідам.

Сучасна Росія легко поєднує непоєднуване: вона одночасно ставить пам’ятники Сталіну, який нищив мільйони, і цитує філософа Ільїна, який терпіти не міг більшовиків. Чому це працює? Бо колір прапора – червоний чи білий – другорядна справа. Єдина справжня константа – імперіалізм. Головне не те, у що ти віриш, а те, чи готовий ти визнати право імперії пожирати інших.

Намагатися зупинити агресію, спираючись на “хороших росіян”, – це ілюзія, яка вже не раз оберталася катастрофою. 

Зрештою, чи не краще було б нарешті вийти з цього кола сподівань і стати поруч із тими, чия здатність до справжнього опору виявилися міцнішими за будь-який імперський міт?

Ірина АВРАМЕНКО