Наприкінці серпня близько п’ятдесяти українських студентів Единбурзького університету в Шотландії, до яких приєдналися активісти з Глазго, Абердина, Польщі та Грузії, провели мирний протест проти участі Юлії Навальної у програмі Міжнародного книжкового фестивалю в Единбурзі.
Учасники роздавали символічні бутерброди – нагадування про відому цинічну заяву Навального: «Крим — це не бутерброд». За цією фразою ховається головна проблема російської «ліберальної опозиції» – небажання назвати окупацію окупацією, а злочин злочином.
Серед гасел звучало: «Крим – це Україна», «Імперські голоси ідіть додому!», «Не відбілюйте Росію», «Правда, справедливість, Україна». Протестувальники чітко дали зрозуміти: поява Навальної на престижному фестивалі легітимізує небезпечні наративи про «іншу», але все ще імперську Росію.
Організатори запросили Навальну презентувати мемуари її чоловіка Олексія – книгу «Патріот».
Планувалося читати уривки, подавати історію як приклад боротьби за свободу. Але українська молодь слушно нагадала: у цих «сповідях» немає визнання злочинів Росії, немає засудження окупації України, немає навіть елементарної готовності сказати: «Крим – це Україна».
Серед учасників зустрічі з Навальною були позаштатні журналісти Інституту демократії ім. Пилипа Орлика – студенти Богдан Ільницький і Андрій Кузьма. Вони поставили Навальній два питання і обидва стали лакмусовим папірцем її реальної позиції.
Перше: чи повинні росіяни визнати свою провину і платити репарації Україні після війни?
Відповідь прозвучала ухильно – спікерка ухопилась за фразу “кінець війни”.
«Я не знаю, коли це закінчиться. Ніхто не знає, – пішла манівцями “опозиціонерка”. – Будьмо чесні. Це не про мене чи вас, чи людей у цій залі. Ніхто не знає. І якщо хтось каже вам, що знає відповідь, – це неправда. А щодо грошей, які мають бути виплачені, не забувайте, що Путін і його найближче оточення, олігархи навколо нього, я могла б назвати їх багатими людьми, але це буде неправильно. Це найбагатші люди у світі».
Далі Навальна знову переводить мову на статки Путіна, фактично уникаючи питання колективної відповідальності росіян: «І я не здивуюся, якщо зараз Володимир Путін – найбагатша людина у світі. Я впевнена, що ми маємо забрати гроші у них. І це, знову ж, буде величезна сума. І ці люди відповідальні за війну. І саме вони повинні платити, і в них є гроші для цього».
Це класична риторика російської «ліберальної опозиції»: винен завжди лише Путін і його оточення, але ніколи російський народ. У такий спосіб Навальна уникає головного – визнання, що сама Росія, зі своїм суспільством, толерувала і підтримувала агресію.
Друге питання наших кореспондентів стосувалося імперськості російської опозиції та готовності відмовитися від колоніальної логіки. І тут пролунала ще більш промовиста відповідь: «Я думаю, що Росія – величезна країна. І, як ви знаєте, у нас є Сибір та інші регіони, які не розвинені. І нам потрібно розвивати людський капітал, потрібно розвивати ці території. У нас і так дуже багато територій. І саме про це треба думати. А щодо України, Грузії чи Центральної Азії — це абсолютно незалежні країни, і тут нема що обговорювати».
Здавалося б, у цій відповіді є визнання незалежності сусідів. Але ключове інше: Навальна знову уникає питання про імперськість і зводить усе до потреби «розвивати Сибір». Це типовий російський підхід – переводити розмову з політики на абстрактний «людський капітал», замовчуючи головне: імперську природу держави.
Коли її прямо запитали, чи є імперська установка проблемою в російському суспільстві, вона відповіла, що, окрім пропаганди…проблем немає. «Знаєте, пропаганда працює в кожній країні. Це не лише про Росію. Це про будь-яку країну, абсолютно будь-яку. І я впевнена, що коли ви щодня дивитеся телевізор, люди занурюються в тему, яку їм показують. Але це може бути будь-яка тема. Та, звісно, змінити цю свідомість… навіть якщо щось там і є – це не є великою проблемою».
Таким чином Навальна відверто заперечує сам факт російської імперськості, порівнюючи багатовікову колоніальну політику Кремля із «звичайною пропагандою», яка буцімто є «в будь-якій країні». Це не просто ухиляння від відповіді. Це спроба зняти історичну і моральну відповідальність з Росії.
Протест в Единбурзі показав: українська молодь бачить небезпеку там, де частина європейських інтелектуалів схильна розчулюватися. Навальна на фестивалі не стала голосом свободи. Вона стала голосом тієї ж самої Росії – зручної для Заходу, «ліберальної», але все ще імперської.
Авторка Ірина Авраменко.