Ми втратили офіс вартістю кілька мільйонів гривень і малу батьківщину: домівки, читачів, партнерів – ніякими грошима це не зміряєш.
Але зуміли піднятися – кожен із кількох журналістів, по-суті, у приймах у чужих людей став учасником віртуальної редакції. В друкованому вигляді газета виходить уже два роки, останній – регулярно – щотижня в Краматорську і поширюється безкоштовно. Зараз запускаємо видання в передплату.
Добре, що певну фінансову підтримку надав співзасновник – Донецька ОДА, але й ми вже навчилися заробляти. Оновили сайт на ентузіазмі колеги, який живе за півсотні кілометрів від лінії фронту. А деякі наші автори надають інформацію з окупації – мужні люди, яких назвемо після перемоги. Безвихідних ситуацій не буває, якщо є бажання.
І випуск саме патріотичної газети – наша відповідь агресору, як це не пафосно звучить.
Тому скажу принагідно колезі, який пропонує займатися контрпропагандою тільки навченим спеціально фахівцям: медіа прифронтових територій теж повинні боронити свій край правдивим словом. Власне багато моїх колег так і роблять у Краматорську, Слов’янську, Покровську, Дружківці, Костянтинівці, Волновасі…
Стосовно власне ринку, а правильніше – ландшафту друкованих ЗМІ Донеччини, то він змінився дуже сильно. Учора в Краматорську на пошті погортав каталог передплатних видань – 2017: загалом по області не більше 30 газет – до війни було в шість разів більше. Періодичність – один раз на тиждень, а про наклади взагалі мовчу – 2-3 тисячі в середньому за виключенням офіційної газети ОДА «Вісті Донбасу» і «Приазовского рабочего» з холдингу Ріната Ахметова.
Водночас окупанти на друковану пресу грошей не шкодують. Мабуть вони точно прибріхують з тиражами, але обсяг – ось погляньте: «Донецкое время» – 32 шпальти, «Вечерняя Макеевка», «Макеевский рабочий» – по 24 і т.д. Там наклад двох – трьох номерів сукупно перевищує місячний тираж усіх газет підконтрольній Україні Донеччини.
Рецепти як набагато ефективніше протистояти інформаційній агресії багаторазово озвучувалися і Світланою Єременко і присутніми тут шановними експертами, але віз і досі не там, де має бути.
Після випробувань, які випали на долю «Донеччини» та ще кількох медіа з Донецька, деякі проблеми, які актуалізували тут колеги, видаються мені дещо перебільшеними і їх з часом можна вирішити. Приміром, не вважаю критичним певне падіння професійного рівня журналістики. Наразі маємо в країні вишів, які готують журналістів більше, ніж медичних інститутів – так що кількість незабаром перейде в якість.
Насамкінець про ефективність моніторингу, який проводить Інститут Пилипа Орлика.
Пригадується як у 2012 році Світлана Єременко з експертами представили підсумки свого дослідження в Донецьку і деякі керівники місцевих газет висловили своє обурення: замовні матеріали вони вважали неодмінною стравою в меню власних медіа. Тоді голосніше за інших критикували експертів якраз ті, хто наразі розчинився в «русском мире». Водночас деякі з колишніх донецьких газет тільки тепер, так би мовити в екзилі, повністю відмовилися від замовних матеріалів і стали українськими за змістом.
Гадаю також, що неблаговидна роль донецьких медіа в маніпулюванні свідомістю жителів краю протягом ледь не всіх років незалежності, теж знайде своїх дослідників.
(виступ під час всеукраїнського круглого столу «Чи можлива якісна журналістика у часи гібридної війни та політичної нестабільності?», який проводився Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика 30 вересня у Києві).