Вони покидали дім під обстріли, не відаючи, що буде далі, та невдовзі заново знайшли себе.

Через війну сім’я Ткачових втратила дах над головою в рідному Луганську, але не припинила займатися улюбленою справою. Коли подружжя Марини й Кирила з дітьми – дев’ятирічним Левком та п’ятирічною Варварою – переїжджали на Волинь до Луцька, перебували в непевності щодо завтра. Але вони ні дня не сиділи склавши руки. Тому вже за кілька місяців у Луцьку заговорили про талановитих митців-переселенців. Минув ще рік – і родина Ткачових внесла особливі зміни в культурний простір міста

Ланки ланцюга, яким передається добро

Вони доводять собі й іншим, що віднаходити в собі сили треба після будь-яких потрясінь. Вони знають, як розмалювати життя так, аби після сірої безнадії засяяло світло. В цьому їм допомагає творчість – справа і сенс життя Ткачових. Марина й Кирило – художники, та це не єдина їхня іпостась. Багато мистецьких граней вони відкрили в собі вже в Луцьку. А в Луганську їм довелося покинути викладання в університеті та клуб розвитку для батьків і дітей «Клубок», який нещодавно заснували. Коли відзначали його річницю святковим тортом зі свічками, неподалік лунали постріли з військової частини, яку захоплювали того дня. Саме це стало сигналом: далі так тривати не може. Зібравши незначні пожитки, Ткачови рушили на Волинь. Сюди їх уже раніше запрошувала подружка Кирилової мами – вчителька біології в 21-й гімназії Луцька Галина Ягенська. Вона ж допомогла знайти тимчасове житло, попервах підсобляла з харчами, сприяла пристосуванню в новому середовищі.

Складаючи футболки в рюкзак, не сподівалися затримуватись десь надовго. Гадали, перебудуть літо, постріли вщухнуть – і після вимушеної відпустки вони повернуться додому. Коли ж збагнули, що ця історія триватиме довше, стали шукати прихистку в Луцьку.

Обживалися: вивчали місто, блукали вулицями, знайомилися з людьми та музеями. Роботи спершу не мали, тож долучилися до волонтерського руху. Тоді лише створювалась організація «Волинь SOS», що допомагала вимушеним переселенцям. Так майже одразу Ткачовим вдалося стати «своїми», інтегруватися в новий простір. Допомагати іншим – очевидна цінність, раз по раз зауважують чоловік і дружина.

– Ми всі – мов ланки довгого ланцюга, яким передається добро. Начебто маленькі, але без участі кожного нічого не буде, – упевнена Марина. – Нам допомагали, коли бракувало найнеобхіднішого: грошей, продуктів… Нічого не забуваю, все тримаю в пам’яті: це треба буде навзаєм повернути, передати далі цю естафету… Усі мають щось робити, аби добро поширювалося світом.

Понад усе жінка захоплюється працею з дітьми. Вже незабаром Марина повернулася до улюбленого заняття: її взяли на роботу в сімейну академію «Плай», де спершу вона вела гуртки для дітей, відтак відкрила театральну студію «Бяка-закаляка» для наймолодших – від чотирьох до шести років акторів. Театр – особлива любов мисткині.

На сцені приміряєш різні образи, відкриваєш щось нове в собі, але при цьому залишаєшся собою. Надто корисно це для дітей – завдяки забавкам, перевтіленням вони можуть краще збагнути світ і себе в ньому, – вважає Марина.

Вона не тільки авторка постановок для малечі – жінка й сама дебютувала як учасниця промоційних роликів про Луцьк. У них вона постає замріяною, усміхненою, відкритою до вражень панянкою, якою, власне, і є в реальному житті. Марина спробувала себе й на більшій сцені – аматорська студія «ГаРмИдЕр» радо прийняла творчу особистість до свого кола.

Мені цікаво було дізнатися, що Кирило Ткачов – один з найвідоміших шрифтових дизайнерів в Україні. У Луцьку він відновив роботу над літерами й шрифтами. Продовжив читати лекції з дизайну, тепер дистанційно, в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, котрий після окупації переїхав до Старобільська. Кирило ділиться знаннями зі студентами, а також зі всіма, хто не байдужий до навколишньої краси: він заснував перший та наразі єдиний онлайн- курс з каліграфії та летерингу, проводить майстер-класи в Луцьку, Львові та Києві, створює логотипи, малює ілюстрації для дитячого журналу «Пізнайко». Значна частина Кирилової діяльності – вільний заробіток. Коли замовлень менше, чоловік розробляє шрифти, аби продавати їх на американських сайтах.

У мене немає часу сидіти склавши руки, – мовить Кирило. – Беруся за різноманітні дизайнерські проекти. Попри їхню комерційність, вони неодмінно мають бути цікавими мені.

Пасивне споглядання – це дорога назад, додає, тому він воліє не зупинятися. Згодом його ініціатив у Луцьку все більшатиме, його задуми й ідеї дедалі міцніше гуртуватимуть тутешню небайдужу молодь.

Обірване коріння роду

Через пережитий стрес Марина на певний час припинила малювати. Проте саме в Луцьку до неї повернулося натхнення. Так з’явилися графічні роботи: дерево, з якого проростають деревця; кит, на спині якого стоїть луцький замок Любарта… Твори Марини особливі: в них треба довго вдивлятися, аби за загальним образом і химерними орнаментами розгледіти заховані цікавинки. Казкові мотиви, хитрі візерунки, деталі, які з’являються одна за одною, – тільки вглядайся. Авторка пояснює, що з цих маленьких шматків і складається цілісна гармонійна картина.

Нові й старі роботи художниця представила лучанам у місцевій мистецькій галереї на авторській виставці із символічною назвою «Дерево до неба». Того дня зібралася вся родина Ткачових та чимало глядачів. Стороннє око ніяк не могло розпізнати в усміхненій молодій україномовній жінці у вишиванці та з маками в зачісці нетутешню. «Ти ж наша», – дивувалися, коли дізнавалися, що Марина луганчанка.

Дерево – важлива метафора для її творчості.

Це символ роду, а наше довелося вирвати з корінням і перенести на інший ґрунт, – мовить художниця. – Є своя казковість у тому, як воно потрохи тут приживається, вбирає в себе соки волинської землі. Адже, зрештою, після зими настає весна, все пробуджується, починається щось нове. Дерево − рід має багато сил, тягнеться до неба, до нього прилітають пташки, навколо розцвітають квіти. Своїми малюнками хотіла передати, що дерево може вирости до неба, – потрібна лише сильна віра.

Як пускає коріння дерево на новій землі, так проростають таланти Ткачових-молодших. Варя й Левко захоплюються творчістю. Квартира Ткачових схожа на галерею – малюнки по всіх кутках. Також охоче ліплять з пластиліну та глини, ходять на заняття образотворчого мистецтва в бібліотечну студію «Мальованка». Та найбільшою розвагою для них є похід до зоопарку з альбомами – щоб можна було відразу змальовувати тваринок.

Радісно, що діти розкриваються й без нашого примусу, – втішається Марина. – Дуже переживали, як вони освояться на новому місці. Наша малеча вразлива, знає, що таке війна. Левко, коли почув, що переїжджаємо, зреагував по-дорослому: треба – то треба. Тепер теж тримається, правда, розмірковує часом, як добре було б побачити шкільних друзів. Варя раніше постійно запитувала: «А ми повернемося додому, будемо «Клубок» відвідувати?» Дивлячись у небо, загадує зіроньці головне бажання – щоб війна швидше закінчилася. Та згодом дітей захопило нове життя, знайшлися друзі в Луцьку, постали нові плани, прикрі спогади відійшли.

Назву «Дерево роду» має й інший спільний дизайнерський проект Ткачових, який розвивався разом з народженням та навчанням доньки Варвари. Ця робота потрапила до переліку переможців національного конкурсу дизайнерів Ukrainian Design: The Very Best Of 2015. Творчі доробки Ткачових міжнародне журі відзначило в номінації «Найкращі флаєри, брошури, проспекти».

Дерево – це знаковий символ для будь-якої сім’ї, не лише для нашої. Просто нам довелося своє викопати й пересадити на іншу землю, – мовить Марина. – Хочемо, щоб і на новому ґрунті давало плоди. Є магія в тому, як воно приживається в інших обставинах.

На відкриття виставки до Марини завітали нові друзі з Луцька та земляки, котрі також залишили домівки. Дарували художниці квіти, говорили про визнання, фотографувалися разом. Ткачови освоїлися й реалізувалися на Волині, та все ж хотіли б бодай натрохи повернутися додому – обійняти батьків, дерева на подвір’ях, де виростали, посидіти в старому кріслі, поласувати плодами улюбленої яблуні.

У Луганську не просто наша квартира – там рідна земля, – каже Кирило. – Усе, що знаємо й любимо з дитинства.

Як не втратити довіри до світу

Були в Ткачових певні фобії, втім, вони змогли їх подолати – виборювали перемоги й завойовували визнання. Загалом їм не було страшно переселятися в незнайому область, лиш трохи лячно щодо того, як сприймуть волиняни їхню російськомовність. Але сьогодні родина вже добре розмовляє українською. Вони не були залякані «бандерівцями», бо й не багато чули про них – новини дізнаються з Інтернету, а не з телевізора.

Так і не побачили цих легендарних персонажів, – усміхається Марина. – Навпаки: нам усюди траплялися добрі, чуйні люди.

Жінка пригадує перші враження про Луцьк та його мешканців: завдяки теплому ставленню та розумінню зміцніла їхня віра – в себе та в людей, що їх оточують.

Коли приїхали, ходили з широко розплющеними очима – люди настільки добрі й щирі, – ділиться споминами Кирило. – Всі допомагали, дарували нам книжки, альбоми для малювання. Якось Марина загубила гаманця на вулиці, то повернули. Склалося враження, що тут намагаються спершу зарадити тому, хто потребує, а вже тоді братися за свої проблеми. Ми навіть не були готові до такого теплого прийому.

А в Марини є секрет, як не розгубитися, коли все видається чужим і незвіданим.

– Поводитися, мов удома, налагоджувати нові зв’язки, знаходити ниточки замість тих, що обірвалися. Щось береш, а щось навзаєм віддаєш. Не слід повертатися повсякчас до минулого, а спогади треба дозволяти собі дозовано, не жити ними. Варто пам’ятати, що ваше життя, куди б воно вас не закидало, – у ваших руках. Після всього пережитого головне – не втратити довіри до світу. Завжди повторюю це собі й хочу закласти таке розуміння дітям.

Як відкривати внутрішній космос

Вони довго йшли до своєї справи. Робили все зважено, крок за кроком, міркуючи: нехай ідея спершу визріє, а вже тоді слід братися за її втілення. Не поспішали та робили все в тиші – тим гучнішим був розголос пізніше. Ткачови відкрили перший у Луцьку креативний простір для роботи, творчості та відпочинку, що має символічну назву «Іnnerspacе» – з англійської це «внутрішній простір».

Приміщення розташоване в центрі Луцька, однак подалі від міської метушні. Щоб потрапити до креативного простору, потрібно звернути з центральної вулиці в напрямку головного міського парку – й тут віднайдеш «релакс» посеред сірих буднів. Краса Луцька, на думку Ткачових, ще й у тому, що навіть у серці міста – з його безперервним рухом, гамором – напрочуд легко віднайти свою територію свободи. «Піднімаєшся сходами нагору – ніби переходиш на інший рівень у всіх сенсах», – зауважує Марина.

Завдяки французьким вікнам-дверям тут просторо й світло, на стінах – Кирилові каліграфічні плакати й Маринині картини, всюди багато книг, журналів, є й настільний футбол. Дизайн приміщення Ткачови вигадували разом. Марина була вдумливим і розважливим критиком, завдяки її зауваженням відшліфовували Кирилові ідеї. У цьому сімейному творчому тандемі чоловік – генератор ідей, котрий мислить довершеними образами й цілісними картинами. Марина ж уважно ставиться до деталей, відчуває, як їх скомпонувати, аби все гармонійно «зазвучало».

«Іnnerspacе» можна ще перекласти також як «внутрішній космос». Таку назву спершу мав Кирилів Інтернет-проект, де він викладав свої творчі розробки.

Внутрішній простір є дуже важливим у дизайні літер. Має значення не лише форма букви, а й місце всередині неї, – пояснює Кирило. – Друга ж версія перекладу підходяща для назви закладу – деякі люди носять у собі цілий світ, космос.

Особливістю закладу є те, що відвідувачі платять не за замовлені страви чи напої, а за час перебування. У вартість входять чай, кава, печиво тощо. Креативні простори – зручні місця для посиденьок у вільному форматі, зустрічей великими компаніями, цікавого дозвілля, організації майстер-класів, конференцій, презентацій.

«Іnnerspacе» працює кілька місяців, та вже серйозно про себе заявив: тут відбувся неформальний фестиваль каліграфії, шрифту «Простір літер» – унікальний не лише для Луцька, а й для України. Найвідоміші професіонали у своїй сфері приїжджали з різних куточків нашої країни: і щоб у колег Ткачових погостювати, і щоб добру справу зробити, передавши свої знання охочим. А таких виявилося чимало.

Відтак Кирило відкрив у просторі Школу каліграфії – для всіх, хто не байдужий до краси письма й таємниці шрифтів. Тут опановуватимуть мистецтво каліграфії, дізнаватимуться секрети готичного письма та італійського курсиву, ознайомляться з особливостями кирилиці й гострого пера, вивчатимуть сучасні тенденції та – обов’язково експериментуватимуть зі стилями.

До справи Ткачови взялися, коли розшукали зручне приміщення, де можна було розташувати все, що хотіли бачити в своєму закладі. Коли придумували дизайн та концепцію, дбали, аби кожен з клієнтів – незалежно від віку та професії – почувався в просторі комфортно, щоб міг і попрацювати, й влаштувати змістовне дозвілля. Завдяки модульним меблям у приміщенні за кілька хвилин змінюється обстановка й атмосфера. Таким чином задається настрій для різних занять.

У нас інший, ніж у типових кафе, скелет простору, – зауважує Кирило. – Миттю можемо перетворитися на невеличку лекційну залу, облаштувати сцену, за потреби – навіть зробити ляльковий театр.

В «Іnnerspacе» тепер постійно відбуваються виставки, кінопокази, презентації, освітні заходи. Для гостей Марина з донькою Варварою печуть домашнє печиво. Тут продають книжки, більшість з яких годі знайти деінде в Луцьку. Це мистецькі видання, напрацювання малих видавництв, авторська продукція: листівки, сумки, блокноти. Ті ж, хто прагне активнішого відпочинку, може зіграти в настільний футбол. Ймовірно, в майбутньому власники закладу проведуть ігровий турнір.

Наразі справу складно назвати прибутковою. Зі слів самих Ткачових, ще не скоро можна буде з певністю сказати, що вони відшкодували всі затрати й можуть подумати про доходи, про те, аби назвати свою справу бізнесом. Однак надихає усвідомлення того, наскільки цей заклад виявився потрібним культурному середовищу Луцька, як органічно він вписався в мистецький простір міста та об’єднав навколо себе активних мешканців. Ткачови кажуть, їм пощастило з новим місцем проживання. А Луцьку не менш пофортунило з переїздом Марини й Кирила, вважають їхні нові тутешні друзі.

Нова батьківщина

Тепер Ткачови з певністю стверджують: Луцьк став другою домівкою для їхньої родини. Місто їх прийняло, не змусило відцуратися від улюбленої справи, полюбило, й ці почуття – взаємні. Тепер у Марини й Кирила та їхніх дітей є дві домівки: перша, де залишилися батьки, але там важко дихається від несвободи, друга – де вони заново віднайшли себе й де прижилися їхні починання.

З одного боку, тут я вдома, а з іншого – не перестаю відкривати для себе щось нове, – ділиться враженнями Марина. – Днями пішла в бібліотеку, хотіла взяти книжку під заставу. Мені так дали, сказали: «Та ми вас знаємо». Дуже приємно, що люди довіряють. Після відвідин рідні на окупованій території повертаюся до Луцька саме як додому: в тепло, затишок. Ці відчуття надзвичайно важливі, мені хочеться, щоб їх зберегли і наші діти, а потім передали своїм: цю довіру до світу, доброту одне до одного.

Найголовніше тут – люди, переконаний Кирило. Під час фестивалю він звертав увагу, скільки в залі допитливих очей:

Багато добрих, вмотивованих, творчих особистостей. Слухачі підходили до лекторів, запитували в них поради, показували свої роботи. Тішилися, коли чули схвальні відгуки про них. Добре знати, що твої проекти потрібні не тільки тобі, а й до вподоби фахівцям. Мені хотілося б об’єднати цих людей, втілювати з ними спільні важливі речі. Дизайн – це велетенський прецікавий світ, де ти не лише виконуєш замовлення клієнта, а постійно вдосконалюєш самого себе, безперервно робиш відкриття й нові проекти. Будемо раді, якщо допоможемо місцевим дизайнерам знайти собі ще одну нішу, коли в нашому просторі з’являтимуться їхні картини, листівки.

Започатковуючи свою справу, Ткачови міркували над ризиками, зважували всі «за» та «проти», втім, вирішили не боятися.

– Ліпше «пан або пропав», ніж жити й далі боятися щось зробити, – вважає Марина. – Чудово, якщо вдасться когось розкрити: студентів, дизайнерів, тих, хто не наважується про себе заявити. Свого часу нам тут багато допомагали, нині вже ми можемо когось підтримати.

На прощання Марина вкотре повертається до своєї улюбленої фрази: «Має передаватися добро в світі». З таким життєвим правилом значно швидше минають негаразди й настає світла смуга.

Ярослава Тимощук