Маленька на зріст, темноока, з коротким густим чорнявим волоссям, вона справляє враження, ніби її кілька водночас. Розмовляє телефоном, відповідає на повідомлення у Фейсбуці, переривається, аби щось пояснити, знов за слухавку…
Така вже в неї вдача встигати всюди, ні на кого не розраховувати, брати на себе якомога більше, щоби бодай комусь стало трохи легше.
Тетяна Гладкова приїхала до Дніпропетровська в квітні 2014 року, коли Донецьк невідворотно втягували в безглузде дійство за проросійським сценарієм. Насправді вона, як і багато інших, спочатку взагалі не сприймала всерйоз те, що відбувалося. Робота, сім’я, буденні турботи. Тетяна не те що за мітингами не стежила, навіть телевізора майже не дивилась.
Навіщо? Коли ось воно – життя, за вікнами. Щодня дає свої завдання, хочеться встигнути нехай не все, але багато. Бо життя, воно ж таке коротке. Та й новини, і те, про що кричали на мітингах, були геть абсурдними. Ну не вірилося, що в цивілізованій країні можна докотитися до такого кликати якогось російського «дядька», щоб «врятував». Від кого? Тому й бігла Тетяна додому з роботи, не маючи й гадки, що вже дуже скоро буде і страшно, й незрозуміло. А потім і взагалі – зовсім інше життя для неї, її родини, ще сотень тисяч таких же, як вона.
Тетяна й зараз пам’ятає кожну дрібницю в своїй донецькій квартирі: де що лежить, в якому порядку. І тому, що характер такий – «в мене завжди все по поличках», й позаяк це своє, рідне. Те, в що вкладено стільки сил і душі, раптом стало таким далеким.
А тоді, навесні 2014-го, не вірили (чи просто не хотіли?), що насувається небезпека. Хоча реальність підказувала інше. Неможливо було не бачити, як змінювалася обстановка біля будівлі СБУ сумнозвісної «ізбушкі», де зараз тримають полонених українських бійців та активістів патріотів. Як кілька разів на день міняли прапор на одному з відділень міліції в районі, де працювала Тетяна. Місцеві навіть звикли до такої буденщини: хтось підходив, знімав український прапор, натомість прикріплював триколор, потім скидали і його, замінюючи на якийсь незрозумілий «казацкій» абощо. І наступного дня те ж саме.
Зібратися й замислитися над тим, що робити далі, змусили обличчя людей, що ставали дедалі похмурішими, а ще розірвані стосунки з деякими давніми знайомими, навіть друзями, для яких ненависть до всього українського стала майже сенсом життя. А ще прапор так званої «Донецької народної республіки», що замайорів на офіційних будівлях Донецька, майже не лишаючи надії, що все буде добре.
Все це й стало вісником небезпеки, що змусив подивитися прав¬ді в очі й наважитися на переїзд углиб країни. Хоча досі Тані й ще тисячам людей, які полишили Донбас, важко усвідомлювати те, що сталося.
«Я прожила в Донбасі п’ятнадцять років, і ніхто ніколи в Росію не прагнув, а тут раптом захотіли, каже Тетяна. Було зрозуміло: раз це закрутили, отже, надовго. Я не вдавалася в подробиці інформаційної війни, але була певна: не з’являються в цивілізованій країні знічев’я мішки з піском і блокпост посеред міста. Так не буває».
Підстав думати, що Донецьк штучно втягнули в чиїсь ігри, у тих, хто шукав бодай якогось пояснення, було предостатньо.
Тетянині батьки жили в селі Роза Люксембург Новоазовського району Донецької області. Це прикордонна зона, там працював пропускний пункт до Росії. 1991 року з Новоазовської автостанції була однакова кількість рейсів до Маріуполя, Донецька, Ростова-на-Дону, Таганрога… Кордонів ніхто не закривав, їздили хто куди. З кожним роком рейсів до Росії ставало все менше й менше. Ну не було в цьому необхідності! Якось їх не стало зовсім. У людей зникла потреба в цьому напрямку. Яке вже тут бажання бути частиною Росії?
Ще до фейкових республік у Донецьку працювали й російські, й українські телеканали. Так дивно було спостерігати дві однакові картинки, які в різних новинах подавали з цілковито протилежним змістом. На росТБ всі до Росії хочуть, виглянеш у вікно все, як раніше: діти гуляють, сусід на лавці з друзями щось відзначає. Хто куди хоче? Але ж російського все більше й більше, потім цей «референдум», на який Тетяна, звісно, не ходила.
Згодом стало зрозуміло, що більше тут лишатися не можна, треба виїжджати. Хоча покидати Донецьк Тетяні, яка має універсальну професію менеджера, було зовсім не обов’язково. Можна було й так-сяк працювати, поки проясниться, з голоду не вмерли б. Багато хто з її знайомих так і вчинили. З різних причин: хтось з ідеологічних, до слова, в Донецьку й Луганську, наприклад, «Правий сектор» досі одна з найбільших страшилок, хтось побоявся залишити будинок, дехто не вірив у можливість почати все з нуля.
Але ці аргументи не були переконливими для тих, хто вкладав в слово «закон» істинний сенс. І для Тетяни те, що відбувалося в її місті, було насамперед протизаконним. З цим важко було змиритися. Бо є правила, бо дотримуватися їх це нормально. Ба більше, так і повинно бути. Тетяну таким чином виховували батьки, так само й вона виховувала свого сина Руслана.
Починаючи з того, що урна призначена для сміття, й воно має бути саме там, а не в якомусь іншому місці, і закінчуючи тим, що, якщо ця земля тебе годує, ти повинен її любити. Не подобається їдь. Про те, що це називають європейськими цінностями, вона почула потім. Хоча, на її думку, немає в них нічого пафосного, вони звичайні загальнолюдські.
У Донецьку Тетяна востаннє була 22 червня 2014 року. Уже було чути канонаду, постріли. Якби жінка з квітня не готувала собі й своїй родині «плацдарм» у Дніпропетровську, справді довелося б тікати з однією сумкою.
Тетяна з тих людей, хто любить керувати своїм життям самотужки, ні на кого не сподіваючись. Тому зміна місця проживання далася їй та її рідним не так важко, як багатьом, хто до останнього чекав, що все якось владнається, але зрештою кидав усе і їхав на голе місце.
Пройшовши співбесіду, потім тривалий відбір, вона дістала гарну роботу директора одного з великих супермаркетів побутової техніки. Оформила сина в дніпропетровську школу. І все б добре, але… Потрібно було забирати батьків з Донецька: обоє пенсіонери, крім того, в них на утриманні Тетянин дядько 56-річний інвалід з важким діагнозом.
Щоб перевезти їх до Дніпропетровська, потрібні були чималі кошти, транспорт і багато часу. От саме часу молодій жінці, постійно зайнятій на роботі, і не вистачало.
Довелося знову приймати складне рішення відмовлятися від гарної посади, зарплати та… починати спочатку.
Батьків вона забрала до Дніпропетровська в листопаді 2014-го. І тут зіткнулася з новою проблемою. Нажахані подіями місцеві жителі, побоюючись впустити до свого міста «Новоросію», категорично не сприйняли вимушених переселенців. Найстрашнішим було те, що житло «донецьким» здавати в оренду не хотів майже ніхто. А якщо погоджувалися, то називали неймовірно високу ціну.
Врешті решт знайшли будинок у передмісті Дніпропетровська. М’яко кажучи, занедбаний, але придатний для життя. Спочатку домовилися з господарем, що плата становитиме чотириста гривень на місяць. Але згодом виявилося, що в будинку давно ніхто не жив, тут усе валиться, його потрібно постійно підлагоджувати. «За рік ми підемо звідси, тому що все зруйнується, – сказала вона господареві. – Платити оренду й ремонтувати будинок дуже дорого. Давай ми просто підтримуватимемо його в належному стані». Той погодився. Тож тепер Тетянині батьки постійно при ділі: білять, фарбують, влітку на городі. А вона їм допомагає, як може.
З роботою в Тетяни теж начебто склалося бажання всупереч усьому залишатися господинею своєї долі наштовхнуло на думку розпочати власну справу.
Вона відкрила невеличкий бар, він забезпечував дохід, але. Сидячи щодень на одному місці, бачачи одні й ті ж обличчя, Тетяна дійшла висновку, що ця справа не для неї. Хотілося йти вперед, щось змінювати, бути серед тих людей, які тобі подобаються. «Ні, мабуть, «хазяйка бару» не мрія всього мого життя, сміється Таня. Позбулася його й знову почала шукати роботу». Як згодом виявилося, не тільки для себе.
Коли жінка оформляла сина до школи, в адміністрації попросили принести довідку, що підтверджує статус вимушеного переселенця. Видавали їх у центрі для переселенців «Допомога Дніпра», там вона вперше зіткнулася з волонтерами. Серпень 2014-го в «Допомозі…» це особливий період. В Донбасі почалися активні бойові дії, тож люди просто тікали з обстрілюваних міст і сіл. Сотнями, тисячами. Бувало таке, що волонтери за ніч приймали стількох людей, що їх вистачило б на добряче село. Зазвичай вони були без необхідних речей, багато хто без документів, і всі як один до нестями перелякані.
Тетяну боляче вразили величезні черги, численні люди, голодні діти, що стояли під будівлею «Допомоги Дніпра», аби дістати прихисток. Насправді це було якесь божевілля. В Людмили, однієї з волонтерок, яка переписувала дані переселенців, навіть опухла рука, що й писати не могла!
Живучи в орендованій квартирі, зайнята роботою та родиною, Тетяна всього цього не бачила. І тільки в «Допомозі.» зрозуміла у когось життя набагато гірше, ніж у неї. Приблизно відтоді почалося її «волонтерство в дії».
Вона запропонувала свою допомогу «Центру зайнятості вільних людей», який взяв на себе нелегке завдання працевлаштування тисяч людей, що раптом лишилися без засобів до існування, шукала роботу собі й водночас іншим. В її оточенні почали з’являтися все нові й нові люди, потім переселенці Дніпропетровська зареєстрували сторінку в Фейсбуці, щоб обмінюватися корисною інформацією… І вже 2 листопада 2014 року відбувся мітинг проти фейкових виборів на Донбасі одна з перших організованих вимушеними переселенцями акцій у Дніпропетровську.
Одночасно Тетяна разом з іншими вела творчу майстерню в «Допомозі Дніпра», збирала та передавала волонтерську допомогу через аеропорт нашим військовим. І розуміла, що потреба самоорганізації переселенців стає все гострішою.
Попри те, що вона зажди будувала своє життя сама, був і в Тетя ни певний період, коли жінка очікувала, що держава якось владнає проблеми переселенців. Навіть їй інколи здавалося, що самій упоратися неможливо. Левову частку грошей забирала орендна плата, а ще є інші нагальні потреби, дитина, батьки, дядько. Та час минав, а суттєвої допомоги так і не було. Ну не вважати ж такою так звану «гуманітарку», яку, до речі, збирали місцеві жителі, котрі нарешті зрозуміли, що не всі донецькі та луганські сепаратисти зі зброєю й таємними мріями про «ДНР».
Але ініціатором створення громадської організації «Сила майбутнього», яка нині успішно працює в Дніпропетровську, вона себе не вважає. Ідея належала іншій людині, що мешкає тепер у Києві. Перші кроки були зроблені, з’явилися однодумці, разом проводили загальноміські заходи: День вишиванки, День рідної мови, «Стрічку єдності» в День Соборності, благодійний ярмарок для дітей переселенців…
І раптом Тетяна збагнула, що фактично вже є керівником цілої групи людей, які хочуть щось робити, а не чекати. Діватися було вже нікуди: потрібно розробляти напрямки діяльності, націлюватися на благодійні організації, здобувати офіційний статус.
Найскладнішим завданням виявилась офіційна реєстрація ГО «Сила майбутнього». У тому, минулому, житті практично нікому не доводилося мати справу з вирішенням таких питань, в цьому просто не було потреби. Виручав Інтернет, шукали відповіді там, вчилися, писали-переписували статут організації, ходили по інстанціях.
Траплялися попервах і досить курйозні ситуації, про які вона зараз згадує сміючись. А тоді весело не було. Наприклад, коли організовували один з перших мітингів переселенців, домовилися про апаратуру. Її привезли, встановили в центрі міста. Разом з апаратурою прибув якийсь собі чоловік, його ніхто не знав. На мітингу поговорили про Донбас, про своє бачення майбутнього, про те, як повернутися додому, навіть пісень українських поспівали, а насамкінець слово взяв той самий незрозумілий чоловік і почав щось говорити на кшталт «браття і сестри, кінець вже близько,». Вони й досі не знають, яку секту чи церкву він представляв, але кажуть, що було трохи лячно. Самі тільки таксяк адаптувалися, не всі місцеві приязно сприймають, а тут ще таке. Думали, поб’ють, та обійшлося.
А ось з місцевими сепаратистами ледь не побилися. 22 січня поверталися з акції «Стрічка єдності», яку провели до Дня Соборності України, в піднесеному настрої, щасливі. Гучно вітали перехожих: «Слава Україні!» Більшість підтримували, але раптом двоє не зовсім тверезих чоловіків ледь не з кулаками накинулися: «Какая єщьо Украіна? Нєт такой страни!» Та вони ж не знали, що найзапекліші патріоти то донецькі та луганські. Скрутили їх, викликали міліцію. Яка їх подальша доля, не знають, але розійшлися тоді всі по домівках з відчуттям виконаного обов’язку.
Тепер Тетяні не те що легше стало, просто багато чого навчилася за цей час. Переселенці, ті, які не чекають миттєвих благ, вже розуміють, як діяти, що робити, куди йти по консультацію чи допомогу. Набули певного досвіду. Виграли кілька грантових конкурсів, реалізували проект «Етнодайвінг», відкрили офіс ГО «Сила майбутнього», теж на грантові кошти, співпрацюють з творчою майстернею «Поклик майбутнього», нещодавно з’явився «Центр активного громадянина».
І весь цей час Тетяна своєрідний генератор ідей. Вона навчається, здобуває новий досвід, і разом з нею росте «Сила майбутнього». Завдяки цьому від проблем вимушених переселенців влада вже не може просто відмахнутися. На всіх рівнях від районного до державного.
Чого не бракує цій жінці, так це цілеспрямованості та впевненості в тому, що з позицією «сиджу й чекаю, коли мені допоможуть» не подолати щонайменшої проблеми жодної людини.
На жаль, Тетяна, як і понад мільйон вимушених переселенців в Україні, не бачить особливих зрушень у ставленні до них держави. І це вчергове доводить, що діяти треба самим. І в питаннях працевлаштування, й житла, й адаптації на новому місці.
Яка головна мета Тетяни? Створити потужний центр для тих, хто в Україні починає життя заново, де напрацьовуватимуть шляхи розв’язання проблем і залучатимуть до цього якомога більше людей. «Тільки не сидіть на місці!» це ті слова, що відбивають сенс життя цієї неймовірної, непосидючої, небайдужої жінки.
До речі, «Сила майбутнього» не займається наданням гуманітарної допомоги. Тут нічого не дають, окрім знань, умінь, консультацій, можливості обмінюватися ідеями й просто підтримки одне одного. Якщо кількома словами, тут люди мають шанс знайти себе, відчути міцний ґрунт під ногами, щоб рухатись далі.
Наразі Тетяна працює менеджером в одній з будівельних компаній Дніпропетровська. А після роботи знову йде… на роботу. У свою «Силу майбутнього».
Не всі витримують такий темп життя, не всі, всупереч труднощам, зберігають віру в те, що все буде добре. Це складно. А в Тетяни є ще одна неоціненна якість вона абсолютна, стовідсоткова оптимістка. І в неї насправді все добре. Мало того, вона впевнена, що буде ще краще. А дивлячись на неї, цю впевненість дістають ще сотні людей, яких війна змусила почати життя з нуля.
Чи хочеться їй повернутися додому, в Донецьк? Так, але тільки в свою зону комфорту, а не просто в чотири стіни.
Коли настане мир і Донбас знову стане українським, вона повернеться, щоб побачити речі, які лишилася там, у старому житті, в покинутій квартирі. Щоб згадати стежки, якими роками ходила до школи, на роботу. Але це зовсім не означає, що вона повернеться туди назавжди. Занадто вже багато сумних спогадів, що пов’язані, ні, не з самим Донецьком, з людьми, які так легко перекреслили все, що вона любила й поважала там, де зараз майже не лишилося нічого від її Батьківщини. Як і в багатьох, тут, у Дніпрі, в Тетяни вже є свої успіхи, нові друзі, зв’язки, нове життя, яке часом цікавіше, ніж там.
– Тобто це ще питання, повернуся я чи ні, – трохи замислюється вона. – Може, так, а може, просто відправлю туди батьків, чи заміж вийду. А взагалі я хочу повернутися в свій Донецьк, той, у якому мені буде добре, де мене розумітимуть. Коли це відбудеться? Гадаю, років за п’ять.
А поки щодня Тетяна приходить до «Сили майбутнього», щоби це майбутнє в неї було. В неї та ще багатьох людей, які згуртувалися навколо.
Наталія Адамович