– А пам’ятаєш, як у лютому 2014-го ми згадували анекдот про оптимістів та песимістів? Песиміст каже, що гірше не буває, а оптиміст – буває, буває, – Марина за кермом автівки впевнено прямує вулицями Харкова, наче тут народилася. – А потім, улітку, життя на очах руйнувалося так, що повірити в це здавалось неможливо.

Завтра, яке не настало

Але спочатку була весна, коли в Донецьку ще плекали надії на те, що все минеться. Марина вже рік працювала у великій будівельній компанії, керувала маркетингом і продажами. Своєю новою творчою роботою неабияк насолоджувалась – за плечима були одинадцять років успішної банківської кар’єри, але з часом навіть очолювати відділення стало рутинною справою. Будівництво потребувало нових знань, проте й містило необмежені можливості. Компанія не була подібною до інших – енергійною, амбітною, чутливою до оригінальних задумок і сміливих пропозицій. Тут небезпідставно пишалися своєю зухвалою вдачею та винахідливістю, тож події на початку весни теж спершу сприйняли як черговий тест на стресостійкість.

Ніхто не знав, якою зазвичай буває війна, коли приходить до твоєї домівки. Не впізнали. Тоді здавалось, що гнітючому страхові треба запобігати активністю. Тобто, якщо не відмовлятися від своїх планів, то це й буде перемогою на буденному фронті. Сказано – зроблено. Марина була активною, її команда – теж. Планували на честь десятиріччя компанії залишити про себе в Донецьку якийсь незвичайний спомин. Наприклад, арт-студію, де могли б виставляти свої роботи молоді митці. Йшлося вже не про бізнес, а про вічні цінності та зрозуміле людям завтра.

Войовничу архаїку, що розгорталась на площі Леніна під російськими прапорами, сприймали саме як культурний виклик – хіба такого знавіснілого завтра ми хочемо для нашого міста? Авжеж, ні. І зараз ми покажемо, яким має бути наш Донецьк. Щоб не робити добру справу в аматорський спосіб, запросили до співпраці місцеву «ікону стилю» – культовий заклад «Ізоляція». Підтягнулися фотографи й дизайнери, розпочалися виставки та перфоманси, мешканці житлового комплексу, де з’явилася своя арт-територія, були в захваті та охоче долучалися – приводили дітей, запрошували сусідів. У центрі міста вже відбулися перші криваві бійки за український прапор, а за два квартали малюки розмальовували шпаківні в жовто-блакитні кольори та пов’язували їх стрічками з бажаннями миру.

– Виявляється, це було щастям: ми працювали в улюбленому місті, в чудовій компанії, в дружньому товаристві, однією великою родиною… Всі разом загадували бажання – а вони взяли й не здійснилися… – саме ці спогади для Марини чомусь найболючіші.

Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи – дістану зеніт.
І раптом, як вибух, – обвал і пожежа.
Розтрощений камінь – уже не граніт.

Зрозуміле завтра так і не настало. Після «референдуму» чергове дитяче свято в житловому комплексі вже довелося скасовувати. Мешканці, серед яких були відомі лікарі, спортсмени, журналісти, почали тікати з міста. Підйомний кран, що працював на будівельному майданчику, виглядав наче останній символ миру та боротьби за звичне життя. Потім і він зупинився, та Марина щодня приходила на робоче місце. Ризикувала – на вулицях уже стріляли, і більшість колег боялися виходити з дому. В пустому кабінеті заварювала собі каву, перевіряла стан справ у будівлях, телефонувала клієнтам, як могла, заспокоювала, – адже кожен наступний день залишав усе менше сподівань…

Компанія, де працювала Марина, не дожила в Донецьку до свого десятиріччя: наприкінці липня нові «господарі» міста завітали до комплексу пограбувати для початку паркінг – і наступного тижня з міста поїхали майже всі працівники та керівники. Сам житловий комплекс, звичайно, лишився. Під час обстрілів він став зручною мішенню для артилерії: влучило, зокрема й, у двір з дитячими майданчиками, де причаївся беззахисний і помарнілий жовто-блакитний будиночок зі шпаківень. Тепер на шість багатоповерхівок комплексу світяться лише кілька вікон.

А в «Ізоляції», до речі, розташувалося місцеве «гестапо».

У замкненому колі

– Дякую своїй мамі, що відразу зголосилася поїхати зі мною, я не змогла б лишити її там саму, – Марина перемикає музику в машині на веселішу. Згадувати, як забирала з роботи папери й печатку, як складала вдома якійсь речі, як їхала містом, що перетворювалось на пастку, як залишились позаду рідні терикони – теж болісно. Попереду був довгий шлях до Києва, де її очікувала невідомість…

Власне, ошатна червона автівка – єдине, що лишилося з минулого щасливого життя. Будинок, де жила Марина, незабаром обстріляли – гучно, на камеру. На руїни перетворилась і найсвітліша частина життя – народження, дитинство, юність у Ясинуватій: «Після того, що зробили там з мікрорайонами Зорькою і Молодіжним, половина мене просто вмерла».

Автівка та ще Гоша – руде веселе цуценя – ось і все «майно», з яким потрібно було розпочинати життя заново. Весь оптимізм щодо повернення до минулого залишився в Донецьку й уже ніколи не нагадував про себе. Прийшов реалізм, який змусив подивитися тверезими очима на факти й чесно визнати – вони жахливі. А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт.

Це принаймні допомогло не витрачати сили на ілюзії (психологи, до речі, кажуть, що першими не витримують саме оптимісти і якраз через недооцінку ситуації). Сенсу чекати кінця війни до Дня незалежності, Нового року або Різдва, як це робили багато знайомих, Марина не вбачала.

Користати надокучливо з доброти друзів, що прихистили її з мамою та Гошею в Києві, не хотіла. Жити на мамину пенсію не виходило зовсім, й основним заняттям на кілька довгих місяців стали пошуки роботи, що перетворилися на суцільний «квест».

В обставинах, що склалися, сподіватись на те, що хтось запропонує дівчині з вулиці цікаву та гідну посаду на кшталт попередньої, було безглуздо. Дві вищих освіти, досвід та авторитет, напрацьовані в Донецьку, тут не були жодною перевагою перед тисячами шукачів. Тож Марина вирішила не провокувати відмови на амбіційне резюме й умисне поступитися вимогами – здавалось, що це поліпшить її шанси. Вийшло навпаки: роботодавці бачили й освіту, і досвід, і ділову зовнішність, і невибагливі вимоги, все їм подобалось, але пропонувати роботу нижчої кваліфікації не квапилися. Кого обходить, що її влаштувало б заробляти звичайним клерком?

Неможливо сертифікованому директору працювати касиром у банку, це не сподобається колективу. А вакансій на директорів немає, перепрошуємо.

Як довго людина може прожити в замкненому колі, взагалі без перспективи? А людина, якій щодня шматують душу болючі новини з рідного Донецька? А людина в незнайомому місті, вирвана з корінням, без друзів поруч, без улюбленої справи, без навіть власного посуду?

– Ти не переймалась агресією до киян, наприклад, чому в них усе є, а в тебе не залишилось нічого? – запитую Марину. Вона не розуміє:
– Агресією? Ні, ніколи. Це мене знищило б. Але все інше, що відчувають люди, які мають прийняти несправедливе та неминуче, – було: і рефлексія, й депресія, і питання без відповідей – чому я, за що, скільки це все триватиме і де брати сили?

От як не опустити рук, коли замість обіцяної в транспортній компанії посади менеджера запропонували працювати диспетчером в автобусах – перевіряти, чи вони не запізнюються на маршруті та чи підлога там чиста? Платня – відповідна, в Києві на ці гроші не прожити. «Я ж ніколи раніше не шукала роботи – вона сама мене знаходила. Тож, звісно, був відчай, коли бачила, що власне я, мої знання нікому не потрібні. Люди не винні, вони, може, й хотіли б допомогти, просто ринок потребує дешевої робочої сили», – зараз Марина сміється та запевняє, що жодного разу не відчула ніякої дискримінації за місцем прописки або бажання скористатися її безпорадністю. Все чесно: або ти пропонуєш щось унікальне, або на тебе чекають брудні підлоги. І ні на кого ображатися.

Червона помада

– Подивись, чи добре видно рекламу? – ми нарешті дісталися харківського торговельного центру, де наразі донеччанка Марина Попова орендує приміщення для власної мережі перукарень «Пчелка». З порогу вона відразу перетворюється на цю саму бджілку – в своєму першому салоні Марина сама собі маркетолог, рекламіст, бухгалтер, адміністратор і майстер з манікюру. Поруч – шість дівчат- перукарок, четверо з яких теж із Донецька.

День народження її власної справи – 26 вересня 2015 року. Відбулося це завдяки проектові «Станція Успіху» в рамках програми «Новий відлік – можливості для переселенців», що її реалізовують спільно Асоціація приватних роботодавців та Станція «Харків» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та в партнерстві з Харківською обласною службою зайнятості. Ось так багато учасників у зміні Марининої долі.

Про волонтерську Станцію «Харків» підказали друзі-кияни взимку 2015-го. Це був найважчий час за півроку переселенства. Тоді Марина вже переїхала до Харкова, проте нічого не змінилося на краще – так само не було роботи, так само жили на мамину пенсію. Вона ледь не продала машину – стримало розуміння, що це стане остаточною поразкою. «Як би тяжко не було, я все ж таки завжди пам’ятала, хто я та на що здатна. В мене не було сумнівів щодо свого професіоналізму, тож мені просто була потрібна підтримка».

Волонтерка Катерина майже одразу запропонувала роботу – очолити мережу магазинів жіночого одягу, що вже десять років існувала в Харкові. Марина сприйняла це як шанс відновити свої організаторські здібності, незнайома галузь зовсім її не лякала. Гроші були невеликі, але вони давали змогу сплачувати за квартиру й головне – знов відчувати себе потрібною, дієвою, цілеспрямованою.

Так навесні вона повернулась до життя, що миттєво набуло жаданого робочого ритму: зранку – звичайні турботи, ввечері – приємна втома, на вихідні – волонтерські семінари, курси, нові знання, нові знайомства та довгоочікувані перспективи, що нарешті з’явилися,

– Я ще в Києві розуміла, що власний бізнес – це те, що на мене чекає. У банківському й будівельному секторах, де мені було б комфортно працювати як фахівцю, найближчим часом нічого не запропонують, бо там свої зайві люди, що підпадають під скорочення. Постійно шукаючи, де і як перебитись, я, може, й знайду гідну роботу, але не факт, що не загублю себе. Тож потрібно власноруч створити собі справу, яка приноситиме й прибуток, і можливість реалізуватися. – Так у Марини народилася думка про експрес-перукарні, що їх ніколи не було в Донецьку, а в Києві й Харкові були досить популярними. Щоразу, опиняючись у перукарському кріслі пересічної «Стрижки за 30 гривень», вона підраховувала, наскільки це рентабельно та чи може перетворитися на бізнес-проект. Навіть тоді, коли ці 30 гривень на стрижку були останніми в їхньому з мамою бюджеті.

Розрахунки згодилися, коли в пошуках чергової роботи Марина знов опинилась на Станції «Харків», де їй запропонували заповнити заявку на навчальний курс «Нового відліку» та здобуття гранту на підтримку переселенців-підприємців. Авжеж, вона не могла проґавити цю можливість, маючи майже оформлену ідею та відновлену віру у власні сили.

З бізнес-планом Марина, звичайно, впоралася. Серед нових знайомих виявилось кілька перукарів, що вводили її в курс справи, давали поради та ділилися досвідом. «Вірю в себе та свій проект!» – написала вона у своєму Фейсбуці напередодні захисту. І ще за п’ять місяців: «Це був рік, що розвернув моє життя на 180 градусів – від цілковитого відчаю до цікавого життя, наповненого енергією, позитивом, новими цілями, мріями, досягненнями! Рік, який подарував мені можливість жити далі так, як я цього хочу. Рік, який навчив мене знову щодня радіти життю, попри труднощі».

З двохсот попередніх заявок відібрали лише половину, до кінця навчання лишилося сімдесят проектів. У конкурсі Маринин проект увійшов до п’ятірки великих грантів та у фіналі посів друге місце.

Друзі додали грошей, яких бракувало. Друзі взагалі виявились найважливішим ресурсом, що надихав на відродження. Помітивши забутий блиск у Марининих очах, вони від початку проекту висловлювали підтримку та обіцяли допомогу, навіть якщо з грантом не складеться і доведеться розпочинати справу самотужки. Тепер Марина робить те ж саме для зовсім незнайомих людей, що також опинились у скрутному становищі: своїм прикладом спонукає діяти, власноруч змінювати обставини та вірити в те, що створити нове життя «з нуля» можливо.

«Дівчина, яка вміє долати перешкоди» – саме так про Марину тепер говорять у Харкові. Вона в центрі уваги на «круглих столах» для переселенців та на форумах бізнес-леді, на воркшопах та майстер-класах. Ось вона намагається провести воду в приміщення, щоб розширити асортимент послуг у салоні, ось агітує за спрощення системи оподаткування для малого бізнесу, ось збирає гроші для чиєїсь хворої дитини. І ніколи не перестає вчитися, додаючи до своїх старих дипломів нові здобуті сертифікати – курси манікюру, ораторської майстерності, інтернет-професій… Ніхто не знає, які виклики доля обере наступного разу, але вона вже завжди буде до них готова.

«Поспішаю жити! Підтягую «хвости» з бухгалтерського обліку, діловодства. Програму максимум на сьогодні виконано! Метелики в мене в душі! Так добре їм там, так радісно. Всією душею відчуваю наближення свята, якогось дива… Тиждень пролетів без жодного суму. Закінчився один курс – розпочався другий, почали радувати заняття з манікюру. Мої «бджілки» й клієнти задоволені щодня. Вперше будувала колесо життєвого балансу!

Зрозуміла, що іноді, може, багато на себе беру, потім страждаю, що не встигаю. Усвідомила, що не те, напевно, ставлю на перше місце. Впевнилась, що абонемент у басейн я все ж придбаю!» – це Марина сьогодні, тут і зараз, напередодні відкриття свого другого салону.

До речі, новий салон – ще вісім робочих місць. Ще вісім нових «бджілок» з подібними долями. Ось Оля. Теж з Донецька. Професія перукаря для неї зовсім нова – лише після від’їзду з окупованої батьківщини закінчила курси. Її чоловікові пощастило знайти в Харкові роботу за фахом, але на зовсім інші гроші. Тож обов’язок годувати родину довелося розділити на двох. Небагатий досвід Оля компенсує ретельністю та увагою, тому в неї вже багато постійних клієнтів. До того ж виявилось, що Оля чудовий колорист, її поради щодо фарбування волосся завжди забезпечують чудовий результат та взаємне задоволення. Звичайно, вона вдячна Марині за довіру та позитив, що нарешті з’явився в її житті. Постійне спілкування з людьми дає змогу забувати про власне велике горе та дрібні негаразди. Взагалі місце роботи несподівано стало для неї місцем сили, де вона набуває професійної впевненості й стверджується як особистість, почуваючись необхідною та реалізованою.

Так зазвичай і буває. Відновивши себе, сильні люди допомагають відновитися людям навколо себе, стаючи енергетичними точками суспільства. Ба більше, саме вони й формують це суспільство – крок за кроком, цеглина за цеглиною.

На те й погорільці, – будуємо хатку. Над хаткою небо. А знов голубе. Найвище уміння – почати спочатку життя, розуміння, дорогу, себе…

Наразі життя Марини знову видається елегантним, як її нова червона помада під колір автівки – навіть у Донецьку вона не зважувалася демонструвати себе так яскраво, так підкреслено впевнено. Друзі, до речі, наполегливо пропонують їй спробувати себе як стиліста, запевняючи, що вона має до цього неабиякий хист і смак. «Може, колись я до цього дійду. Але не хочу бути в п’ятдесятому ряді, цього теж треба вчитися. А я зараз не можу собі це дозволити, та й сили поки не відчуваю», – стримує їхній запал Марина.

За зовнішньою яскравістю та легкістю жінки – зосередженість на поступовому досягненні конкретної практичної мети «тут і зараз». Не те щоб не було мрій – вони є: своя дитяча перукарня, відпочинок із мамою в Чехії й ще щось дуже-дуже особисте. Просто це нове «я» – воно ще таке крихке й ламке, що потребує певних зусиль для формування його цільності.

– Хіба можна так швидко вилікуватись від болю, забути про втрати? Депресія повертається, варто лише розслабитися. Навіть якщо вдалося відбудувати себе, навіть коли твій день розписаний по хвилинах і вимкнено новини, ти все одно думками пов’язана з домівкою, – зізнається Марина, коли ввечері, провівши на потяг подругу-переселенку, що живе в її маленькій квартирі кілька днів на тиждень (роботу шукає в Харкові, а на вихідні їде до батьків в Ізюм), ми йдемо гуляти з Гошею.

– Останнім часом я дуже сумую за Донецьком, – тихо промовляє потому.

Інна Юр’єва