На стіні коло її столу висить аркушик із зошита. На ньому – старанно намальоване дитячою рукою кругле личко. Малювали червоним чорнилом – явно, щоб красивіше. Виділено пухлі вуста, густі довгі вії – всі дитячі уявлення про вроду. Синім чорнилом підпис – «Наталья». Наталя посміхається: «Коли до нас приходять відвідувачі з дітьми, малих треба чимось зайняти. То я для них і приготувала книжки, олівці, аркуші, – щоб не заважали працювати дорослим і не нудьгували».

Вона напевне притягує дітей, бо сама має в обличчі щось привабливо дитинне. Навіть уявляєш її малою, таку собі дівчинку-принцесу. Проте, спілкуючись із Наталею Єсіною, розумієш: зовнішність, як недарма твердять, оманлива. Ця молода жінка має внутрішню силу, яку відчуєш не в кожнім мужчині. Говорячи з нею, я мимоволі розмірковую над проблемою вибору. Так, він, вибір, складний для всіх, але для кожного не буває раптовим.

Це зазвичай свідчення того стержня, що або є в людині, або його немає. Тим, у кого він є, хто розуміє себе й свою цінність, поважає в собі особистість і живе за власними принципами, зробити вибір легше. І він переважно буде на користь людяності в собі. У тих, хто стержня не має, хто плаває, як тріска в ополонці, шукаючи зиску, преференцій, переваг, хто виправдовується «моя хата скраю», «я маленька людина», «я – як усі», вибір, звісно ж, важчий…

«Так приємно, коли тобі кажуть «дякую»

У сумській громадській приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини, де працює Наталя, їх троє. Володимир – координатор, В’ячеслав – юрист, Наталя – помічник координатора, відповідальна за зв’язки з громадськістю. Ми знайомі кілька місяців, власне, з презентації приймальні в Сумах. Зустрічалися на вулиці, на різних заходах.

За півроку приймальня підсумувала результати своєї роботи на прес-конференції. Серед присутніх я побачила й Оксану Іванцову, радника Міністра соцполітики з питань внутрішньо переміщених осіб у Сумській області.

В розмові з нею поцікавилася добрими прикладами життєвлаштування переселенців. Оксана подивилася трохи здивовано й кивнула: так от же – Наталя, Володя, В’ячеслав. І тоді здивувалася я: оця впевнена в собі команда, люди, які не лише не просять для себе, а й допомагають іншим?.. Професійні, самодостатні, без жодної стигми невлаштованості – принаймні зовнішньо. Коли познайомилися ближче, виявилося, що історія кожного далека від легкої оповіді, а на пам’яті чимало шрамів і шрамиків, які навряд чи зникнуть з роками. Бо коли хтось примусово перекроює твоє життя, це важко просто забути. Починати заново кожному було непросто. Адже їхали й думали: ось-ось усе скінчиться, українська влада відновить законність і вони повернуться додому – ну хай через місяць, два, три… Чотирнадцятий рік минув у такому очікуванні. «Ми тоді навіть не реєструвалися як переселенці. Якісь заощадження були, й нам здавалося: хтось потребує більше, ніж ми. Лише восени це зробили. А п’ятнадцятий рік уже показав: наше житло, наше місто, наш рідний край у нас вкрадено…»

Володимир почав шукати роботу ще в чотирнадцятому. Це виявилося нелегким, попри три виші й два «червоні» дипломи. Сайти, оголошення, розсилка резюме… Коли показник настрою вже схилявся в бік відчаю, знайшов повідомлення: чернігівська громадська організація, яка здійснює проект з надання безкоштовної правової допомоги переселенцям, шукає свого майбутнього представника в Сумах. Чергове резюме, і нарешті – так!

Він почав працювати з цілковитою віддачею: план заходів, неординарний підхід, прагнення реально допомогти… Це був довгоочікуваний шанс, і Володимир знав: має ним скористатися. Згодом у Сумах вирішили відкрити приймальню УГСПЛ, і його кандидатура була вже далеко не останньою для розгляду на посаду координатора. А коли став ним, запропонував роботу Наталі. Пізніше, розмовляючи з В’ячеславом, поділився: як добре бачити результат своєї праці ось так, майже зразу. І той виявив бажання також зайнятися правозахистом.

Так вони, троє вихідців з Красного Луча (теперішнього Хрустального, що на Луганщині), стали разом працювати в Сумах. І досягли успіхів. Саме їхня громадська приймальня створила прецедент в Україні, за яким було ухвалено перше в країні судове рішення про задоволення позову переселенки до органів соціального захисту щодо невиплати адресної допомоги.

Катя, молода мама двох дітей, яка ще влітку 2014-го виїхала з Луганська, від січня 2016-го перестала отримувати щомісячну адресну допомогу. І так – майже півроку. Проблема полягала в тому, що через хворобу дитини мати не змогла поставити штамп територіального підрозділу Державної міграційної служби на зворотному боці своєї довідки. На жаль, для когось із чиновників той штамп переважив благополуччя дитини.

Коли приймальня почала вести цю справу, Катя не дуже на щось сподівалася. А після суду її родина отримала допомогу в повному обсязі. На згаданій прес-конференції жінка щиро дякувала людям, які захистили її права. Бо ж захистити себе сам може далеко не кожен.

«До нас тепер звертаються навіть з інших областей, розпитують про цей досвід, – розповідає Наталя. – Тамтешні юристи кажуть, що люди приходять, посилаються на конкретну практику Сум і прагнуть дій. Бо, справді, часто в таких ситуаціях все обмежується словами «треба щось робити». А наша приймальня звернулася до суду і дістала результат».

Так Сумщина стала першим регіоном, де переселенці почали активно боротися за свої права в судах і вигравати справи. За доволі короткий період на рахунку УГСПЛ уже понад сто позитивно вирішених таким чином справ, а судові рішення апеляційної інстанції, попри відповідні скарги органів соціального захисту за кожною справою, залишають незмінними рішення судів першої інстанції.

«Дуже приємно, коли тобі кажуть «дякую», – всміхається Володимир.
«У приймальні є реальна емоційна віддача від твоєї роботи, – впевнена Наталя. – Я звикла останнім часом працювати вдома, а тут вийшла з домашнього світу й у цьому знайшла себе».

«Я зрозуміла: не хочу, щоб це переживав мій син»

Вона звикла бути успішною. Цьому сприяло оточення. Любляча бабуся, яка так гарно розмовляла українською. Двоюрідний дідусь, яким у сім᾽ї пишалися: він писав книжки! Мама, яка очолювала краснолуцьку міську газету. Хрещена, яка працювала разом з мамою, а нині живе в Тбілісі… Писати щось «своє» Наталя почала років в одинадцять. З дев’ятого класу вже активно дописувала до газети. Й хоча батьки наполягали на педагогічній освіті, сама певний час мріяла стати юристкою, та все зрослося як зрослося. І Наталя почала навчатися журналістики.

На курсі познайомилася й незабаром одружилася з Іллею. Так само працьовитий, він став не просто чоловіком – другом, і разом вони почали реалізовувати себе в обраній професії.

«Для нас не було питання, як знайти роботу, – пригадує Наталя. – У нас вона була ще в студентстві. І коли я захищала диплом магістра, – до речі, отримала «червоний»! – то вже мала три-чотири пропозиції працевлаштування».

Працювала на обласному телебаченні. Потім народився Артем. А коли настав час повертатися на посаду, зрозуміла: канал заполітизувався й віддав перевагу одній політичній силі. Працювати там не схотіла. Займалася копірайтерством, фрилансом. Жили в Щасті, на роботу – поруч – їздили до Луганська. А потім до їхнього Щастя, як і до інших східних міст, прийшло нещастя.

…У день так званого референдуму вона їхала з Красного Луча, де жили рідні, додому, до чоловіка й сина. Шлях був недовгим, 89 кілометрів. І коли проїхала перший, другий блокпости, це було хоч і прикрим, та звичним. Проте, коли проїздили шістнадцятий, у Наталі вже тремтіли руки. Так, вона могла проаналізувати свій стан і пояснити його комусь іншому, але позбутися того тремтіння не могла – людина є людиною.

… Так, ніби безглуздо, але цілком сплановано й кимось продумано чинився психологічний тиск на Луганщині. Стоїть блокпост: гальмуйте! Спиняєте машину: відчиніть багажник! Відчиняєш, «ополченці» кинуть оком: їдьте! І зрозуміло, що їм нічого не треба й нікого вони не шукають. Але коли людину спиняють раз, вдруге, вп’яте озброєні, часто нетверезі, особи; коли починаєш відчувати, що безпорадний перед ними, хоча ні в чому не винний, мимоволі в тебе вселяються тривога, пригнічення, страх. І не кожен здатний тому протистояти.

…Вони пам᾽ятають перші блокпости. Не українські прапори, відверте нехтування правами людей. І – жодної реакції на це правоохоронців. Зачастили мітинги, на яких було багато росіян. Ті приїздили автобусами з Ростовської області й створювали масовку для картинки «невдоволення сходу України». Навіть коли приїжджі намагалися злитися з місцевими мешканцями, їх легко впізнавали: досить було комусь запитати, скажімо, котра година, – невиправлена різниця на годиннику та говірка видавали чужинця.

У квітні-травні почали масово завозити зброю. Місцеве керівництво не відреагувало й на це, ба навіть згодом багато хто схвалив і очолив…

«У Луганську в день вшанування Тараса Шевченка люди прийшли до його пам᾽ятника з квітами – пенсіонери, жінки, діти, – пригадує Володимир. – Із сусідніх будівель, де зосередилися «ополченці», спочатку почулося гудіння, потім вибігли озброєні чоловіки й людей просто змели. Міліція не реагувала. Я запитав потім знайомих міліціонерів, чому вони дозволили таке. Один мені каже: «Вони підняли перед нами тент своєї машини, а там – два кулемети націлені. Як тут прореагуєш?» І що вже було запитувати, а як же – їхня присяга?!».

«Знаєте, – промовляє Наталя, – це дуже страшно, коли тебе не захищає ніхто…»

Що більше зброї накопичувалося, то більше зростала напруга. Поширювалися чутки: їде «Правий сектор», будуть руйнувати пам᾽ятники Леніну! І знаходилися ті, хто йшов їх захищати. «Правий сектор», звісно, не приїздив, зате ж настрій який створювався…

Почали ходити квартирами: «Виходьте! Є тут мужики?» Відловлювали для «мобілізації» на вокзалах. До речі, наголошують мої співрозмовники, всупереч усіляким сюжетам та інформаціям, шахтарі на заклики не велися. Й жодного шахтарського загону тоді створено не було.

Після дванадцятої на вулиці краще було не з’являтися: чергували «казакі». Тому, якщо затримувався, перебігав дворами, гаражами, щоб не зустріти патруль. Бо без пояснень забирали до комендатури й не випускали, поки не отримували викупу.

Забирали машини. Просто зупиняли, витягували власника з-за керма й обіцяли: повернуть автівку «після перемоги».

«А найстрашнішою виявилася неможливість висловлюватися, – говорить Наталя, – ідеш розмовляєш і голос притишуєш, озираєшся навкруги… Принизливо».

Незабаром накопичену зброю почали застосовувати. В одному з міст Донбасу снайпер-не-снайпер, якийсь стрілець із даху розстріляв звичайних людей. «Згодом мама мені каже: знаєш, я гуляю з Тьомою, а сама на дахи озираюся – чи не стрілятимуть», – пригадує Наталя. Тоді вона зрозуміла: не хоче, аби син усе це бачив і жив у страху. Й навряд чи варто хвалитися, що «діти переночували задля безпеки у ванній», адже від ураження психіки у ванній не сховаєш…

…У той день «референдуму», після шістнадцятого блокпосту, відчула: це крапка, далі чекати не можна. Вдома поговорили з Іллею й того ж дня замовили квитки в Інтернеті. 21 травня виїхали з Луганська: їх троє, два рюкзаки й ноутбук. 22-го були в Сумах, де живе Іллева рідня. Зайшли в Інтернет і прочитали: залізницю обстріляли, рух потягів тимчасово припинено…

«Ми хотіли показати, що не всі на Донбасі однакові»

Втім, їхати з Луганська Єсіних змусив не лише страх за сина та його майбутнє. Так, було дуже тривожно, коли вперше їхню машину зупинили на блокпосту й біля дитини опинився агресивний чоловік з автоматом. Але ж врешті-решт із таким режимом багато хто змирився. Вони не змогли. І реальна небезпека загрожувала їм самим, бо вже тоді зробили свій вибір і знали: він не до смаку «визволителям».

«Коли все почалося всерйоз, Іллі вдома не було, – пригадує Наталя. – Він у цей час із другом плавав на байдарці Західною Україною. Ясно, про все, що відбувається, не знав. І от вони повідомлять, що повертаються, а я їм: спаліть відразу квитки, бо знайдуть і заберуть вас як бандерівців. …У Кості ще «оселедець» на голові. Кажу: хай голову замотає». Реальність змушувала боятися. Але вони боятися не хотіли.

Наталя та Ілля стали учасниками луганського Євромайдану. «Наш майдан був мирним – проти війни, – розповідає Наталя. – І сьогодні переконана: добре, що він був. Так, нас приходило небагато. Нас намагалися образити, на щастя, мене не били, хоча загалом всяке бувало. А нам важливо було засвідчити: не вся територія «заражена». Нам дуже хотілося, аби щось змінилося. …Пригадую, був мороз до двадцяти градусів, ніхто того дня на майдан не прийшов, крім однієї дівчини. І вона там, на тому морозі, стояла так одна… Ми вже розуміли, що не зможемо підняти Луганськ. Але приходили на майдан, щоб показувати Україні: не всі тут однакові…».

Справді, в той час, переглядаючи новини, багато хто «на материку» зі щемом і гордістю сприймав оті повідомлення, сюжети про «інших» на сході. Це було важливо – знати, що не всі там будуть терпіти російські прапори. Не всі сприймуть карикатурно-образливе, так і не втілене врешті, утворення «Новоросія». Не всі гратимуться у влаштований цирк під назвою «референдум», бо добре бачать, як досягають «масовості» й «одностайності» фальсифікованого заходу. Черги до дільниць – бо залишили одну-дві, а решту закрили. Фальшиві «соціальні картки» – тим, хто прийде голосувати й потім зможе купити за них дешеві продукти. Чутки про те, що на дільниці завезуть банкомати, де можна буде зняти гроші. Голосування однієї людини за всю сім’ю. І купи озброєних людей на дільницях. «Та скрізь – в Антрациті й Красному Лучі, Краснодоні й Дяковому – були ряджені, які створювали масовість референдуму…».

Після «волевиявлення» тиск зріс іще більше. Наталі повідомили: вона в списку журналістів, не бажаних для нової влади. Це ще не надто налякало: подібних списків ворогів «русского міра» складали чимало. Але й не втішило: вже були випадки, коли журналістів забирали й знущалися над ними. «Знаєте, є такі ящики з-під патронів, снарядів. От у такий вкладали людину й тримали досхочу – ніби в домовині…»

Останнім дзвіночком став сюжет ICTV з Луганська. Ілля не побоявся дати інтерв’ю київським колегам; вони, своєю чергою, не побоялися дати повний титр – Ілля Єсін, активіст луганського Євромайдану. Відлік часу пришвидшився, що також спонукало їх до від’їзду.

І от – Суми. «Приїхали, попили чаю в рідних і відразу пішли шукати квартиру. Нам пощастило – знайшли швидко».

Якщо вже взагалі вживати в такому контексті слово «пощастило», то якось пощастило врешті-решт їм усім.

Володя приїхав до Сум з вагітною дружиною. Допіру спішив ремонтувати квартиру, де планував жити поповненою родиною. Відремонтував. І вирушив у дорогу – вже не до Луганська, автобусом до Алчевська, звідки ходили потяги. «Червень, ранок, «казакі» сонні… Але на вокзал іти не можна, там чергували патрулі, – розповідає Володимир. – Знайшли кафешку, пересиділи там, очікуючи відправлення потягу… Знаєте, якщо переглянути наш родовід, то там до якогось коліна – всі росіяни. А коли донька тут народилася, ми попросили записати її українкою. І хрестили в українському храмі. Це для нас було принципово! Бо надивилися на московських попів, які там, на сході, благословляли сепаратистів на всі безчинства…».

В’ячеслав задоволений, що донька, яка після вишу працевлаштувалася в Луганську, встигла з подружкою виїхати до Києва. Вже знайшла роботу там… Він виїхав зі сходу пізніше за Наталю й Володимира. «Не хотілося виїжджати, поки була надія, що все повернеться як було. Але почалися обстріли, сусідні будинки пошкоджено осколками, наш, добре, не зачепило. Але в підвалі довелося посидіти». – «Як, – не втримуюсь я, – у підвалі? Вас катували?» – «На щастя, ні, – всміхається В’ячеслав. – Але ж подивіться, як ця ситуація змінила наше ставлення до слів. Раніше, коли казали «підвал», уявляли солоні помідорчики, а зараз я вам сказав, а ви про що подумали… У підвалі ховалися від обстрілів. Тоді досить активно працювала артилерія. І в кожній родині був складений «тривожний чемоданчик», щоб швидко можна було піти в сховище…» Знайшов роботу за фахом Ілля. Наталя спочатку була працевлаштована за власним «ноутом», який носила повсюди, де гуляли з Артемом, і прилаштувалася писати, де випаде: в «МакДональдзі», в парку, біля ставка… Тепер у неї – своє робоче місце.

І Тьома цілком пристосувався до нового середовища. «Без проблем улаштували до дитсадка. Там Тьомі довелося трішки напружитися. Бо ми вільно спілкувалися українською, але принципового значення питанню мови не надавали. Тож Тьома читав і розмовляв більше російською. Але, завдяки сумському дитсадкові, дуже швидко вже й мені зауваження почав робити, якщо я русизм використаю, – сміється Наталя. – Потім пішов до школи. Я дуже задоволена. Клас із вивченням англійської, продовжений день, хороша їдальня. Мені син каже, що там готують краще, ніж я… Знаєте, я в Сумах відчуваю себе вдома».

А чи немає образи? Адже кинути все, змінити все, в дорослому віці почати заново – випробування не з легких. І не раз доводилося чути, як дехто з переселенців вважає, що їм геть усі винні.

«Я взагалі в житті не звикла ні на кого розраховувати, – каже Наталя. – На державу особливо. Звичайно, батьки завжди допомагали. Але ми з Іллею мали дві свої підвищені стипендії, підробіток, потім – роботу. Ми не звикли просити, бо це – наше життя… Образа ж… Так, вона була, бо ми розуміли, що схід можна було звільнити, але всі ці міждержавні й не міждержавні домовленості… А ти – статист у чужій виставі. Ось це образливо».

«Щоб не вмерла надія»

Вони добре розуміють, що переселенці є різними, як і загалом усі люди різні. Сумчани в тім числі. Десь їх не хотіли брати на роботу, бо переселенці, і не можна було переконати, що вони – «нормальні». Десь відмовили в житлі, бо «переселенці – ненадійні». А інший господар здав квартиру охоче, й лише згодом у розмові зрозуміли: здав саме тому, що переселенці; думав, мають проросійську позицію, і розчарувався, коли з’ясував, що ні – цілком українську.

Так, хтось заслуговує негативного ставлення; хтось справді не хоче працювати, очікуючи, що йому «повинні дати». Далеко не всі мають таку чітку й стійку життєву позицію, як у Наталі: відповідати за себе. Але ж часом варто розуміти й різницю між місцевим мешканцем і переселенцем, переконаний Володимир. І пригадує цілу кампанію, коли в ЗМІ обговорювали, що переселенці не хочуть працювати за маленьку платню. «Але ж просто порахуйте: який сенс улаштовуватися на роботу за півтори тисячі, якщо тільки за квартиру треба платити більше двох? Звичайно, люди шукають платню, за яку можна хоча б якось прожити».

Надаючи правові консультації, багато разів зіткнулися з тим, якими несправедливими можуть бути окремі чиновники й загальні закони. «Ми були на семінарі в Грузії, – говорить Володимир, – там розповідали, як допомагають переселенцям з Абхазії. Зовсім інше ставлення! У них є реальні пільги. А ми поки не відчуваємо перспективи. Втім, – усміхається, – коли маєш роботу з людьми, про власні переживання не думаєш».

«Нам дуже потрібна надія на якісь позитивні зміни, – говорить В᾽ячеслав. І розтлумачує мені як юрист: – Буває, засудженого звільняють раніше, умовно достроково. Але він має з’являтися до відділку за першим викликом міліції; з двадцять другої до шостої ранку бути вдома й подібне. Певною мірою ми почуваємося саме так, коли проводять перевірки місця проживання».

Втім, не можна не розуміти, що за сьогоднішньої доби надії в Україні потребують не лише вони – багато інших груп і категорій. Це засвідчує робота в громадській приймальні.

«Ми, відповідно з вимогами, маємо приймати 63 особи за місяць. Реально за останній місяць прийняли 153, – розгортає робочий журнал Володимир. – В іншому проекті, що передбачає допомогу лише переселенцям, максимально доводилося приймати за місяць 275 людей… Зараз до нас активно звертаються учасники АТО – у них теж багато проблем сьогодні… Різні люди, різні питання. Ще ні разу ми нікому не відмовили».

***

Мабуть, багато хто пам’ятає дещо пафосний вислів «я відповідаю за все». Можливо, й не потрібно – за все? Може, якби кожен реально відповідав за себе, свою родину, своїх дітей, свою роботу, загалом життя стало б легшим і комфортнішим?..

«А Тьому ми вивезли з Луганщини вчасно, – каже Наталя. – Він нічого не знав про те, що відбувається; не відчув, що змінилося. Ми його зберегли. А приїхали сюди, тут у дитсадочку жаліти почали: хлопчик приїхав з краю, де війна. І він почав нас запитувати. І часом важко йому відповісти. А чого ми не їдемо до Криму? А чи поїдемо в Луганськ? А мій друг поїхав з батьками в Росію, як же вони там живуть, адже там небезпечно, погані люди? Як йому пояснити все?..».

Я чомусь переконана, що Наталя знайде відповіді для Артема. Бо вона зробила найважливіше: дала відповіді на найскладніші запитання для себе.

Алла Федорина