Статті

Здолати російську дезінформацію чи українську журналістську спільноту?

Оприлюднено

«В умовах демократії свобода не статична величина, а правова цінність, яку завжди треба виборювати заново в динамічному процесі», – писав відомий німецький журналіст і публіцист Карл Герман Флах у своїй книзі «Влада та злиденність преси». Тож, навіть у демократичному суспільстві потрібно уважно слідкувати за владою, яка завжди матиме спокусу «відкусити» у суспільства трошки свободи. У цій боротьбі за свободу, каже Флах, важливо, аби «сили, які готові боротися за громадянські свободи» були такими ж потужними, а бажано навіть сильнішими за «захисників адміністративного погляду на державу та суспільство».

Я дуже вірю в те, що українське суспільство та його «сили» виявляться потужнішими за нинішніх «адміністраторів», які хочуть захистити наших громадян від «дезінформації». А заодно і від занадто вільних і не організованих у спілки та інші колгоспи журналістів.

Законопроєкт, який пропонує Міністерство культури, молоді та спорту України, з юридичної точки зору детально проаналізували експерти ІМІ та Детектор медіа. В ІМІ не тільки не рекомендують депутатам підтримувати його. Але й самому міністерству пропонують «утриматися від реєстрації його в парламенті».

Проте мені б хотілося звернути увагу на викривлену систему професійних цінностей, закладену у цьому законопроєкті. Ним фактично знецінюються такі важливі для журналістики поняття, як саморегулювання (у запронопроєкті «самоврядування») та професіоналізм.

Дезінформація – це…

У запропонованій суспільству порівняльній таблиці це поняття тлумачиться досить дивно. Це «недостовірна інформація, що становить суспільний інтерес», а далі перераховуються питання, які й так раніше у законодавстві переважно були прописані й захищені: нацбезпека, територіальна цілісність та ін. При цьому, відповідь на питання, чому дезінформація – це так небезпечно, взагалі не враховує можливих масштабних наслідків від подібних кампаній. На думку авторів законопроєкту, це «може призводити до викривленого сприйняття реальності та прийняття громадянами рішень, що ґрунтуються на неправдивій, неповній або перекрученій інформації. Така ситуація негативно впливає на демократичні процеси в Україні та створює загрозу національній інформаційній безпеці». І все? А анексії окремих українських територій дезінформація не загрожує? А воєнними діями – теж?

Багато хто звернув увагу на це неоковирне і не відповідне часу визначення. Тетяна Герасимова, одеська журналістка, координаторка «Групи 2 травня» коментує:
«Серйозні медіа-експерти, у тому числі російські, уже давно не називають дезінформацією потоки брехні, що ллються з російських телеекранів. Приміром, Олександр Морозов, журналіст, публіцист і науковий співробітник Академічного центру Бориса Немцова в Карловому університеті (Прага) не застосовує до цього ані поняття «дезінформація», ані «пропаганда». Він каже: «Це свого роду партизанська консцієнтальна війна (тобто руйнування людської свідомості), в якій «допускаються усі засоби». Проблемою є не фейк сам по собі – їх дуже багато виникає у сучасних медіаполях – а саме «інформаційна атака». Всередину котрої вбудовані і фейки, і хакерські напади, і публічна боротьба на міжнародних форумах та ін.» Боротися з міжнародними інформаційними злочинами такого рівня із допомогою державного регулювання української журналістики безглуздо і небезпечно. Таким чином влада вкотре розписується у своїй повній нездатності адекватно оцінити реальні загрози від північного сусіда. І замість того, аби проводити реальні реформи в економічній і соціальній сферах, вона імітує бурхливу діяльність у сфері інформаційної безпеки».

Необмежений уповноважений

Закон України про інформацію на сьогодні просто гарантує всім нам право на інформацію, як, до речі, і Конституція. Проте авторам нового законопроєкту цього здалося замало – і вони вказують, що інформація, яку отримують наші громадяни, має бути «достовірною та збалансованою». Таким чином, на виході ми отримаємо «свідоме інформаційне суспільство», а не просто «інформаційне суспільство», як було до цього.

Для цього пропонується створити певну ієрархію на чолі із Уповноваженим із питань інформації. Саме він робитиме «висновки про наявність ознак дезінформації». Маючи при цьому, як зазначають в ІМІ, «широкі й монопольні повноваження у сфері інформації». Іншими словами, якщо уповноважений контролюватиме усіх, хто поширює інформацію, то хто контролюватиме його? Звісно, у законопроєкті зазначається, що уповноважений діятиме у межах закону, але все ж таки мають бути й інші механізми, які б утримали цю особу від перетворення на головного цензора країни.

Одеський кореспондент «Радіо Свобода» Михайло Штекель звертає увагу й на такий аспект: «Уповноважений матиме доступ до інформації із обмеженим доступом. Ця характеристика значно звужує коло осіб, які зможуть та будуть подаватися на цю посаду. Кандидатури будуть подавати не медіа-організації чи ЗМІ, а органи влади. Затверджувати ж його кандидатуру буде Кабмін. Створюється потенційно небезпечний механізм досудового переслідування ЗМІ за публікації нібито «фейків» через інститут уповноваженого. На підставі його висновків поширювачів інформації хочуть зобов’язати публікувати спростування чи вносити інші зміни до власного контенту».

Можливу появу уповноваженого з питань інформації редактор одеського видання «Избирком» Валерій Болган вважає «суттєвим обмеженням свободи слова. Фактично впроваджується цензура. Уповноважений буде оцінювати рівень дезінформації. Але це ж не математика. Тут може бути поле для маніпуляцій. Не може одна людина це визначати. От у нас є комісія із журналістської етики, до неї входять декілька кваліфікованих журналістів із величезним досвідом роботи. І те у них бувають суттєві дискусії щодо тих або інших позицій».

Передбачається, що уповноважений контролюватиме «поширювачів масової інформації», до яких сьогодні уналежнюють не тільки журналістів, але й будь-яку фізичну чи юридичну особу, «що створює або збирає і поширює масову інформацію». При цьому цікаво, що за новим законопроєктом відповідальність за поширення «дезінформації» така ж, як і відповідальність за її «створення». Іншими словами, уповноваженому та компетентним органам буде все одно, чи ви організували цілу дезінформаційну кампанію за гроші Кремля, чи ж просто натиснули на кнопку «поширити» в мережі. Як зазначають експерти ІМІ, це «є порушенням справедливості і співмірності покарання залежно від ступеня суспільної небезпеки діяння».

Членство в Асоціації як найвищий прояв професіоналізму

Журналістів законопроєктом пропонується поділити на професійних і просто журналістів. Просто журналісти нічим не відрізнятимуться від звичайних «поширювачів масової інформації» – або ж користувачів соцмереж чи, приміром, блогерів. Просто журналіст так само – «особа, яка збирає, одержує, створює, редагує або поширює масову інформацію». Хіба що слово «редагує» почесно вирізняє його з-поміж простих смертних поширювачів. Ті ж бо просто собі пишуть, що думають.

Більш того, у простих журналістів забирають усі «плюшки», які були передбачені законодавством раніше. Для цього відповідні зміни вносяться до низки статей Кримінального кодексу, зокрема:

  • 171 (про перешкоджання професійній діяльності);
  • 345-1 (про погрози або насильство щодо журналістів);
  • 347-1 (про умисне знищення або пошкодження майна).

Тепер цими статтями будуть захищені тільки професійні журналісти. Також професійні журналісти матимуть певні пенсійні преференції, право на грошову допомогу та ін. Така собі, за Оксаною Забужко, «шлункова система цінностей»: особиста мотивація для того, аби бути професіоналом, знімається, натомість пропонуються певні «матеріальні» переваги.

Відрізнятимуться професійні журналісти від усіх інших, хто просто збирає, створює, поширює і редагує інформацію тільки своєю почесною приналежністю до Асоціації професійних журналістів України. І ще тим, що журналістикою вони займаються «на постійній основі».

Тобто замість того, аби захистити не тільки журналістів, але й громадянських журналістів, активістів, які за доби цифрових технологій можуть проводити незалежні розслідування, контролюючи таким чином владу разом із журналістами ЗМІ, цим законопроєктом навпаки обмежується коло тих, хто підпадатиме під захист. Чи сприятиме це рухові України до демократії? Більшої відкритості? Навряд.

Проте, мабуть, найбільш оригінальними у законопроєкті є саме положення про ту саму Асоціацію, яка має відфільтровувати професійних журналістів від непрофесійних.

Цікаве формулювання: спочатку журналістам гарантують право на самоврядування, тобто «самостійно вирішувати питання діяльності журналістів», але потім зазначається, що забезпечуватиметься це право через «єдину в Україні недержавну некомерційну професійну організацію» – тобто Асоціацію. Але чому асоціація має бути одна? А який статус матимуть інші професійні асоціації журналістів?

Так само незрозумілим є список організацій, установчими зборами яких утворюватиметься Асоціація. В Україні є й інші громадські організації, які немало зробили у сфері мас-медіа, яким ми завдячуємо численним дослідженням, моніторингам та ін. Проте їх до переліку не включили, а от НСЖУ там є. Звісно, у різних українських регіонах ситуація із філіями спілки журналістів різна. Але ж чудово відомі випадки, коли до спілки приймали геть не журналістів, а просто тих, кому потрібен був дозвіл на носіння зброї. Або ж і зовсім сумнівних осіб, яких у «журналісти» просували місцеві чиновники.

Більш того, у нас колись уже була професійна організація, яка мала «сприяти активній участі журналістів у комуністичному будівництві, допомагати зростанню їх ідейно-теоретичного рівня і професійної майстерності». Вона також була єдиною, куди можна було вступити журналістові. І… добровільною. Так само Спілка журналістів СРСР була ієрархізованою із центром у столиці й наглядачами у регіонах. Час від часу усі вони збиралися на різноманітних з’їздах та конференціях, де отримували різноманітні директиви та інструкції.

І от уже майже через тридцять років після колапсу совка нам знову пропонують те саме. Самоврядування журналістів із подачі влади, яка, до того ж, детально прописує у законопроєкті усі механізми, за якими їхня Асоціація має працювати, та тих, хто цю Асоціацію буде створювати. Така система абсолютно перекреслює поняття «професійності», яке аж ніяк не визначається і не може визначатися приналежністю чи неприналежністю до будь-яких організацій.

Редакторка одеського інтернет-видання «УСІ Онлайн» Ольга Баклаженко говорить: «Асоціація, яка пропонується законопроєктом, насправді – квазітоталітарне утворення. Ми ж бо маємо забезпечити корпоративне представництво у ній! Це класичний приклад тоталітарного підходу. Виходить так: ми довго критикували НСЖУ за її неефективність, за «корочки», які продавалися за гроші. А зараз нам пропонують замінити її на іншу організацію. Чим вона відрізнятиметься від НСЖУ? Асоціація, мовляв, буде визначати мою професійну придатність. Я проходитиму певні процедури, аби до цієї асоціації потрапити, вона може накладати на мене певні санкції. Але якщо я дотримуюся професійних стандартів «Бі-Бі-Сі», а Асоціацією пропонується мені щось інше? Якщо я дотримуються своїх власних професійних стандартів? Тоді що? Я не бачу в цьому смислу».

Бути професіоналом у журналістиці можна без квитка члена спілки чи асоціації, без журналістської освіти і навіть без приналежності до будь-якого ЗМІ. Знову ж таки, цифрова реальність дає змогу звичайному блогеру або ж навіть звичайному дописувачеві Фейсбуку виробляти професійний журналістський контент. Головне, аби цей контент відповідав професійним стандартам, а не був схвалений якоюсь Асоціацією. Так, визнання колег важливе, але чому вони мають обов’язково бути членами якоїсь інституціії?
Проте за законопроєктом, саме Асоціація ухвалюватиме Кодекс професійної етики журналіста та професійні етичні стандарти. Саме ця єдина організація визначатиме, що професійно, а що – ні. Ця ж організація вестиме електронний реєстр професійних журналістів.

Думаю, створення цієї Асоціації потрібне не стільки для підвищення професіоналізму журналістів, скільки для контролю за ними. Саме тому ця організація має таку розгалужену ієрархію та настільки чітко виписані повноваження (включно із членськими внесками).

Тож якщо за звичайними поширювачами інформації та просто журналістами слідкуватиме інститут Уповноваженого, то професійних журналістів перепише та вишикує Асоціація.

Забудьте про псевдоніми та анонімність у мережі

Права на псевдонім тепер також немає. Якщо зараз за статтею 26 закону України про друковані ЗМІ я можу «поширювати підготовлені [мною] повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно)», то в новому законопроєкті анонімність – страшний гріх. Усі поширювачі масової інформації «зобов’язані розміщувати власні ідентифікаційні дані у доступному для отримувачів інформації місці».

Ця позиція чимось нагадує білоруський закон про ЗМІ, згідно із яким усі коментатори на форумах повинні бути ідентифіковані. Зрозуміло, для чого. Щоправда, у Білорусі відповідальність за ідентифікацію коментаторів лежить на інтернет-ЗМІ. У нас за законопроєктом – на самих користувачах.

«Реєстрація блогерів, яка пропонується, як на мене, абсолютно провальна ініціатива, – коментує Валерій Болган. – Ми вже давно не в тій системі, коли для дописів користувачів існували єдині платформи. Фейсбук, Телеграм та інші соцмережі зареєстровані в різних країнах. Так само і власник, приміром, акаунту в Інстаграмі чи каналу у Телеграмі може проживати в Україні, а поширювати контент в інших країнах. І навпаки».

При цьому вносяться зміни до карного кодексу, згідно із яким вводиться кримінальна відповідальність за поширення дезінформації.

Іноземним журналістам – акредитація

«Закручують гайки» не тільки українським журналістам і простим дописувачам соцмереж, а й іноземним журналістам. Тепер вони повинні отримувати акредитацію, яка «здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інформаційного суверенітету України та інформаційної безпеки, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України». Окремо прописана вимога до акредитації журналістів країни-агресора, тож цей механізм контролю за працівниками ЗМІ інших країн подається нібито як намагання захистити нас від іноземної пропаганди.

Журналіст «Аrte TV» у Східній Європі Роман Шелл розповідає, що зараз йому не потрібна акредитація для роботи в Україні. «У мене є тільки акредитація в ООС. І для роботи в Раді оформлюю окрему. Дуже зручно і приємно так працювати. Багато колег-фрілансерів із Західної Європи стали набагато активніше літати в країну для репортажів, статей, фільмів. Думаю, що Україні це вигідно. Я розумію логіку дій влади, враховуючи потік російської пропаганди. Однак не думаю, що таким чином її можна бути зупинити. Знайдуться способи оминути заборони (винаймуть українських фрілансерів, наприклад). Мені хотілося б, щоб Україна залишилась максимально відкритою для журналістів. У цьому і є смисл руху до західних цінностей – до максимальної відкритості. Чим більше західних журналістів працює в країні, тим більше Україна долучається до західного інформаційного простору, стає ближчою до ЄС та членства в Союзі, яке, я сподіваюся, колись станеться. Було б добре, якби у людей з ЄС взагалі не виникало відчуття, що вони – за кордоном. Ніби перетинаєш польсько-німецький кордон».

Як на мене, у країні, що прагне стати демократичною, не потрібно спеціально виховувати ще й іноземних журналістів. Гіршою може бути хіба що норма приставляти до кожного іноземного журналіста спеціального «перекладача» чи «гіда», який «допомагатиме» іноземному журналісту побачити події у країні у правильному ракурсі.

А які повноваження отримає влада?

Насторожують також моменти, які стосуються діяльності влади. Приміром, органам влади (центральної, місцевої), комунальним підприємствам потрібно буде «забезпечити постійний моніторинг масової інформації, що поширюється відносно такого органу» та його посадових осіб. І, звісно, вживати заходів, раптом що.

Проте у переліку питань, що можуть бути дезінформацією, інформації про владу немає. Проте чому тоді влада має моніторити те, що пишуть про неї і про її посадових осіб?

Плутанина також може виникнути і з позицією щодо звільнення від відповідальності за поширення масової інформації. Ось три пункти, за якими автор чи поширювач інформації звільняються від відповідальності

  1. якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;
  2. якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і письмових) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів під час виборчої кампанії;
  3. якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками поширювача масової інформації.

Цікаво, що перед поширенням інформації цим же законопроєктом усіх нас зобов’язують її перевіряти. Усі ми відповідатимемо за поширення дезінформації (штрафи теж немаленькі). Проте відповідальність самої влади та різноманітних кандидатів у владу не прописана. Чому? Якщо звичайні корисувачі соцмереж мають перевіряти інформацію перед публікацією і нестимуть відповідальність за поширення дези, то, ймовірно, ще більше відповідальність і ще більші штрафи мають бути накладені й на тих, хто нами керує.

Текст законопроекту так і не з’явився

На момент публікації цього матеріалу, текст законопроекту так і не було опубліковано. Усіх охочим пропонували тільки порівняльну таблицю із текстом, який, до речі, містить одруківки та помилки. Валерій Болган каже, що це також може бути ознакою маніпуляцій. «Ймовірно, цю таблицю поширили, аби прозондувати ситуацію. Подивитися на реакцію. Тому ми поки що можемо просто говорити про плани. Проте в будь-якому разі я виступаю категорично проти подібного закону. Так, зміни в інформаційне законодавство вносити потрібно. Із того часу, як були ухвалені закони про друковані ЗМІ, теле- і радіомовлення, інформаційні агенції, минуло багато років. Проте цей законопроєкт зовсім не враховує той технічний стрибок, який відбувся. Ним просто намагаються уніфікувати роботу журналістів і створити підвалини до існування такого собі Міністерства Правди».

Тетяна Герасимова додає: «Я ставлю собі питання, якби такий закон діяв у нас у 2014 році, чи став би він ефективною перепоною для поширення брехні, наприклад, про події 2 травня 2014 року в Одесі? Ні, не став би. Тому що до російських інформаційних кілерів на кшталт Соловйова і Кісельова цей закон просто б не дотягнувся, а санкцій для українських правоохоронців-високопосадовців не передбачено. А усі вони промивали глядачам мізки «Одеською Хатинню» й нісенітницями про застосування хлороформу в одеському Будинку профспілок. На жаль, ані тоді, ані зараз українська держава не здатна протистояти реальній інформаційній загрозі з боку Росії. І цей законопроєкт не тільки не закриє цієї прогалини, він зробить її набагато більшою. Тому що тільки сильні незалежні ЗМІ, які не бояться цензури, зможуть створювати якісний контент. Якщо держава не здатна протистояти потокам брехні та дезінформації, то нехай хоч би не заважає робити це тим, хто здатен – незалежним журналістам. У випадку ухвалення цього законопроєкту українська влада не вирішить проблем ані з дезінформацією, ані тим більше із сучасною інформаційною війною, але при цьому ризикує стикнутися із іншою війною – із власною журналістською спільнотою. А із цієї війни вона навряд чи вийде переможцем».


Згадаємо історію тоталітарних держав. У більшості випадків їхні агресивні дії мотивувалися бажанням захисту своїх громадян від монструозних ворогів. Сьогодні громадян України також хочуть захистити. Але виходячи із прочитаного, цим страшним монстром є не стільки дезінформація, про яку зазначено досить побіжно, скільки ті, організації роботи яких у новому законопроєкті приділені цілі сторінки та розділи, – звичайні журналісти. Ті журналісти, що не входять до рекомендованих спілок і не чекають інструкцій зверху. Ті, що керуються власною совістю і власним професіоналізмом.

Сподіваюся, за будь-яких обставин вони зможуть відстояти своє право на свободу.

Наталя Стеблина, аналітикиня ІДПО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *