Аналітика

До введення в дію Стратегії національної безпеки України – коментар

Оприлюднено
Наталі Беліцер

14 вересня 2020 року Указом Президента України Володимира Зеленського введено в дію Стратегію національної безпеки України під назвою «БЕЗПЕКА ЛЮДИНИ – БЕЗПЕКА КРАЇНИ». Вона була розроблена під егідою РНБО на підставі Ст. 26 Закону «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року. Це вже третя стратегія нацбезпеки; перша з’явилася у 2005 р. за часів президентства В. Ющенка (була «відкоригована» у 2012 році указом президента Януковича), друга – у травні 2015 року, коли президентом вже був обраний П. Порошенко. Не вдаючись до порівняльного аналізу цих трьох документів, зауважимо, що вони відображають еволюцію уявлень про пріоритети державної політики у цій сфері, сутність і рівень загроз національним інтересам України, шляхи і засоби їхнього захисту.

Зрозуміло, що концептуальних змін Стратегія потребувала, у першу чергу, через збройну агресію Росії проти України у 2014 році. Повноцінний аналіз її наслідків, вироблення чітких формулювань щодо пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики й окреслення подальших кроків у реагуванні на ці новітні виклики забрали понад 5 років і завершилися ухваленням цього важливого документу. Формалізована Робоча група для підготовки проєкту Стратегії була створена у липні 2019 р.; до її складу були залучені Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), представники інших державних органів та інституцій громадянського суспільства, а також іноземні експерти. У грудні 2019 р. проєкт був представлений у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі, де, за словами Директора НІСД О. Литвиненка, отримав схвальну оцінку.

Часовий розрив між завершенням розроблення першої версії нової Стратегії та її остаточним ухваленням був використаний для активного доопрацювання тексту з урахуванням подій 2020 р. – передусім, пов’язаних зі світовою пандемією COVID-19. Привертає увагу також зникнення сумнівного пасажу про намір вжити заходів, спрямованих не тільки на зменшення ймовірності ескалації конфлікту з РФ, а й на «зниження напруги у відносинах з Росією». Ця теза викликала свого часу доволі різкі критичні зауваження низки політичних аналітиків, зокрема, як несумісна з курсом на подальшу інтеграцію не тільки до ЄС, а й до НАТО. Натомість основними заходами для запобігання ескалації конфлікту з РФ тепер визнані такі, що збільшують її потенційну ціну «до неприйнятного для Російської Федерації рівня»; це може бути опосередкованою ознакою наміру продовжувати блокаду окупованих територій, насамперед – не поновлювати постачання води до кримського півострова.

Нова Стратегія національної безпеки вирізняється доволі різкими формулюваннями та визначеннями, непритаманними її попереднім версіям. Росія безкомпромісно названа державою-агресором, яка незаконно окупувала території України в Криму та окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) і є джерелом довгострокових системних загроз національній безпеці України. Зазначено, що «для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби»; до «владних структур» на тимчасово окупованих територіях застосовано термін «російська окупаційна адміністрація». Впадає в очі, що такі формулювання суттєво відмінні від риторики, яку вживають керівники держави, «аби не дратувати Росію».

Відзначимо також, що кримській тематиці, поруч з ОРДЛО, приділено значно більше уваги, ніж раніше. У документі сказано: «Україна захищатиме права, свободи і законні інтереси своїх громадян на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, реалізовуватиме ініціативи щодо реінтеграції цих територій, соціального захисту та підтримки населення, яке проживає на зазначених територіях, а також захисту прав і свобод осіб, що належать до кримськотатарського народу, караїмів і кримчаків, утримуватиме зазначені питання на міжнародному порядку денному».

У цьому контексті, зауважимо, що деокупація та реінтеграція є насправді різними процесами, які потребують певної послідовності дій (деокупаційні заходи мають передувати реінтеграційним) і повинні враховувати специфічні особливості ситуацій у Криму та на Донбасі. Крім того, хоча в Стратегії вперше міститься згадка про корінні народи, що є безумовним позитивом, на жаль, наведене формулювання свідчить про традиційне фокусування на індивідуальних правах людини («осіб, що належать до…») і недооцінку їхніх колективних прав, передусім – права на самовизначення, що могло би стати сильним аргументом при обговоренні стратегій деокупації та реінтеграції Криму як на національному, так і на міжнародному рівні.

Важливо, що в Стратегії повною мірою врахована позитивна динаміка відносин з НАТО, а саме: офіційне набуття статусу країни, яка прагне вступу до НАТО («країни-аспіранта», 2018 р.), закріплення такого курсу у Конституції України (2019 р.) і отримання статусу «партнера з розширеними можливостями» (2020 р.). Набуття повноправного членства у Північноатлантичному Альянсі визначене як стратегічний курс держави.

Цікавим фактом є відсутність згадок про Мінський процес і Нормандський формат, які до останнього часу вважалися «безальтернативними» шляхами до припинення російсько-української війни як основної загрози національній безпеці України. Натомість сформовано чіткий перелік і градацію держав відповідно до пріоритетності двосторонніх відносин з ними, що може свідчити про бажання розширити переговорний процес за рахунок додаткового залучення головних стратегічних партнерів.

У першу п’ятірку таких держав увійшли США, Велика Британія, Канада, Німеччина та Франція; друга складається з Азербайджану, Грузії, Литви, Польщі та Туреччини (на відміну від першого списку, країни позначені в алфавітному порядку, що може не відповідати їхній пріоритетності як стратегічних партнерів). Далі зазначені «партнерські відносини з іншими державами Балтії та державами Північної Європи, а також тісні добросусідські відносини з державами Центральної та Південно-Східної Європи». На жаль, у список стратегічних партнерів не потрапила Румунія, співпраця з якою є важливим чинником посилення безпеки у Чорноморському регіоні, на що неодноразово звертали увагу впливові міжнародні аналітичні центри (див., наприклад, https://www.cepa.org/oneflank-onethreat-onepresence). При тому є загальне посилання на «практичну взаємодію з державами – членами НАТО у гарантуванні безпеки у Чорноморському басейні». Стосовно Білорусі і Молдови сказано про «прагматичні відносини» з ними; з провідними державами Азії, Близького Сходу, Африки та Південної Америки «Україна розвиватиме взаємовигідне економічне співробітництво». На відміну від попередніх стратегій, немає окремої згадки про відносини з Китаєм, а також про співпрацю на субрегіональному рівні у рамках таких структур, як Вишеградська четвірка, ГУАМ, ОЧЕС тощо.

Важливою новацією є те, що у Заключних положеннях зазначено: «Стратегія є основою для розроблення… документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації». Це передбачає створення 15-ти окремих «секторальних» стратегій, які конкретизують основні напрями державної безпекової політики України. Кабмін і профільні міністерства мають розробити їх і подати на розгляд РНБО у шестимісячний термін.

В цілому, нова Стратегія національної безпеки України значною мірою усуває досі існуючу концептуальну невизначеність і суперечливість в оцінках реальних та уявних загроз і викликів, які постали перед нашою державою, а також шляхів і засобів ефективної протидії. У разі успішної реалізації норм і положень Стратегії можна сподіватися на зміцнення позицій України в боротьбі з різноманітними зовнішніми та внутрішніми чинниками, які загрожують її функціонуванню та розвитку як сучасної демократичної й суверенної держави.

Наталя Беліцер

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *