Деякі українські інтернет – видання 14 жовтня привернули увагу майже сенсаційними заголовками : «У Донецьку сьогодні транслюються українські телеканали» (сайт «Реал»), «ДНР» залишається без теле- і радіомовлення» («Ведомости Донбасса») тощо. Інформація виявилася не фейковою. Але привернувши увагу заголовком, ці медіа далі повідомляли, що в Донецьку з 2 до 12 годин проходила планова профілактика теле- і радіомовлення. Очевидно що роботи тривали на самій телевежі. Змінювалася зокрема сітка мовлення, переставляються місцями телеканали «Россия 24», «Россия 1» тощо.

Як з’ясувалося згодом, поки не працювали російські глушники в ефір ОРДО прорвалися українські теле- і радіостанції. Через це деякі прихильники «руського міра», які не знали про профілактику, перелякались. Зокрема користувачка Фейсбука під ніком «Евгения Марти» докоряє «владі», що вибрала Покрову і свято Захисників України, адже саме в цей день в ефір потрапив яскравий проукраїнський контент. «Клацнула телевизор, а там флаги желто-блакитные развеваются, надгробья атошников, хелп армии, оккупация Крыма. Потом увидела, что Покров, а на той стороне какой-то праздник», – написала «Евгения Марти».

Власне самого свята повернення непідконтрольного українській владі Донбасу в національний інформаційний простір не варто очікувати ближчим часом – про це експерти й журналісти на сайті Інституту демократії імені Пилипа Орлика зазначали неодноразово. Цьому чимало причин і мабуть найголовніша – відсутність системної, узгодженої між багатьма державними структурами роботи. Всі начебто і не сидять без діла, а відчутного результату не помітно.
Ось, наприклад, на початку жовтня приїхав у регіон заступник міністра культури та інформаційної політики Тарас Шевченко – якщо не помиляюсь це перший візит найвищого державного чиновника з питань інформаційної сфери на Донбас за останні півтора року. Про що була розмова довелося вишукувати зі скупих повідомлень провладних джерел. Так із сайту Донецької ОДА дізнаємося, що пан Шевченко спочатку навідався в селище Новгородське, де взяв участь у засіданні круглого столу «Інформаційні виклики гібридної війни», а потім подібна розмова під назвою «Розвиток і захист інформаційного простору в умовах російсько-української війни» відбулася в Краматорську.

Під час крайнього заходу йшлося про те як розширити мовлення українських телеканалів на окуповані території. Наразі на Донбасі діють 11 телевеж, одна щогла і 30 передавачів аналогового мовлення, які дають змогу жителям окупованих територій дивитися український телевізійний продукт.

Заступник міністра заявив у Краматорську, що міністерство й далі буде працювати над тим, щоб мешканці тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей мали доступ до українського контенту. Також пан Шевченко в інтерв’ю «Донеччина ТВ» заявив, що новий законопроект про медіа, до розгляду якого парламент повернеться після місцевих виборів, дасть нові інструменти для протидії російській інформаційній агресії. Що мається на увазі чиновник не уточнив.

Водночас під час поїздки далі на схід – до Луганської області Тарас Шевченко висловлювався більш конкретно на актуальну тему. Як написала Евеліна Богданова в газеті «Луганщина. UA» (№35 від 14.10) в міністерстві не володіють «реальними цифрами зі статистики, що дивляться жителі прифронтових областей».

«Плюс треба знати взагалі з яких джерел люди Луганщини беруть інформацію. Наприклад телебачення. Люди дивляться його через супутник, кабельні мережі або через звичайну антену? Тобто потрібна якісна соціологія з цього питання», – цитує газета чиновника.

За його словами, в Луганській області незадовільне покриття інтернетом, що є перешкодою в боротьбі за думки людей. Проблемою є і доступність українських телеканалів, зокрема на території «ЛНР».
«Після переходу на цифрове мовлення, на кодування каналів, ще зменшився доступ українців до ефірних телеканалів», – зазначив пан Шевченко.

За словами місцевих медійників, навряд чи варто критикувати чиновника на другому чи третьому місяці його роботи, але точно треба визначитися з яких джерел люди Донбасу беруть інформацію – про це і казав урядовець.

А «ДОМ» працює

У контексті теми, якою опікується міністерство культури та інформполітики, варто зауважити, що недавно створений телеканал «ДОМ» не став головною темою для обговорення, як важливий інструмент в інформаційній війні під час круглих столів за участю заступника міністра. Бо за півроку своєї діяльності необхідної потуги ще не набрав і, образно кажучи, зброєю не став. Але зараз хотілося б його підтримати, бо деякі з програм важливі, якщо Україна прагне зберегти свої симпатії людей з окупованих територій.

Наразі, як повідомляє сайт цього телеканалу, на «ДОМ» підписалося 120 тисяч людей в YouTube, а найбільше відповідає ідеології каналу авторська програма журналіста Олексія Мацуки «А как там дома? Донбасс». Назви деяких передач, що виходили російською, наприклад «Задолженность по зарплате на промышленных предприятиях в «ДНР», «Жизнь в оккупированной Макеевке», «Паспортизация в ОРДЛО», «Украинские заложники в «Л/ДНР» справді мають зацікавити жителів непідконтрольних територій. Але як виміряти зворотній зв’язок? І 3695 переглядів цієї передачі – це багато чи мало? В будь-якому разі журналісти свою роботу виконують.

Дуже важливою видається оцінка телеканалу «ДОМ», яку Президент України Володимир Зеленський висловив у своєму зверненні до Верховної Ради 20 жовтня. Він заявив про ефективність українського мовлення на окуповані території і зокрема сказав: «Ми не можемо мати об’єктивні цифри переглядів там, але шквал постійної критики цього каналу («ДОМ» -ред.) з боку російських ЗМІ говорить про те, що справа рухається в потрібному напрямі».

Парад газет і бюлетенів

За час, що залишився до місцевих виборів, можна легко переконатися, що з газетами, як носіями новин, попрощатися поспішили. Не тільки столиця показує приклад масового випуску друкованих видань, які роздають на кожному кроці, а й прифронтовий регіон.

Найбільше своєю рекламною пресою представлені на Донеччині парламентські партії. За словами вчителя і письменника з Покровська Петра Гайворонського з паперу, що пішов на газети з передвиборчими обіцянками кандидатів можна було чимало книжок видати про рідне місто. Він додає, що місцева газета «Маяк» подає збалансовану інформацію про учасників виборів, але погоду в медіа цього мікрорегіону робить не вона, а телекомпанія «Орбіта».
І хоча телебаченню газета не конкурент – свою роль відіграє. Тим більше учасники перегонів, щоб уникнути державної реєстрації і не сплачувати за це в бюджет, видають повноцінну газету, але називають її бюлетенем або випуском. Тираж і навіть місце друку не вказується.

А приклад такої новації показала Донецька обласна державна адміністрація, яка ще до старту виборчої кампанії надрукувала кілька номерів інформаційних вісників і бюлетенів «Донеччина». На вигляд як газета – вісім сторінок формату А3, а за змістом реклама-звіт обласної влади про те, що зроблено в регіоні, і до чого так чи інакше причетна ОДА та її підрозділи. Матеріали під заголовками «Велике будівництво…», «Наше завдання – допомогти краю стати кращим», «Дотримання графіків – обов’язкове» (№1, липень 2020), «Завершена реконструкція трьох мостів», «Велике будівництво триває» з фото банера «Велике будівництво програма Президента України», «У Волновасі будують стадіон « з нуля» (№2, серпень 2020) є такою собі увертюрою обласної влади напередодні місцевих виборів: визначені фішки з якими провладна партія в Донецькій області пішла агітувати виборців. У цих випусках навіть згадки немає про парламентську політсилу, але ж ми розуміємо хто і навіщо.

Судячи з партійних випусків з початковими літерами прізвища президента, наприклад «Зе!Покровськ», це мало гарантувати перевагу їх політичній силі. Як буде – голосування покаже, але вже зараз можна відзначити, що в газетній частині політичної реклами мало що змінилося, а журналістики стало ще менше ніж раніше. Можливо тому виборчі видання і не реєструються як газети. Ну який приміром сенс реєструвати видання під назвою «За Вадима Л..» (не вказуємо прізвище – ред.), якщо після виборів його вже не використаєш.

Водночас учасники перегонів не відмовилися від перевіреного роками засобу спецвипусків газет чи друку додаткового накладу. Наприклад, у Бахмуті безкоштовно поширювалася газета «Вперед», яка розмістила інтерв’ю з чинним мером і текст про те, що він зробив для міста, подяки від мешканців. А от про вибори і про те, що міський голова знову вступає в боротьбу за крісло мера – ні слова. Як зауважили журналісти одного з місцевих інтернет – видань, в газеті немає позначки «Політична реклама», а тільки «Спецвипуск». Своєю чергою один із жителів Бахмута зауважує, що навіть тонни друкованого компромату не завадять чинному меру виграти ще одні вибори, адже він безперервно керує містом з 1990 року.

Не зайвим буде зазначити, що для більшості місцевих, раніше роздержавлених газет, ці вибори чи не єдиний шанс поправити підірване пандемією економічне становище.

Хто перший у мережі

А тепер про те, що деякі інтернет-видання області висвітлюють перебіг виборів дуже активно, на відміну від попередніх кампаній. Причому, в публікаціях не тільки сама реклама. Можна знайти матеріали, де звертається увага на порушення, які в соціумі вважать дрібними і воліють не помічати. Наприклад, сайт «Вільного радіо» в Бахмуті повідомляє, що в місті за чинного мера агітують на маршрутках його сина, порушуючи відразу два закони. Між тим, як зазначає видання, за виборчим кодексом розміщувати агітацію на транспорті заборонено, а мовний закон вимагає такі постери виконувати державною.

У Слов’янську, який на думку експертів може стати однією з «гарячих точок» місцевих перегонів, одним із медіа, яке передає всю напругу процесу, стало інтернет – видання «Карачун». Помітне прагнення журналістів збалансовано показувати учасників виборів, хоча діяльності чинного міського голови, який теж балотується, приділено уваги більше, що й властиво не тільки для Слов’янська.

Є на «Карачуні» і свої родзинки, наприклад у статті «Слов’янський батл: хто перший у мережі?» аналізується, хто із претендентів на посаду мера і якими онлайн-ресурсами користується і яких успіхів на онлайн-майданчиках їм вдалося досягти. Виявилося, що шестеро кандидатів не пасуть задніх у Facebook та Instagram, один має акаунт у TikTok, ще один на YouTube досягнув 30 тисячі переглядів одного із своїх роликів…

Своє дослідження автор завершує так:«Безумовно, аудиторія соціальних мереж поки що досить молода і далеко не 100% користувачів інтернету підуть 25 жовтня обирати. Але однозначно: в цьому році явка на виборчі дільниці із «образного» Фейсбука буде значно вищою ніж у 2015 році».

Є на «Карачуні» і політична реклама, яка наприклад стосується кандидатів у мери Києва, а також чи то жарт чи тонкий тролінг від Діани Г. зі столиці з реплікою «Визиваю кандидатів у мери на детектор брехні!» (дослівно – ред.).

Знаходжу передвиборчі матеріали і на сайті інформагентства «Вчасно», «Кумар», DDD.K і ще деяких, бо загалом інтернет – видання Донеччини переважною більшістю опинилися осторонь виборів. Але чи можна вважати це провиною журналістів і недалекоглядністю політичних сил – побачимо.

У цих нотатках не було на меті дослідити всі медійні впливи на виборців Донеччини і, зокрема, такий потужний як місцеве телебачення. Але і без нього пересічний виборець мав можливості з допомогою ЗМІ визначитися зі своїми симпатіями. Якщо політичні сили чи їх представники в чомусь не переконали виборця – це питання точно не до позапартійних, незалежних ЗМІ, які в цілому прагнули дотримуватися чинного законодавства.

Наталія ЗОЦ,
Журналістка з Донеччини