Світлана Єременко, журналістка, медіаекспертка, виконавча директорка Інституту демократії імені Пилипа Орлика взяла участь у опитуванні на сайті Mediasapiens і поділилася своїми поглядами на проблеми дотримання журналістами професійних стандартів під час гібридної війни.

Медіаекспертам поставлено такі запитання:

1. Як ви ставитеся до радикалізації настроїв більшої (або певної) частини представників громадянського суспільства та журналістів унаслідок гібридної війни з Росією? Чи згодні ви з тим, що радикалізація йде з обох боків — як із боку, кажучи метафорично, «адептів “Миротворца”», так і з боку «адептів голих стандартів»?

(З одного боку, частина професійного співтовариства вважає, що навіть факт акредитації журналістів в органах так званих ДНР та ЛНР є злочином; що на час війни не є актуальними журналістські стандарти; що дискусії про «мову ворожнечі» — це «знищення українського спротиву російській агресії» та робота «п’ятої колони Кремля»; що всі російські журналісти — вороги.

З другого боку, частина професійного співтовариства фетишизує західні стандарти журналістики й водночас не хоче бачити, що сліпе їх дотримання (без урахування контексту) де-факто часто підіграє російській пропаганді й навіть стає її частиною.)

2. Чи згодні ви з тим, що радикалізація вигідна політичним силам, і вони її часто підтримують (протежують)? Яким саме чином і навіщо?

3. Що, на вашу думку, в такій ситуації потрібно робити? Чи можливе (якщо так — за яких умов) порозуміння між прихильниками протилежних поглядів — «адептів “Миротворця”» та «адептів голих стандартів», чи можлива золота середина та яка саме?

1. Так, я спостерігаю радикалізацію настроїв і зростання агресії й серед представників громадянського суспільства, й серед журналістів уже досить тривалий час. Причому не тільки в Києві, а й у регіонах. На мою думку, ця ситуація є прикрою й загрозливою. Адже в країні війна, й суспільство мало б об’єднатися в боротьбі проти ворога. Захисники «Миротворця» досить активно, я би навіть сказала, наступально-агресивно виступають проти журналістів. Причому, що особливо тривожно, їхня агресія поширюється не тільки на журналістів, більшість із яких змушені (підкреслюю, змушені!) були акредитуватися в так званих республіках, а проти всіх медійників.

Так само гостро виступають зі свого боку й ті, хто підтримує журналістів у цій ситуації. У соціальних мережах спостерігаються цілі словесні баталії. І ті й інші часто переходять межу, не добирають висловів, брутально обзивають один одного… Замість спрямувати свою енергію на протидію інформаційній агресії з боку Росії, наші часто дуже розумні, активні, професійні й патріотичні колеги «гризуться» між собою, витрачаючи на це дорогоцінний час, енергію, зусилля — й таким чином сприяють російській пропагандистській машині.

Хочу наголосити, що підтримую й поважаю діяльність сайту «Миротворець». Але оприлюднення ними прізвищ і контактів журналістів, які змушені були акредитуватися в «республіках», — це абсолютно неправильно. Ми, експертна група Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, досліджуємо інформаційний простір на окупованих територіях. Я особисто маю там багатьох знайомих. І точно знаю, що працювати без акредитації там неможливо, — це загроза життю журналістів. Вони б відразу потрапили «на підвал».

Інша справа, якби в «Миротворці» підійшли до справи диференційовано й дослідили, яку інформацію подавали акредитовані медійники. Якщо це матеріали, спрямовані проти України, такий журналіст однозначно заслуговує на осуд, — розміщуйте! Дуже погано, що були оприлюднені контакти іноземних журналістів, адже для нас надзвичайно важливо, щоби про агресію Росії дізнавався світ. «Миротворцю» потрібно було визнати свою помилку, а замість цього почалося шантажування закриттям сайту та агресивне відстоювання своєї правоти. Найбільш прикро, що ця історія негативно вплинула і продовжує впливати на імідж України у світі.

Принагідно зазначу, що засуджую діяльність тих медіа й журналістів, які погоджували свої матеріали з так званим міністерством фейкової «республіки».

Щодо стандартів: наші останні моніторинги показують, що в журналістів серйозні проблеми з точністю та достовірністю. А суспільство найбільше потребує правди. Противники стандартів також виступають проти балансу думок, мовляв, ми що будемо представляти точку зору ворогів? Та не потрібно звертатися за думкою «захарченків-пушиліних»! Подайте думки людей із окупованих територій, як це робить, наприклад, «Радіо Свобода» чи сайт «Новости Донбасса». Звісно, це складніше. Потрібно мати інсайдерів на «тому боці», але це можливо! Також ми часто спостерігаємо порушення кодексу журналістської етики в публікаціях про поранених, волонтерів, переселенців — про це також варто говорити.

На мою думку, дотримання професійних стандартів ніяк не суперечить громадянській позиції, патріотизму. Навпаки, чим якіснішим буде контент — тим більше користі для людей у країні, що воює. З іншого боку, бувають ситуації, коли дотримуватися всіх стандартів просто неможливо. Тому фетишизувати стандарти також не варто.

Щодо мови ворожнечі, то ця дискусія також триває вже протягом двох років, але питань не меншає й напруга не зникає. Я переконана, що потрібно називати речі своїми іменами. Війну — війною, терористів — терористами, російську окупацію — окупацією… Бо підміна понять, лицемірство, своєрідна «атошна» мова призвели до того, що самі журналісти — розгублені, не знають, ким називати тих, хто вбиває наших солдатів та мирних громадян. І читачі не розуміють, що ж відбувається в країні. Особисто я проти того, щоб узагальнювати й усіх людей на окупованих територіях називати сепаратистами й терористами. Бо це не так: там залишається дуже багато патріотів України, які чекають звільнення. З іншого боку, деякі наші борці проти мови ворожнечі договорилися до того, що не можна українських солдатів називати «наші герої». А кого ж тоді так називати?

Звісно, не можна всіх, хто порушує це важливе питання, вважати зрадниками. Дискусія щодо мови ворожнечі, на мою думку, потребує продовження і поєднання поглядів мовників, психологів, військових, представників ГО і журналістів.

2. Найнебезпечніше сьогодні те, що суспільству наполегливо й цілеспрямовано нав’язується установка: всі без винятку журналісти — вороги, зрадники, які працюють проти України. Ця тривожна тенденція розколює суспільство. Й найголовніше, що команду «фас» проти журналістів дали і продовжують це робити деякі представник влади. В першу чергу це пани Аваков, Геращенко…

Коли в жовтні 2013 року я писала про дискредитацію журналістики, брутальність влади та неоголошену війну влади проти журналістів, все було зрозуміло й закономірно. Адже то була чужа й злочинна влада Януковича. А чому це відбувається тепер? Очевидно, що деякі представники влади бояться журналістів, їх дратує відверта правда про Іловайськ і Дебальцеве, журналістські розслідування, публікації про статки можновладців, корупцію, контрабандну торгівлю з окупованими територіями тощо.

Чи усвідомлюють ці горе-владці, що, закликаючи суспільство до війни з журналістами, вони насправді виступають на боці російського окупанта, підсилюють бійців інформаційної війни проти України? Не можуть не усвідомлювати…

3. Думаю, що в журналістів давно назріла необхідність відвертої й гострої розмови у своєму середовищі. Адже дійшло до того, що професійні, розумні, патріотичні журналісти почали боротися між собою, привселюдно принижувати один одного на радість ворогам. Не можна це агресивне протистояння лишати в соціальних мережах, або навіть на шпальтах медіавидань. Потрібно зібратися, висловити претензії, обговорити ситуацію та спробувати дійти компромісу. Ще трохи й ми станемо посміховищем для всіх, а суспільство остаточно втратить довіру до медіа. Цьому сприяють і регулярні скандали, як-от у Незалежній медіа-профспілці.

Маємо усвідомлювати: радикалізація в суспільстві, протистояння в самому медіасередовищі, нацьковування громадських організацій на журналістів і навпаки, — все це послаблення нашої потуги в боротьбі проти сильного й небезпечного ворога. Це зменшує шанси на нашу перемогу в цій неприродній, жорстокій і підступній війні.

Повністю матеріали опитування опубліковано на сайті Mediasapiens.