Професійне вигорання… Зазвичай людина гуглить це словосполучення, коли раніше улюблена робота стає не підйомним тягарем. Вперше цей термін ввів у вжиток американський психіатр Герберт Фрейденберг у 1974 році, щоб описати стан співробітників кризових центрів і лікарень. Пізніше про вигорання почали говорити в контексті інших професій типу «людина — людина» (таких як вчителі, психологи, журналісти та ін.).

Серед останніх вважається, що найчастіше вигорають воєнкори, журналісти, що працюють з важкими соціальними темами й психологічно-травмованими героями, також високим є ризик вигоріти в телевізійних кореспондентів. Натомість співробітники регіональних медіа не так часто спадають на думку під час таких розмірковувань. Локальні журналісти в Україні в основному пишуть про встановлення умовного «пам’ятника свині», ремонт міських доріг, «рейдерське» захоплення зерна восени та відключення води облводоканалом — як мінімум існує такий стереотип і важко сказати, що він безпідставний.

Але що насправді відбувається в редакціях маленьких українських медіа? Чому більшість журналістів з регіонів за всяку ціну хочуть стати частиною редакцій національного рівня? Це амбіція чи потреба?

Чому локальні журналісти звільняються?

Розкажу свою історію роботи в обласній газеті, де я провела 8 місяців. Про вакансію мені розповіла колега з національного видання, в якому я колись стажувалась, і ось я, студентка 3-го курсу я сиджу о п’ятій вечора в маленькій редакції, де все пахне тютюновим димом і газетами, та розказую своєму першому головному редактору, що мені 19 років, я пройшла три програми стажування, дві з них в Києві, що я натхненно хотіла працювати журналісткою ще зі школи та можу писати про все, бо у моєму фокусі люди та те, що їх турбує. Словом, я можу все, мені цікаво все, мене влаштовує зарплатня в 6 тисяч гривень, ненормований робочий день, та чергування на стрічці новин у вихідні раз на місяць.

Вже наступного дня — 14 лютого – я почала свій перший справжній робочий день в ролі штатної журналістки місцевої газети. Я бралась за всі завдання, що перед мною ставили, і жодного разу не сказала «не можу». На початках писала про екологію, волонтерські ініціативи, розбудову громад, трохи про культуру й урбаністику. На мої плечі в нашій маленькій редакції (редактор, його заступник, я та ще одна журналістка) ліг обов’язок писати про коронавірус, облводоканал, ходити на всі хоч трішки резонансні судові засідання і спілкуватись з місцевими чиновниками.

Між тим в редакції постійно затримувалась зарплатня, роботи у вихідні та вечорами ставало все більше, а зарплата ніяк не залежала від обсягу виконаних завдань. Десь місяців за п’ять я відчула, що відбувається щось «не те»: я не хотіла йти в офіс і робити день у день одне й те саме: дізнаватись дрібні деталі несуттєвої події в якомусь селі, брати нецікаві коментарі, строчити подібні один до одного тексти.

Якось у місті почали реконструкцію однієї з центральних площ. Перший матеріал про це вийшов класним: передісторія, усі тонкощі процесу, п’ять різних експертів — я була собою задоволена. Потім був другий текст, абсолютно про те саме тільки після прес-конференції, потім ще один і ще… Щоб написати п’ятий текст про ремонт того об’єкту, я вкотре зателефонувала керівнику комунального підприємства і спитала, яка відстань планується між стовпцями для острівців безпеки… Він, відверто кажучи, накричав на мене, а я навіть не захищалась, здається в той момент я теж була на його боці.

Атмосфера у моїй редакції загострилась далі нікуди. Я не хотіла вставати зранку, все частіше мала проблеми із самопочуттям, від утоми я реально погано трималась на ногах… Отже, в один з понеділків я нарешті сказала, що звільняюсь. Згодом переїхала до Києва – і запропонувала себе національній газеті, де навчалась в літній школі. І мене взяли!

Професійні шаблони, низькі зарплати та велике навантаження — це реальність регіонального журналіста в Україні. Порівняємо: у Києві в невеличкій редакції молодого медіа на позиції штатного журналіста обіцяють зарплатню в 15 тисяч гривень з вирахуваним податком, офіційним працевлаштуванням, відпусткою і лікарняними. При цьому з автора вимагають 15 текстів в середньому. А журналісти в регіонах мають норму в 30 текстів на місяць, отримують 8 тисяч гривень зарплатні з премією, часто працюють не офіційно і бачать відпуску лише у снах. Звісно, це усього лише орієнтовні цифри, а не результат дослідження. Проте говорять самі за себе.

Регіональна журналістика може бути цікавою

Отже, якщо медіа позиціонує себе як якісне, хоч в невеликому місті, хоч у столиці, вимоги до авторів будуть високими, але обсяг роботи та зарплатня геть різні. І разом з тим журналісти в областях працюють далі, тому що люблять те, чим займаються. Про це, зокрема, свідчить історія журналістки з Вінниці. Діана Колногузова працювала на радіо, в пресі, нині пише для інтернет-медіа.

“Я люблю свою роботу. Мені подобається сам факт того, що я журналістка, можу поспілкуватись з людиною і потім розповісти її історію суспільству. Ще мені дуже подобалось працювати над текстом про іноземців, що перебрались жити до Вінниці. Було цікаво досліджувати цей контраст менталітетів, ніби побачите себе чужими очима. І третій — це інтерв’ю з американцем, що тренує місцеву збірну з американського футболу, була дуже цікава розмова про спорт і міжнародні паралелі.

Для мене дуже цінно те, що я допомагаю іншим. Кілька разів до мене звертались за допомогою, в одному випадку на лікування, в іншому, щоб запустити стартап. Завдяки тому, що я писала про ці історії, гроші знайшлись! Але ось що дійсно втомлює, так це потреба постійно потрібно вишукувати місцеві цікаві колоритні історії та персоналії. Мені бракує культурних подій у Вінниці, хочеться писати про більше і вагоміше, але редакція наполягає на локальній прив’язці. Пам’ятаю своє інтерв’ю з полярником, який тільки-тільки повернувся за Антарктиди. Я довго готувалась. Розпитувала про побут, про те як потрапити на такі дослідження, навіщо взагалі вивчати льодовики. Текст вийшов дуже класний, бо я мала прекрасного відритого героя, цікаву не заїжджену тему. Але не було «прив’язки» до міста. Або інший приклад. Якось я писала текст про податок «на тампони», дослідила, як утворюється цінова політика, що таке «рожевий податок», процитувала лідерок думок світового рівня, але в редакції мені сказали, що потрібна прив’язка до Вінниці (де думки тутешніх експертів?). І щодо цієї теми, я з цим не згодна. Бо не важливо, жінка в Ямполі, Києві чи Нью-Йорку — це та проблема, що є спільною для всіх. А не вирішують її, може, саме тому, що на місцях про це не говорять”.

Національні чи світові медіа пишуть про вагомі тенденції, новації, суспільно-політичні течії, а локальні часто про якісь побори в школах, проблеми з водопостачання, подорожчання вартості проїзду. Але і те і те може бути цікаво, якщо відмовитись від шаблонів. Як звичайна жителька міста згодна, що мені треба знати, коли відключать воду, але постійно читати про проблеми водоканалу я навряд чи хотіла б. Тут також потрібен баланс.

Я працювала в кількох редакціях у Вінниці і можу сказати, що підбір тем дуже залежить від редакційної політики. Так, специфіка регіональних медіа вносить свої корективи, але багато залежить від поглядів редакторів і формату.

Ну і щодо «обсмоктування» однієї теми – в регіональній журналістиці ти цього просто не оминеш. Бо якщо в місті щось сталось, то це всіх турбує і ти про це пишеш, і пишеш… Але треба пам’ятати, що будь-яку тему можна дуже по-різному розвинути. Наприклад, влітку у Вінниці ліфтер загинув в шахті ліфту. Я писала про його історію один матеріал, про ситуацію з безпечністю ліфтів у Вінниці — інший текст, ще був репортаж про цю трагедію. Можна знайти підходи і рішення, просто потрібно постійно шукати якусь нову грань, щоб справді не повторюватись.

З історії Діани відчувається, що регіональній журналістиці в Україні часто складно осучаснитись. Тільки у Вінниці з дипломом спеціальності «061 Журналістика» щороку випускається близько сотні студентів, яких готують два виші: Донецький національний університет імені Василя Стуса та Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського. Проте, роботу в місті знати непросто, зазвичай сайти типу «Робота.ua» на запит «Журналіст у Вінниці» показують нуль результатів за місяць. Тому, якщо роботу за фахом таки вдається знайти, ремствувати щодо редакційної політики чи поглядів на життя редактора не доводиться. Редакціям просто нема потреби боротись за спеціалістів! Тож залишається або терпіти скромне забезпечення або писати про місцеві пристрасті, скандали і кримінальну хроніку.

Якщо журналіст буде вільним — він прагнутиме ставати кращим

Надію на зміни дають молоді проєкти, які з’являються не тільки в Києві, а і в провінції. Як от онлайн-медіа «Vежа», яке стартувало у 2016 році у Вінниці і змусило журналістику в регіоні трохи змінитись, хоча реалії життя змінили за ці роки і сам проєкт. Про те, як все розпочиналось, розказує засновник і колишній головний редактор проєкту Андрій Качор:

“Ми відбирали штат за принципом, щоб людина була при здоровому глузді, з високим рівнем іронії та критичного мислення, молода і загально ерудована, з проукраїнськими поглядами, заглиблена в суспільне життя міста і країни. Питання профільної освіти за великим рахунком не стояло. Стояло питання стресостійкості, здатності працювати в критичних умовах, нічого не боятися. І ще питання володіння українською мовою. Позаяк «Вежа» онлайн-видання, позиції коректора в нас не планувалося, тож журналіст ніс повну відповідальність за власний текст від початку і до кінця.

У свій час «Вежа» вирізнялась передусім тим, що ми намагалися працювати за світовими стандартами інформаційної журналістики. Я вважаю, що це видання в принципі підвищило рівень оперативності роботи місцевих журналістів, навіть інших ЗМІ.

Ми робили акцент на візуальну форму подачі: якісні фото, візуалізація даних, якісні відеоматеріали. Тобто в нас був принцип «все робити красиво». До появи «Вежі» подібні речі взагалі були непритаманні вінницьким онлайн-ЗМІ. Пізніше ми почали виробляти масштабніші медіапродукти: документальні фільми, великі цикли відеооглядів, промо-матеріали про Вінницю. Тобто нам було важливо робити не просто ЗМІ, а історію, щоб «Вежа» була брендом, була модною в місті та синонімом якості. Ну, і звісно, намагалися ніколи не писати канцелярським, офіційним стилем, навіть про якісь офіційні події. Ми поважали свого читача і не хотіли «згодовувати» йому прісну інформацію. «Годували» своїх споживачів локальною історією, культурою, політичною аналітикою, урбаністичними темами, важливими інтерв’ю. Це складно, це не дає «швидкого» трафіку, це не про «згвалтував-вбив-розчленував-з’їв». Але якщо не виховувати в читача подібні цінності — який тоді в цьому всьому сенс?

Переконаний, щоб запобігти вигоранню, журналістові слід змінювати тематику, жанри, чергувати «легкі» жанри з «важкими». А головне — давати автору стільки свободи, скільки він сам може «здолати». Якщо журналіст буде вільним – він це обов’язково цінуватиме і прагнутиме ставати кращим”.

І хоча Андрій Качор залишив «Vежу» восени 2020 через певні життєві обставини, проєкт досі має в штаті фотокорів, готує нові формати, журналісти намагаються писати про життя Вінниці не банально. Діана Колногузова перейшла на роботу в третю редакцію, але продовжує працювати у Вінниці. Я працюю власкором національного, але молодого медіа у Києві.

Інструкція для локальних журналістів «Як не вигоріти»

• Говорити одразу, на співбесіді, що хочеш робити, що можеш робити і що не будеш робити ні за яких обставин. Як показує практика, краще хай вас не візьмуть зовсім, ніж ви замучите редактора і самого себе.
• Варто одразу спитати, скільки будуть платити «чистими» (після оподаткування) і чи є взагалі зарплата «білою»? Коли виплачують зарплатню? Який графік роботи і чи передбачені бонуси за понаднормову роботу?
• Відпустка. Вона має бути. Без відпочинку і нових вражень працювати просто не вийде.
• Знайдіть свого редактора. Того, хто цінуватиме вашу роботу, стиль, теми. Для цього потрібно створити якісне портфоліо. Пишіть самобутні тексти щоб там не було, редактори читають дуже багато матеріалів в інших медіа, і якщо зачепите своїм матеріалом там – вас можуть покликати в іншу редакцію з кращими умовами.
• Вчасно піти. Якщо ненавидиш свою роботу, час працювати в іншому місці, іншій галузі. Краще кілька місяців варити каву і повернутись до журналістики, ніж злягти і більше ніколи не відчути кайф від професії.

Авторка: Анастасія Король