Як вижити гіперлокальним, але гіперважливим ЗМІ?

Алла Федорина

Онлайнова дискусія «Свобода медіа під час війни», сесія «Виживання редакцій та їхні потреби під час війни», стала, по суті, першою з початку повномасштабної збройної агресії Росії професійною розмовою з медійних проблем у країні та тих викликів, до яких хтось був готовий, хтось не готовий, але змушений прийняти, бо – війна.

Інститут демократії імені Пилипа Орлика ще на початку березня промоніторив роботу місцевих ЗМІ восьми областей і відзначив, як відсипалося з професійності та розуміння журналістської місії лушпиння «джинси», протокольності, подекуди надмірної розважальності. Воєнні дії, ЗСУ, тероборона, волонтери стали найважливішими темами. І ще одна, не менш важлива: ділова інформація щодо діяльності місцевої інфраструктури, можливих «зелених коридорів» – на сході та півдні, приймання біженців – у центрі та на заході.

Експерти ІДПО вже писали: число публікацій із ознаками замовності, фейків, пропаганди виразно зменшилося. Проте на онлайн спілкуванні хотілося наголосити не на особливостях подачі інформації в час війни, а передусім на чинниках, від яких залежить виживання місцевих медіа. І їх ролі сьогодні в окупованих та деокупованих районах не можна недооцінювати.

Експерти Інституту ще у мирні часи повторювали і наголошували на важливості місцевих медіа – зараз їх називають локальними чи гіперлокальними. Проте значущість їх ніколи локальною не була, принаймні у прикордонні. На територіях, куди довго взагалі не долітав український телевізійний сигнал, де потужно мовило все російське (тривалий час – без запобігань із українського боку), держава фактично залишила частину свого населення у інформаційному полі чужої держави. Про наслідки цього говорити не будемо – вони наочні з 2014 року. Проте й останні вісім років зусилля держави на виправлення такої ситуації були фрагментарними, неузгодженими, нестабільними. Фактично лише місцеві видання (колишні «районки») несли інформацію про країну, роботу влади, життя громад. Краще несли чи гірше – мова зараз не про це. Мова про те, що таким чином все-таки існувало українське інформаційне поле. І про нього слід було дбати. Бо, по суті, мова йшла про інформаційну – читай «національну» – безпеку держави. Ми ж на високих рівнях розмовляли про гаджетизацію, діджиталізацію, е-врядування та інші справді важливі й потрібні «е», до яких, на жаль, не готові ще багато українських територій. Ба, дехто говорив навіть про те, що ЗМІ не потрібні, бо з народом треба спілкуватися через соцмережі… Як би таке спілкування провести сьогодні?

Саме перед онлайновою дискусією потелефонувала до редактора краснопільської газети «Перемога» Олександра Моцного (час від часу тримаємо звʹязок із колегами, які перебувають у зонах ризику). Поміж іншого, він розповів про село Грабовське (так, саме те, де народився відомий Павло Грабовський). Державний кордон там іде по городах: оця грядка – з українського боку, а сусідня – вже з російського. Місцеві вийшли попоратися на городі, а з того боку стріляють. Щоб потелефонувати рідним, треба не один кілометр від села пройти – звʹязку немає. «…Коли окупанти зайшли і зрозуміли, чому їх так добре обстрілюють, – а мобільні телефони зараз у кожного, вони почали гатити по вишці. Цілилися погано, розбомбили багато чого навколо, та врешті звалили».

Тобто там, на території вже не окупованій, але обстрілюваній, нормальний звʹязок, інтернет стабільно відновляться не прогнозовано, коли. Відтак ілюзії про загальну онлайнизацію треба залишити, і так само без певних прогнозів. Як нести інформацію людям? А залишається «старий дідівський спосіб» – друковані видання. ІДПО розповідав, як зустріли люди перший, розмножений принтером, номер газети «Ворскла» у сусідній із Краснопільською – Великописарівській громаді. Люди навіть плакали, бо в сутолоці та напруженні війни, що прийшла до них буквально у перші свої години, вони отримали не просто інформацію, а вітання від звичного світу, від своєї країни, – ніби гарантію того, що, справді, все буде Україна.

Тобто поки треба відкласти на щасливе потім ідею повного переходу інформування в інтернет (тим більше, особисто мені вона якось не надто імпонує). Варто думати наразі, як забезпечити функціонування того напрацьованого і найдоступнішого для сьогоднішнього вжитку каналу інформування прикордонців – друкованих видань.

З цього приводу – ще одна історія. Потелефонував редактор газети «Прапор перемоги» Борис Чикало з всесвітньо відомої сьогодні Охтирки. Був просто таки у розпачі. Попри загрози, попри частково пошкоджене редакційне приміщення, він спішив за першої нагоди видати повноцінний номер видання. («Ти ж знаєш, які важкі у нас часи не були, але газету я завжди випускав вчасно!») Вінницька друкарня надрукувала і передала наклад до Сум у четвер. За попередньою домовленістю з «Укрпоштою» газету мали привезти до Охтирки у пʹятницю. Чудово! Проте… наклад так і залишився в Сумах. На запитання редактора поштарі відповіли, що передумали й вирішили, що пошту до Охтирки завозитимуть раз на тиждень – у вівторок (на хвилиночку – це не у віддалене село на краю світу, це у місто Охтирка, районний центр одного з пʹяти районів Сумщини – раз на тиждень?!). Отож, і газету привезуть у вівторок. Тобто замість того, аби україномовна (на відміну від інших місцевих) газета оперативно прийшла до охтирян, вона зʹявилася з пʹятиденним запізненням. А, як зауважив на онлайн дискусії редактор великописарівської «Ворскли» Олексій Пасюга: одна проблема – випустити, ще складніша – доставити до читача.

ІДПО неодноразово говорив про досить дивну реформу «Укрпошти», яка робиться не знати, для кого, але, схоже, не для споживачів послуг цього підприємства. Перешкоди у проведенні передплатної кампанії, не перераховані редакціям кошти за передплату, постійно проблемна доставка газет… Коли повідомлення про таку ситуацію цими днями розмістив у соцмережах голова Сумської обласної організації Національної спілки журналістів Володимир Садівничий, серед інших коментарів були й такі: треба ж пожаліти поштарів, вони ж із ризиком для життя сьогодні працюють. Співчувати поштарям слід було ще минулого року, коли «Укрпошта» масово їх скорочувала на користь виїзних бригад, які мають приїздити в село, знову таки – раз на тиждень, і привозити пошту, пенсії, те-се. (Вже говорилося, що з появою цих реформаційних пересувних пунктів бабусі подекуди почали отримувати пенсію з затримкою аж до двох тижнів). Тож основна причина такої роботи «Укрпошти» – не поштарі, які в селах були шанованими людьми, а монополізм структури. Завдяки йому будь-яка нездарна організація діяльності все одно «сходить з рук». Чому редакції миряться з такою ситуацією? Чому журналісти, які розповідають про громадянську активність та відстоювання всіляких прав, так і не обʹєдналися для протидії монополісту? І чи не на часі проєкти зі створення альтернативної системи розповсюдження газет, причому – без обдирання редакцій «до нитки» за такі послуги? Напевне ж є досвід інших країн, що може підштовхнути власні ідеї, які, звичайно, потребуватимуть технічної підтримки.

Багато місцевих видань зокрема Сумщини друкувалися у Харкові. Сьогодні цей ресурс російські окупанти зробили недоступним. Свої послуги надала вінницька друкарня, – спасибі їм. Проте варто уявити зросле навантаження на виробництво. І, можливо, медіа-бізнесмени запропонують проєкти якихось мобільних друкарень, які в умовах війни (та й миру!) могли б працювати наближено до виробників інформаційного продукту? Авторка цих рядків – не фахівець у технічній галузі, проте мають бути варіанти хай не вирішення, але мінімізації такої проблеми.

Журналістську солідарність варто б виявити і у вирішенні питання з надання державної підтримки місцевим ЗМІ. Вірно сказав на онлайн дискусії голова Комісії з журналістської етики Андрій Куликов: сьогодні немає більш важливих центральних медіа та менш важливих локальних – всі однаково важливі. Зараз, як ми зʹясували вище, місцеві видання стали стратегічними структурами інформаційної війни. Проте вже багаторічні розповіді про зарубіжний досвід із надання держпідтримки таким медіям, проходять повз свідомість влади – від найвищої до найнижчої. Ми за понад 30 років звільнення від радянського союзу так на загал і не позбулися совкового ставлення влади до ЗМІ як до «обслуги» чи їх особистої трибуни. Згадати хоча б реформу з роздержавлення ЗМІ, потрібну і корисну, на початках якої законодавці обіцяли фінансову підтримку виданням, які першими ввійдуть у реформу і почнуть працювати в новому форматі. Ввійшли, дехто, зрозуміло, – в числі перших. Хто отримав ту фінансову підтримку? Запитання без відповіді.

Під час цих перемін місцеві видання підтримували міжнародні організації. Яскравими і корисними стали проєкти для місцевих ЗМІ українських прес-клубів, зокрема Харківського (Людмила Доля), Тернопільського (Анжела Кардинал). Вони реалізовувалися за підтримки Медійної програми в Україні Internews. Хочеться сподіватися, що ці проєкти матимуть продовження.

А держава? Як дбала вона про свою інформаційну безпеку? Причому мова про реальну безпеку для всієї території України, а не лише шоу-активність зі створення якогось телеканалу, в ефірах якого може смердіти російщиною, чи виставу з політично брудного закриття ефіру справді професійних українських каналів.

Хтось скаже: яка фінансова підтримка, не про те мова, це не на часі, кошти потрібні для іншого і т.д. і т.п.. Та завжди це чомусь було не на часі. І зараз, звісно, «броник» чи байрактар є ніби більш важливими і нагальними. Але вкотре повторюся: мова про інформаційну, читай «національну» безпеку. Про створення настрою і живлення свідомості, що допомагає населенню тримати удар. Пригадую, як на стіні в університеті, ще в мої студентські роки, висіла наша величезна стіннівка з назвою «Слово – зброя». Хто заперечить цю тезу сьогодні? Якщо не зброя, то такий собі інформаційний «броник» для захисту мізків.
Тож програми з державної підтримки локальних ЗМІ мають бути, причому бути реальними, контрольованими та виконуваними.

Звичайно, важливі всі механізми та заходи, про які йшлося на онлайновій дискусії. Це засоби фізичного захисту журналістів, які працюють на війні. Це підготовка плану дій на різні ситуації та матеріальне наповнення цих планів. Як, наприклад, придбання генератора та запасів пального. Це створення системи дублювання, що, зокрема, зробило радіо НВ, почавши вести ефір із кількох міст, а не з одного, – розповів Дмитро Тузов (Фундація «Суспільність»). Йшлося і про потребу забезпечення редакцій супутниковим звʹязком, про страхування журналістів. Про напрацювання універсальності в роботі медійників, що необхідно в умовах кризи. І, знову ж, про фінасову підтримку. «Є ризик зникнення медіасистеми, що створена в Україні, принаймні, її частини», – застеріг представник «Інтерньюз Україна» Костянтин Квурт. Тому, на його думку, мова має йти не просто про гроші та їх кількість, а й про оперативність, з якою ця допомога буде надана.

Нагадаємо: онлайнова дискусія була вступною частиною конференції «Після війни: переосмислення майбутнього громадянського суспільства», що відбулася у Варшаві і була проведена Ініціативним центром сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання» (ІСАР Єднання, Україна) та Фундацією розвитку системи освіти (FRSE, Польща) за фінансової підтримки Посольства США в Україні та Чорноморського Фонду регіонального співробітництва, проєкт Німецького фонду Маршалла. Партнери конференції: Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства України», Європейський Союз у межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства» та Координатор проєктів ОБСЄ в Україні.

Алла Федорина,
координаторка регіональної експертної групи ІДПО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.