Інформаційний простір України сьогодні зосереджений на війні. Але разом з очищенням нашої землі від агресора, в суспільстві є запит на самоочищення: влада і громадяни мають навчитися жити за принципами сучасного цивілізованого світу. 

Висвітлювати болючий шлях до змін – завдання медійників, яким теж треба багато чому навчитися. Наприклад, як розповідати про резонансні події, не порушуючи права людей на приватне життя, відчувати, де проходить межа між суспільним інтересом і особистим простором. 

З одного боку, захист права на недоторканність приватного життя в Україні чітко визначено на законодавчому рівні. З іншого – у цивілізованому світі завжди зважують, яка користь від поширення приватної інформації. Вважається, що її оприлюднення можливо, якщо мова йде про національну безпеку, економічний добробут або інші фундаментальні для суспільства речі.  

Саме тому громадськості свого часу стало відомо, наприклад, про приватні вечірки Бориса Джонсона під час пандемії, внаслідок чого він втратив посаду.

Останнім часом в Україні етичні питання теж виходять на перший план. Так, торік ми спостерігали одразу декілька резонансних подій, пов’язаних зі втручанням журналістів в особисте життя українців – як можновладців, так і пересічних громадян. У двох з цих випадків суспільство одностайно стало на бік  приватних осіб. В інших – досі точаться дискусії. 

Один із гучних скандалів виник після інтерв’ю італійської журналістки  Лаури Танґерліні з вінничанкою Іриною Дмитрієвою. 

В палату до пацієнтки, яка зазнала тяжких поранень та втратила доньку під час ракетної атаки по Дому офіцерів, увірвалася група італійського телеканалу RAI News 24.

Журналістка показала молодій жінці фото з донечкою та зафільмувала її реакцію на звістку про загибель дитини. За словами Лаури Танґерліні, все це вона зробила для того, щоб показати світові жахливі наслідки війни в Україні. Начебто і пані Ірина не була проти розмови. Але родичі постраждалої жінки категорично заперечили ці слова. Вони розцінили факт допиту як втручання в приватне життя людини, яка знаходиться в тяжкому психоемоційному стані. Поведінка телеведучої викликала обурення всього українського суспільства, публічно засудила дії Лаури Тангерліні і Комісія з журналістської етики.  Члени Комісії закликали МОЗ України разом із журналістами розробити правила допуску представників медіа у лікарні. Крім того, українську журналістську спільноту попрохали повернутися до теми надання прескарт лише професіоналам своєї справи. 

Інший випадок, що викликав суспільний резонанс не на користь журналістів – це  історія з 23-річним порушником комендантської години. Подія сталася в Києві у жовтні минулого року. Перевірка телефона хлопця показала, що він переглядає еротичний контент. Під час затримання була присутня журналістка телеканалу “Київ” Анжеліка Музиченко, яка оприлюднила обличчя людини, виставивши його збоченцем. 

Українці в соцмережах масово стали на захист молодика. Відреагувала на подію і Комісія з журналістської етики, яка висловила публічний осуд журналістці.

Наступна гучна подія сталася у листопаді минулого року. На території Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ МП українські спецслужби провели масові обшуки. Були знайдені документи, які засвідчують російське громадянство чималої кількості місцевих попів та купу проросійської літератури. До того ж СБУ виявила порнографічні матеріали за участю дітей, які, за попередніми даними, не були завантажені з Інтернету, а зняті на відеокамеру.  

На додачу під час обшуків секретаря архімандрита Микиту застали у ліжку з неповнолітнім хористом.

Фото священника і хлопця з’явилися на багатьох українських сайтах, зокрема, на Главком и Львів.Медіа 

Обговорюючи подію в соцмережах більшість українців були обурені ницістю служків московського культу. Щодо хлопця – думки розділилися: хтось вважав його співучасником проросійських агітаторів, хтось – жертвою злочинців. Так, користувачі соцмережі тікток почали записувати відеоролики, в яких засудили журналістів, які не повністю закрили обличчя юнака. 

На думку людей, земляки не могли не впізнати юного хориста і невідомо як ця подія вплине на його подальше житті. 

Цей рік також почався зі скандалу – в. о. голови податкової служби Києва Оксану Датій викрили на багатомільйонних оборудках. “Вона разом з іншими членами комісії без законних на те підстав приймала рішення про відповідність або невідповідність критеріям ризиковості платників податків, що спричинило тяжкі наслідки”, йдеться в повідомленні ДБР. У Датій знайшли три квартири в Києві загальною вартістю приблизно $1 млн, будинок поблизу столиці, який коштує близько $200 тисяч, два автомобілі, які оцінили в $150 тисяч, дорогі прикраси та значні суми готівки. Ця новина зокрема з’явилася на сайтах Телеграф та УНІАН. 

Можливо цей скандал потонув би в низці інших корупційних скандалів, які стрясають нашу країну останнім часом, якби не цікавинка: під час обшуків у підозрюваної виявили папірці з побажаннями на Новий рік. 

Серед мрій в.о. голови податкової служби Києва – швейцарський годинник Breguet, мільйон доларів та інші матеріальні блага.

На цей список бурхливо відреагували соцмережі. До обговорення підключилися навіть зірки шоу-бізнесу. Думки українців знов розділилися. Багато хто вважав, що оприлюднювати потаємні бажання людини неетично, адже кожен з нас прагне примножити свої статки.  

Сумнівається щодо необхідності таких дій і виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк. 

– На мою думку, публікувати такі приватні речі було зайвим. Навіть якщо людина написала в новорічній записочці, що бажає заробити мільйон доларів, це не буде доказом у суді. Швидше навпаки, вона заявить про надмірне втручання в приватне життя, і суд ще й розцінить це як тиск, – написала у ФБ медіаекспертка. – Бо якщо є злочин – мають бути докази по суті справи, і має бути висунуто підозру. А тут за цими приватними записками всі якось не помітили порушення презумпції невинуватості.

Український історик Володимир Вятрович порівняв ситуацію з романом Джорджа Оруелла “1984”, де персонажів карають за думки. 

Але знайшлося чимало людей, які не готові пробачати можновладцям навіть фантазії про збагачення на держслужбі під час війни. Серед них – одеська блогерка Зоя Казанжи. 

“Мене дуже злить сентенція, що журналісти винні, Вони чинять неподобства і злочини, а винні ті, хто про це пише. Ну блін. В нашій країні якраз купа резонансних розслідувань проводилось після того, як про це писали медіа. Щодо етики. Неетично було всією країною спостерігати, як Журавель вмирав. І нічого не робити”, – написала блогерка в ФБ.

Різноманіття думок пересічних українців цілком виправдано, адже навіть поважні медіаексперти подеколи розходяться в поглядах щодо меж компромісу між “суспільним” і “приватним”. 

Так, в Комісії з журналістської етики нам розповіли, що за останній час неодноразово розглядали скарги на журналістські матеріали, де містилися ознаки порушення п. 3 Кодексу етики українського журналіста: «Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. При цьому не виключається його право на журналістське розслідування, пов’язане з тими або іншими подіями і фактами, якщо суспільна значущість інформації, яка збирається і поширюється журналістом є вищою, ніж приватні інтереси особи».

Один з останніх прикладів – скарга щодо матеріалу «BBC News Україна» про весільне шахрайство. Мова йде про український переклад публікації з основного сайту ВВС. Заявниця вважала, що оприлюднення фотографії жінки, яку підозрюють у шахрайстві, без рішення суду є порушенням цієї вимоги Кодексу. В той же час, видання аргументувало публікацію фото суспільним інтересом (адже хтось інший може стати жертвою). 

Комісія дійшла висновку, що публікація фото не була необхідним заходом.

Втім, деякі члени Комісії висловили власну позицію, що ці фото, на їхню думку, мали бути оприлюднені. 

“Отже чітко провести межу між приватним життям і суспільним інтересом не завжди просто. Головним критерієм залишається мета оприлюднення приватних даних. Якщо це робиться для скандальної популярності матеріалу, це є порушенням”, – заключили в КЖЕ.  

З тим, що межа приватного – дуже хитка – погоджується і  Валерій Дрешпак, експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика, професор кафедри журналістики Університету митної справи та фінансів (Дніпро). 

–  Не заглиблюючись у нетрі правового аналізу, давайте поглянемо принаймні на два положення в Законі України «Про інформацію», – пропонує медіаексперт. – У статті 21 «Інформація з обмеженим доступом» конфіденційна інформація визначається як «інформація про фізичну особу, інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, а також інформація, визнана такою на підставі закону». І вже ось тут є перше «крім». За Кодексом адміністративного судочинства суб’єктами владних повноважень є: орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. І це той момент, коли приватність службовців-посадовців уже є обмеженою. 

– Чи повинні, наприклад, платники податків знати про новорічні бажання деяких податківців? 

– Очевидно, що так, особливо, якщо бажання других здійснюватимуться за рахунок перших. То вже нехай юристи дискутують, чи був папірець речовим доказом і чи можна було його оприлюднювати саме як речовий доказ, що характеризує фігурантку справи. Адже далі – у статті  29 «Поширення суспільно необхідної інформації» – зазначено, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення». Треба так розуміти, що шкоди цієї може бути завдано й інтересам приватної особи. 

А тепер найголовніше: «предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо». І ось вони – «гойдалки» цього самого ТОЩО! Хоча й без них позиція «введення громадськості в оману» може стосуватися чи не кожної гучної справи-викриття. Що ще додати? Люди – допитливі, і це непогано! Адже допитливість зміцнює соціальні зв’язки і допомагає виявляти брехунів.

Разом з тим експерти радять не забувати, що у воєнний час чиясь надмірна допитливість може коштувати життя людей. Насамперед мова йде про військовослужбовців та людей, що залишилися на тимчасово окупованих територіях. 

– Для мене найважче оцінювати  баланс «приватне – суспільне», коли отримуєш інформацію про те, що хтось із журналістів або цивільних опинився в полоні, – каже Ліна Кущ, перша секретар Національної спілки журналістів України, членкиня Комісії з журналістської етики. –  В багатьох випадках доводиться мовчати, тому що оприлюднення може серйозно зашкодити людині. Були випадки, коли ми вже підготували повідомлення про незаконне затримання колеги на окупованій території – і не поширювали, тому що рідні не давали згоди.

За словами експертки, нашим медійникам є чому повчитися  у потужних іноземних медіа. Зразками, де редакційна політика прописана дуже детально, можуть бути News Values and Principles (Associated Press) та The Editorial Guidelines (BBC). На Радіо Свобода розроблені спеціальні рекомендації з фото- і відеозйомки військовополонених (Editorial Guidance on POW Footage (RL)). 

Зі свіжих прикладів, які демонструють баланс між суспільним інтересом і приватним життям, – репортаж на сайті Deutsche Welle про російських військовополонених в Україні.

– Ми бачимо, що обличчя військових заблюрені, прізвища, їхнє місце проживання не називаються, – каже Ліна Кущ. – Журналісти описують обставини, за яких брали інтерв’ю, хто був ще присутнім, як обирали полонених тощо. Ці деталі особливо важливі, коли ви приховуєте частину даних (в даному випадку це приватні дані) і коли ви не маєте змоги вільно обирати співрозмовників, але аудиторія повинна зберегти довіру до ваших повідомлень. У українських медіа таких правил немає, але є рекомендації, розроблені Комісією з журналістської етики.

Пані Ліна звертає нашу увагу на те, що публічні історії про українських полонених не повинні містити факти, які можуть зашкодити їм у неволі. До таких даних належать адреса місця служби, номер військової частини, назва підрозділу, переконання полонених («український патріот», «борець із рашизмом»), відомості про стан здоров’я (якщо така інформація виходить не від самого полоненого або його рідних), наявність родичів на тимчасово окупованій території, деякі факти про рідних (наприклад, служба рідних цивільного полоненого у Збройних силах України, в українських правоохоронних органах та ін.). 

Усі наші експерти наголошують: хоча межа приватного дуже хитка, маємо вчитися мінімізувати ризики, які можуть призвести до порушення прав і свобод людини. І в цьому контексті українським журналістам варто не тільки вивчати медійне законодавство, прислуховуватися до порад експертів, а також більш глибоко вивчати досвід провідних іноземних медіа. Адже маючи значні професіональні досягнення, у тому числі в розслідувальній журналістиці, вони вкрай ретельно ставляться до питань етики і навіть розробляють власні правила роботи над складними темами. 

Обираючи  між суспільним інтересом і правом людини на приватне життя не маємо забувати й те, що сьогодні в нашій країні йде війна. А це означає, що помилки в висвітленні деяких тем можуть не тільки завдати моральної шкоди, а й, в окремих випадках, створити реальну небезпеку для життя героїв публікацій. 

Ірина АВРАМЕНКО,
незалежна журналістка
Дніпро