Чому росіяни не протестують проти війни? Проти вбивства Навального? Чому й досі поважають Радянський Союз, ностальгуючи за минулим? Думаю, схожі питання хоча б одного разу ставив перед собою кожен. 

Пояснень цьому може бути багато. І репресивний режим, і реваншистські настрої суспільства, і їхнє телебачення… Проте ми вирішили пошукати своє пояснення у середовищі сучасних російських лідерів думок, які виступають проти війни і рішуче її засуджують. 

Що вони говорять про Україну та Росію? Чи закликають росіян протестувати чи якось інакше протидіяти режиму? Як пояснюють те, що сталося із Росією? Що говорять про її майбутнє і минуле?

Якщо ви хоча б одним оком стежили за так званими ліберальними російськими лідерами думок, то знаєте, що вони дуже активно представлені на медіаполі. Так, ще до повномасштабного вторгнення радіостанція «Ехо Москви» була одним із майданчиків, де виходили в ефір Дмітрій Биков, Юлія Латиніна, Віктор Шендерович, Олександр Нєвзоров, Станіслав Бєлковський… Після її блокування дехто із цих коментаторів розвиває власні youtube-канали, дає інтерв’ю іншим опозиційним медіа, дехто продовжує співпрацювати із каналом «Живой Гвоздь», що є спадкоємцем «Еха Москви». До декого із них прислухаються провідні світові медіа та політики, вважаючи «незалежними».

Для цієї публікації я вирішила взяти одного із найяскравіших та, мабуть, найактивніших представників російської ліберальної ютуб-тусовки – Дмітрія Бикова. І подивитися на те, як саме він коментує актуальні події, які наративи просуває. 

Дмітрій Биков щотижня приєднується до ефірів опозиційних каналів «Популярная политика» (програма «Честное слово с Дмитрием Биковим»), «Александр Плющев» («Classic News с Дмитрием Биковим»), «Ходорковский Live» (програма «Навігатор»). Також дає інтерв’ю та виступає як інтерв’юєр: у серпні 2023 він взяв інтерв’ю в колишнього радника ОП Олексія Арестовича, у листопаді цього ж року дав інтерв’ю російському журналісту Михаілу Козирєву. Включається Дмітрій Биков і в ефіри деяких українських медіа. Окрім цього, звісно, веде програми на літературну тематику. 

Матеріалом цього тексту стали шість обраних випадковим чином ефірів на означених ютуб-каналах, що виходили в грудні-лютому 2023-2024 років, а також інтерв’ю Дмітрія Бикова Михаілу Козирєву. Для того, щоб реконструювати позицію російського письменника щодо російсько-української війни, російського режиму та суспільства, увага зверталася на тези, які час від часу ним повторюються – такі собі лейтмотиви, що звучали у програмах незалежно від каналу та подій, які він коментував.

Таким чином Інститут  демократії імені Пилипа Орлика продовжує серію публікацій, присвячених аналізу російського ліберального медіаполя. Ми приділяємо увагу медіа та окремим лідерам думок країни-агресорки, які декларують свою антивоєнну позицію.

 «Розпад СРСР запустив у світі масштабний регрес»

Ми знаємо, що Путін вважає розпад Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Дуже часто за радянським минулим ностальгує і Биков. І це дивним чином об’єднує цих двох росіян.

Для Дмітрія Бикова розпад «тюрми народів» поганий тим, що «замість свободи і розвитку ми отримали вибух націоналізму». Російський митець часто повторює, що для нього націоналізм та нацизм – одне й те ж: «я справді не бачу різниці в цих суфіксах». На його думку, ще Горбачов мав випустити указ про «заборону націоналізму» та «арештувати й показово судити призвідників». 

Таким чином виходить, що репресивний радянський режим, хоч, звісно, не був ідеальним, але все ж виступав таким собі благом для народів, бо стримував їхні націоналістичні прагнення. 

Биков виступає проти націоналістичного підґрунтя протестів і в сучасній Росії. На прикладі нещодавніх заворушень у Башкортостані він заявляє, що «башкирський протест із національного має перетворитися в соціальний». Більш того, уся ця програма від 21 січня 2024 року присвячена коментуванню цитат Леніна. Ведучий – Олександр Плющев – ставить Бикову питання щодо поточних подій, а той відповідає, як він сам каже «золотими» або ж «великими словами» колишнього «вождя пролетарів». За допомогою ленінських цитат Биков продовжує розвивати тему позитивного впливу радянського союзу на національності, які там проживали:

«Єдина перемога революції в Росії була досягнута завдяки згуртуванню усіх національностей. Ленін до будь-якого націоналізму: єврейського, українського, польського, – ставився вкрай скептично. І в цьому він мав рацію. Я абсолютно впевнений, що розпад Радянського Союзу призвів до дикої архаїзації, наприклад, Середньої Азії».

Таким чином, Биков транслює два доволі типових колоніальних міфи. Перший – про те, що за часів колонізатора (тобто Радянського Союзу, Радянської Росії) усі жили мирно, а от після цього почалися сварки і війни. Насправді письменник ігнорує політику, яку провадили комуністи щодо національностей. І не бачить, що до воєн призвела саме ця політика постійних депортацій, переселень, перемішувань народів. Проте сум викликає не стільки це, а скільки невміння побачити політику національного пригнічення, яку провадив Радянський Союз, а отже, як наслідок – й ігнорування сучасного національного пригнічення і фактично тихого винищення національностей, які населяють Російську Федерацію. 

Другий колоніальний міф, який час від часу повторює Биков, це нібито «дикунство», «байство», які виникли у країнах Центральної Азії після розпаду СРСР. Виходить, нібито Радянський Союз їх намагався цивілізувати, а коли припинив свій, знову ж таки позитивний вплив, почався той самий «масштабний регрес». Так декларується нерівність між колонізатором (СРСР) та малими «дикими» народами.

Проте в країнах Центральної Азії до того, як туди прийшов СРСР, були власні традиції державотворення, а також культури та мови, які СРСР утискав за однаковим із українським сценарієм. До того ж, як СРСР, так і сама Російська Федерація робила все для того, щоб заохочувати «байство», олігархізацію, криміналізацію, радикалізацію у своїх кордонах, на теренах Центральної Азії та й по всьому світу, купуючи політиків, президентів, прем’єрів… 

Звісно, не можна сказати, що ставлення Бикова до Радянського Союзу є цілком позитивним, він говорить, наприклад, що той «був огидним, ніхто ж не сперечається». Але невміння побачити його агресивну природу щодо національностей, які його населяли, намагання реабілітувати в очах у своєї аудиторії кривавого диктатора Леніна  (його роботи  «з націоналізму» Биков навіть рекомендує вивчати в школах»), свідчить про те, що і цього російського митця можна уналежнити до цілої низки інших літераторів цієї країни, що формували, підтримували й оспівували російські колоніальні стереотипи. 

«Українці – мої співгромадяни»

Не можна сказати, що Биков дослівно поширює наратив «росіяни та українці – один народ». Він визнає, що це не так: «Я ніколи не проголошував, услід за Володимиром Путіним, росіян та українців одним народом. Це різні народи: етнічно, культурно, філософськи, як завгодно, – каже він на каналі «Ходорковский Live», але потім продовжує, – але це частини однієї масштабної країни [СРСР] ». 

Ось що іще каже Биков на цю ж тему:

• «українці – теж [як і росіяни] мої співвітчизники… тому що я народився в СРСР і присягу давав СРСР»;
• «Київ – одне із найкращих міст моєї Батьківщини»;
• «Кияни, харків’яни, львів’яни – мої співвітчизники. Одесити – мої співвітчизники. Я виріс у цій величезній країні [СРСР]. Я їздив до Києва до однополчан діда, друзів його. І до Тбілісі до його однополчан щоліта. Я виріс у відчутті, що ці люди – мої співвітчизники. І вони ними залишаються, і не тому, що ми один народ. «Один народ» – це спекулятивний термін, що має коріння у фашистській пропаганді: «Один народ, один лідер, одна нація». Але ми жили в одній країні…»

Биков – не єдиний російський лідер думок, хто вважає прийнятним заявляти про якусь спільну Батьківщину для українців і росіян саме під час повномасштабного вторгнення Росії, яке, не варто мабуть і нагадувати, має на меті стерти будь-які ознаки української ідентичності й замінити їх російськими. 

Так, це його думка, він має на неї право, але тоді виникає декілька питань. 

По-перше, етичне. Наскільки правильно, знаючи про справжній характер цієї війни, визнаючи фашистську сутність сучасного російського режиму (Биков неодноразово називає сучасний російський режим саме так) заявляти про якусь спільну Батьківщину, про якесь спільне громадянство росіян, українців і, до речі, грузинів? 

По-друге, якщо українці, грузини та росіяни – не «один народ», але у них одна батьківщина тільки через те, що колись вони були в одній державі, то чим ця позиція відрізняється від концепту «руського миру», у якого, як відомо, немає кордонів? 

«Арестович – мій кумир»

Час від часу російського митця просять прокоментувати й українську політику. І якщо деякі російські коментатори, наприклад, Олександр Невзоров, відмовляються це робити: мовляв, це їхня, українців, справа, то от Биков – не такий. 

Він час від часу згадує Арестовича, вважаючи його «барометром», до якого важливо прислухатися, також називає його власним «кумиром», «героєм» 2023 року поряд із Навальним та Зеленським. Також в інтерв’ю Міхаілу Козирєву він сказав, що Арестович міг би бути «лідером опозиції». 

Розмовляючи із Ніно Росебашвілі щодо підсумків 2023 року, Биков говорить, що багато в чому з ним не погоджується. Зокрема, в тому, що Україна має йти на перемовини з агресором. Проте ідеї Арестовича він дуже детально переказує. Зокрема, те, що Україні буде проблематично перемогти, а Захід не надто хоче, щоб це сталося:

«На те, щоб Захід дозволив перемогти Україну, якось не дуже схоже. Хоча вони так вписуються дуже в’яло за неї або ж недостаньо активно. На те, щоб Україна могла перемогти, повернути собі кордони минулого року, також якось не дуже схоже».

Також декілька разів він говорить про те, що Зеленський вперто хоче продовжувати війну, що в українському суспільстві нібито відчувається втома від цієї його упертості, «ймовірно, ще пів року війни спричинять серйозну внутрішньополітичну кризу в Україні, і там вже треба дивитися, хто може… Зеленського змінити; ясно, що політичний час його успіху, час його популярності добігає кінця».  У цьому ж інтерв’ю Биков заявляє, що «американці просувають на це [на місце Зеленського] Єрмака… Натяк нібито на зовнішнє управління Україною?

Подібні коментарі Бикова свідчать про те, що він не до кінця розуміє української політики, але, звісно, для того щоб коментувати її на різних каналах, цього й не потрібно. Очевидно, тут він робить схожу помилку, як і Путін та його прибічники, вважаючи панівними у нашому суспільстві тільки ті ідеї, які йому подобаються. Так, в одному із інтерв’ю він чомусь говорить, що зараз в Україні немає надійної соціології щодо того, чи готові українці до перемовин. Хоча вона є. Як є й соціологія щодо ставлення українців до Арестовича, згідно із даними КМІС, йому не довіряють 76%. Натомість Зеленському довіряють 77%. Так само дані соціологів є й про ставлення українців до перемовин з Росією, до поглядів на війну… 

«Росія знаходиться в лапах у диявола… Увесь світ не може нічого зробити»

А що відбувається із сучасною Росією? На це питання у Бикова є містична відповідь – її захопив диявол, усесвітнє зло, «найчорніша у світі сила». Ось як це сталося:

«Путін впустив у себе диявола, і цей диявол надув його ізсередини… Ось він лопається від зла, що його переповнює. Там і антисемітизм, ненависть до просвіти, жінофобія. Там будь-які печерні сили. Те, що ми спостерігаємо зараз, це не Путін… Ми бачимо оболонку Путіна, яка надута ізсередини усесвітнім злом. І коли питають, чи може Путін натиснути на кнопку – звісно, може. Тому що Путін зараз – це рукавичка, одягнена на копито дуже страшного ляльковода».

Майже те саме про Путіна, якого «розпирає сила «не зовсім людської природи» він говорить в інтерв’ю Олександру Плющеву 14 січня, коментуючи поїздку російського диктатора на Чукотку: 

«…на зустрічі з ним [з Путіним] не було жодного шамана. Шамани такі штуки добре відчувають. Зустріч із шаманом була б для Володимира Путіна небезпечною. Шаман може відчути присутність в ньому якогось потойбічного духа і чого доброго – почати його виганяти». 

Ще одна розмова про Путіна, в якого проникла «найчорніша у світі сила» відбулася у Дмітрія Бикова із ведучою «Популярної політики» Ніно Росебашвілі у день, коли стало відомо про смерть Олексія Навального.

Так, ми знаємо, що російські письменники люблять містику. Однак подібна трактовка подій, як-от тим самим Булгаковим у 30-х роках, так і зараз Биковим майже через століття, знімає відповідальність із будь-кого. Що робити із дияволом? Із абсолютним злом? Протистояти йому неможливо…

До того ж, свої уявлення про диявола, який вселився у Путіна, Биков доповнює міркуваннями про «Божественний задум», «Божественний план»: «Якщо Росії потрібно пожертвувати собою, своїм існуванням для того, щоб довести згубність диявольских вчень… це плата за знищення диявола».

Звісно, важко сперечатися із релігійною свідомістю, однак подібна інтерпретація подій в Росії, а особливо зображення сучасного її лідера мало не як слуги Антихриста, справді, сприяє тому, що й так пасивне російське суспільство знайде додатковий аргумент того, що нічого робити не треба. А від останньої цитати про те, що Росія жертвує собою, що її пожирає диявол і таким чином знищує себе, навіть трохи віє «народом-богоносцем».

Більш того, не тільки росіяни, але й увесь світ, на думку Бикова, не може нічого зробити з Росією. І єдиний вихід у всіх – чекати, доки Росія або ж її нинішній режим:

• «зробить самовбивчий крок, до цього залишилися секунди»;
• вступить «у фазу активного аутоімунного самознищення, і залишилося тільки дожити до того моменту, коли вона стане некерованою»;
• «…вб’є себе об власну стіну»;
• «якщо добро не може перемогти зло, то зло себе пожирає, це теж один із законів фізичних… для цього зовсім не потрібна якась масова підтримка у опозиції, для цього навіть не потрібна притомна опозиція; для цього достатньо системи, яка б рила собі яму».

Звісно, дуже хочеться вірити у такі сценарії, за яких російська опозиція (притомна чи ні), услід за героєм російських казок Ємелею сидітиме на пічці, а все якось саме вирішиться. Божий замисел здійсниться, зло ізжере саме себе, вириє собі яму, диявол програє тощо… 

Але все ж сучасне зло – Путінський режим і російське суспільство, що його підтримує – з’явилося в тому числі через байдужість, через невміння ліберальних, демократичних сил протиставити йому хоча б щось. Та й сама демократія, як ми розуміємо в Україні завдяки низці революцій, а тепер і війні – це щоденна відповідальність кожного громадянина. Це контроль і критика влади, боротьба за дотримання прав людини, якісні медіа… 

Містичне ж трактування, яке пропонує Биков, як на мене, нічим не допоможе, ані російському, ані українському народу, ані врешті решт всьому світові. Бо в результаті – навіть якщо здійсниться описаний сценарій – ми отримаємо ту саму Росію, що не здатна буде впоратися сама із собою і чекатиме, доки на голову їй впаде демократія.

«Буде просто хаос кривавий»

Російську опозицію часто звинувачували в тому, що у неї немає якогось притомного, реалістичного сценарію на випадок поразки Росії у війні і, відповідно, кінця путінського режиму. Останній наочний приклад – це заява Юлії Навальної, де вона обіцяє продовжити справу свого чоловіка і говорить, що разом зі своїми прибічниками вони «зможуть перетворити нашу країну у прекрасну Росію майбутнього». Проте конкретного плану – не пропонує. 

Очевидно, що цього покрокового рецепту немає й у Бикова. Коментуючи майбутнє Росії, він посилається на Ходорковського, який обіцяв, що спочатку буде набагато гірше, російський митець використовує формулювання «хаос кривавий», але потім буде «набагато краще». Те саме каже він і в інтерв’ю Ніно Росебашвілі, коментуючи смерть Навального:

«Буде смута дуже масштабна, в цій смуті ніхто із його [Путіна] прибічників  не вціліє. Вирок собі підписали усі, хто відкрив сьогодні рота, щоб сказати гидоту про Навального… Це закінчиться дуже кривавою, дуже великою, дуже серйозною, російською говорячи, бучею. Бучею завжди називається велика смута. Своя Буча буде обов’язково… Вас порве ваша ж аудиторія. Ви виховали цю аудиторію такою, що у неї немає кордонів, вона не вміє зупинятися. Глядачі сьогоднішніх недільних ток-шоу будуть зубами рвати учасників сучасних ток-шоу».

Яку роль у цьому «хаосі» виконує російська опозиція? Знову ніяку. Очевидно, чекатимуть, доки їхні конкуренти – ті, що підтримують путінський режим – зникнуть самі. Так, дуже б хотілося, аби російські комуністи, націоналісти, шовіністи кудись поділися з політичної арени, і Росія в один момент перетворилася на демократичну державу, яка не викликатиме у власних сусідів бажання побудувати на кордонах із нею бетонні укріплення із кулеметами. Але, на жаль, так не буває. Більш того, цього не станеться, доки хтось не візьметься цю державу будувати, ведучи політичну боротьбу із конкурентами та і з самим суспільством, що звикло до пасивної ролі у політиці й багато в чому підтримує імперський російський шовінізм.

У тому ж інтерв’ю каналу «Популярна політика» Биков веде далі, говорячи, що смерть Навального запустила три сили, які будуть зараз діяти. По-перше, це світова спільнота, яка має нібито стати більш активною. По-друге, це російський народ, який має виходити на вулиці: «їх будуть хапати, але всіх не перехапаєш». По-третє, це таки російська опозиція, яка поїхала з Росії. Але для неї також немає ніякого рецепту, окрім того, що треба збільшувати свої зусилля, продовжувати те, що робив Навальний. Що саме? Теж не зрозуміло. 

Замість висновків

Звісно, не можна вимагати від митця якоїсь притомної політичної програми для всієї російської опозиції та суспільства, проте все ж у цих численних ефірах він виступає як лідер думок, до якого прислуховується багатотисячна аудиторія тих росіян, що не підтримують режим Путіна. На жаль, Биков не використовує цю можливість, щоб розповідати їм про те, як бути громадянами своєї держави, а швидше сприяє тому, щоб вони й далі із ностальгією згадували старі-добрі радянські часи, коли українці, грузини та інші народності жили в мирі під батьківською опікою радянської влади. При цьому популяризує колоніальні міфи, трактуючи прагнення колишніх пригнічених повернути собі національну ідентичність як націоналізм-нацизм. 

Тут його можна зрозуміти: чим більше колишні радянські республіки віддалятимуться від Росії, надаючи перевагу національним мовам, культурам, тим менше вони звертатимуть увагу на російський культурний продукт, на Бикова в тому числі. До прикладу, ще до повномасштабного вторгнення, російський письменник зібрав доволі велику публіку в Одесі. Полюбляє він згадувати й про те, як їздив до Києва – і його там приймали. Проте уявімо візит Бикова до України після завершення війни. Чи буде він взагалі можливий? А якщо і так, то як багато людей прийде на зустріч із ним?

Так, Биков категорично засуджує сучасний путінський режим, він багато говорить про необхідність підтримки України, поки що виступає проти того, щоб Україна вела перемовини з Росією, але все ж до його позиції залишається багато питань.

Одна з причин, яка привела сучасну Росію до диктатури й війни, це схвальне або нейтральне ставлення до комуністичного режиму. Злочинця важливо назвати злочинцем. Однак, Ленін для Бикова, швидше, позитивний герой. Згадуючи про його «золоті слова», письменник мовчить про його численні злочини, в тому числі – перед російським народом.

Друга причина – це невміння, словами Бикова говорячи, запропонувати своєму народові певний наратив. У російському випадку – наратив опору диктатурі, який призведе до реальних змін. Так, у сучасній Росії є політв’язні, які ризикували собою, протестуючи проти режиму. Але ці протести ні до чого не призвели. Так, вони готові були, за словами того ж Бикова, битися об стіну… Але стіна все одно перемогла. На жаль, ані трактовка сучасного стану Росії Биковим (усе скоро закінчиться тим, що режим зжере сам себе), ані його прогнози щодо майбутнього (кривавий хаос, який призведе до покращення), не дають змоги стверджувати, що російський письменник може запропонувати щось конкретне й ефективне, окрім захоплюючих апокаліптичних метафор. 

Наталя Стеблина