Facebook, Instagram, Telegram настільки увійшли в наше повсякденне життя, що більшість із нас уже й не може дня пробути без того, аби не заглянути, чим же поділилися наші друзі у цих соцмережах, які новини відбулися. Користі, звісно, від них багато. Але разом із тим приносять вони і чимало шкоди. Зокрема, якщо говорити про друковані медіа.

Проаналізувати ситуацію, як співпрацюють і поєднуються соцмережі та звичайне локальне друковане видання, спробуємо на прикладі любешівської газети «Нове життя», що виходить на території прикордонної громади на Волині.

Свого часу газету отримувало кожне третє домогосподарство колишнього Любешівського району. Адже при кількості населення у 36 тисяч осіб тираж тижневика становив майже 4,5 тисячі примірників. Ось тільки стрімкий розвиток інтернету, звісно, негативно вплинув на таку ситуацію. Відповідно, почали зменшуватися і наклад, і доходи від платних заявок на рекламу. Першопричина цього, на думку колективу редакції, – активне використання місцевою аудиторією соціальних мереж. Спробуємо обґрунтувати думку.

Безоплатно завжди краще?

Найбільшою популярністю у жителів Любешівської громади користується Facebook. Загалом налічується до десятка місцевих фейсбук-спільнот, які активно наповнюються щодня. Наприклад, у найбільшої – «Я люблю Любешів» – налічується 26,3 тис. учасників, у «Теревені про Любешів» – 16 тисяч. Аудиторія, погодьтеся, немала. Звісно, вона складається не лише з місцевих жителів, а й нетутешніх, котрі залюбки розміщують різні дописи, зокрема і рекламу у цих спільнотах. На початках вона вся була безкоштовною. Тож і охочих її публікувати відразу виявилося багато. Бо ж закономірно, що людина краще розмістить безкоштовний допис у соціальній мережі, аніж буде платити кошти за аналогічне оголошення у газеті. Із збільшенням аудиторії адміністратори деяких фейсбук-спільнот встановили розцінки на поширення рекламних дописів, у інших вони так і залишаються безкоштовними. Натомість за період 2017-2023, згідно із аналізом, проведеним працівниками редакції «Нового життя», у друкованому локальному виданні на 50% зменшилася кількість заявок на рекламу. Адже саме соцмережі гарантують оперативне донесення до аудиторії цього контенту та, відповідно, також оперативне реагування на нього аудиторії, котра у десять разів більша від тієї, яку може охопити друкований тижневик.

Що хочу, те пишу

Саме таким принципом зазвичай користується аудиторія соціальних мереж. Адже українське законодавство ще не настільки досконале, аби кожен користувач того ж Фейсбук поніс відповідальність за свої дописи.

Відповідно, у місцевих любешівських спільнотах люди порушують різні наболілі для них питання. Хоча раніше з усіма ними зверталися безпосередньо до місцевих журналістів. Наприклад, згідно із даними книги реєстрації вхідної кореспонденції, у 2014 році до редакції газети «Нове життя» офіційно листами звернулися 35 читачів та читачок, у 20106-му – 58. А у 2021 році – лише 15, цьогоріч їх є всього до десятка. У цих листах місцеве населення порушувало різні актуальні питання, а журналісти, відповідно, реагували на них та писали аналітичні матеріали.

Таке стрімке зменшення звернень до редакції теж є наслідком активного використання людьми соціальних мереж. Там вони просто викладають суть наболілого, до того ж часто анонімно, під рейковим акаунтом. Далі ж до активного обговорення долучаються затяті коментатори і коментаторки, котрі інколи вдаються навіть до наклепів та образ, публікації неправдивої, неперевіреної інформації, котрою маніпулюють думкою аудиторії. Бо ж відповідальності за це вони фактично не несуть жодної.

Натомість при цьому аудиторія позбавляється можливості вирішення своєї проблеми. Адже влада не завжди реагує на дописи у соціальних мережах, котрі не є офіційним зверненням до них місцевого населення. Водночас саме журналісти локального медіа при порушенні даного питання у своїх професійних матеріалах обов’язково вказують і саму проблему, і думку з приводу цього усіх задіяних сторін, і шляхи її вирішення.

Але є і користь

Попри ось такі негативні аспекти стрімкого поширення соціальних мереж, є в цьому і користь власне для локальних медіа.

По-перше, саме у таких місцевих спільнотах можна знайти чимало тем для написання журналістських матеріалів: як про проблеми, так і про народних умільців, котрі публікують свої оголошення в тих же пабліках. Таким чином невеликий допис у кілька речень може стати основою для написання розлогого матеріалу, котрий буде розміщений у друкованому виданні. Тим більше, якщо далі у цій же спільноті розмістити анонс такої газетної статті, то це може слугувати збільшенню кількості охочих придбати примірник тижневика, в якому буде матеріал на дану тему.

Із розумінням того, що час не стоїть на місці й потрібно шукати додаткові джерела доходів, фактично чи не кожне локальне друковане медіа має свій сайт чи ж сторінки у соціальних мережах. «Нове життя» зайшло у всесвітню павутину у 2015 році, створивши і перший свій сайт (наразі маємо інший), і сторінку у Facebook. У 2022-му до цього переліку додалися Telegram-канал та Youtube-канал, у 2023-му – сторінка в Instagram.

Таким чином, нині кількість підписників у Фейсбук у нас становить понад 17 тисяч осіб, на наші відео у Ютуб підписано більше 620 людей, у Телеграм наші новини читають 2228 осіб, ну і в Інстаграм ми лише набираємо обертів, так як нещодавно створили сторінку. Таким чином кількість переглядів деяких відео на нашій Фейсбук-сторінці становить до 3 мільйонів! Більше тисячі переглядів має і кожне відео на Ютуб. Тож користь соціальних мереж, як кажуть, очевидна.

До слова, приносять її і місцеві пабліки. Так, поширення у них лінків на наш сайт чи репости з наших каналів та сторінок допомагають збільшити кількість переглядів матеріалів, а отже, і сприяють постійному збільшенню нашої аудиторії, що і підтверджують постійні аналізи, котрі періодично проводить редакція.
Мають соціальні сторінки хай і незначну, та фінансову користь для редакції. Адже збільшення підписників слугує зростанню і кількості охочих розмістити на наших ресурсів рекламу чи ж привітання.

Таким чином, локальні друковані медіа мають від соціальних мереж і користь, і шкоду. Із місцевими пабліками вони є колегами та конкурентами водночас. Щоправда, конкуренція ця часто досить нечесна і непрозора. Так як користувачі соціальних мереж нерідко дозволяють «цупити» журналістський контент без вказування авторства і тим самим заробляючи собі «вподобайки» та перегляди (на жаль, така ситуація із нашими відео спостерігається дуже часто). Натомість редакція як суб’єкт у сфері медіа має дотримуватися чітких принципів діяльності, прописаних у законодавстві України, Кодексі етики українського журналіста та в інших важливих документах. І через це, як то парадоксально не звучить, інколи програє тим же соціальним спільнотам. Змінитися така ситуація може лише при законодавчому врегулюванні їхньої діяльності, зокрема, що стосується поширення інформації та відповідальності за це.

Наталія Муха, редакторка газети «Нове життя», Волинь.